Ой, ну такі цяці виявилися, ці мої свати. Та Боже, і не треба мені спілкування з ними. Я ж їм допомогти хотіла, зі злиднів їх витягти, а вони мене за двері виставили.

Я три роки тому їздила на ретрит з йоги і дізналася одну дуже важливу штуку. І життя відтоді змінилося, і гроші потекли до мене, і зараз маю квартиру свою трикімнатну, і подорожую кругом, катаюся, і бізнес мій працює, і пасивний дохід є.

Словом, моє фінансове життя завирувало.

І ось я вирішила з’їздити до сватів у гості. Сваха запросила мене на ювілей. Приїхала я до них у їхній райцентр. А вони, знаєте, ну в таких злиднях живуть, кінці з кінцями зводять ледве-ледве. Поки сваха там те се, а я тихенько позаглядала всюди і кажу:

— Свахо, треба все міняти у вашому житті, у вашій оселі. Тоді ви із боргів своїх виберетесь, і життя в цілому стане кращим. Оце що ти вимазуєш цей крем на дні?

Оце що ви цей тюбик зубної пасти нещасний давите і ріжете, щоб додавити останні краплі? Це все треба повикидати, всі оці злидні, всі оці діряві полотенечка, шкарпеточки і так далі.

І я поки вона там чимось була зайнята, дійсно їй зробила, знаєте, таку ревізію на кухні.

Ну от скажіть мені, люди добрі, що то за життя? Відкриваю шафу – а там банка з якоюсь пліснявою, ще радянські каструлі, облуплені чашки, ложки з погнутими ручками.

А ще – купа пластикових пакетів, складених один в один, як музейна експозиція.

Я почала те все викидати. Беру ту банку, нахиляю, нюхаю – тхне так, що аж в очах миготить. Кинула в смітник. Потім знайшла тарілку з підбитим краєм – та ж хіба можна з такого їсти? Усе це – в мішок.

Дивлюся – в них чайник, ще той, що свистить, знаєте, який на газ ставиш. Чорний, аж блищить від нагару. Я його туди ж.

А оці тряпочечки, якими вони стіл витирають – це ж не тряпки, а якісь мотузки. Кажу собі: «Ні, то не для людей». І все в мішок.

Ще у них у холодильнику ковбаса лежить, але така, ну, як вам сказати? Я б таку й собаці не дала. Я її теж викинула. А ще майонез прострочений, якісь засохлі огірки – усе те ж саме.

Поки я тим займалася, сваха десь поралася у спальні. Але чує – торохтить щось у смітник летить, прибігає. Очі в неї – як дві кришки від банок.

— Це що ти робиш?! — верещить.

— Та прибираю ж, свахо, оце жити ж так не можна!

А вона як закричить:

— Геть з хати, щоб і духу твого тут не було!

Виштовхала мене, ще й дверима гримнула так, що аж штукатурка обсипалася.

От скажіть мені, люди, ну хіба можна з такими людьми спілкуватися? Я ж добра хотіла! Я ж допомогти! А вони – викинули, як непотріб.

Чи то я не права? Чи, може, людям не можна нав’язувати змін, навіть якщо вони їм потрібні? Бо я щось не можу зрозуміти – невже краще жити в тому старому мотлосі, ніж прийняти руку допомоги?

Джерело