За святковим столом у будинку Петренків зібралося багато гостей. Відзначали важливу дату – іменини сина, 8 років як ніяк, вагомий привід зібратися. Батько сімейства, Валера, цього разу не зміг бути присутнім, але свято відбулося і без нього. Здебільшого там були друзі родини. Із родичів – тільки батьки та брат із сестрою з боку Лізи, та молодший брат Валери зі своєю дружиною і донькою.

Стіл ломився від частувань. Чого там тільки не було! І шашлик, і різна риба, дорога і не дуже, багато закусок, салатів, різні фрукти. Навіть справжня червона ікра на бутербродах з маслом була не як прикраса в кілька зерен, а пристойним таким шаром намазана, мовляв дивіться, які ми, це вам не тяп-ляп, можемо собі дозволити іменини справити як слід.

Напої лилися рікою. Різноманітні пляшечки, графини, і навіть справжня кега з пінним, називається, на будь-який смак, пий, їж, співай, танцюй. Тільки серед усього цього розмаїття гостям якось незатишно сиділося.

Варто було тільки простягнути руку до вподобаного шматочка, як з усіх боків тебе так буравили поглядом родичі юного іменинника, що рука сама собою мимоволі починала тремтіти, шматочок ласий неодмінно падав, а якщо на удачу і виходило доносити його до рота, то під такі пронизливі погляди цей шматок застрягав у горлі. Гості здебільшого сиділи зі склянками в руках, дивилися на тарілки голодними очима і намагалися наїстися хоча б ними.

Матір Лізи – Лілія Львівна, окинувши присутніх своїм хитрим поглядом, завела невимушену розмову.

— Ой, гості дорогі, спасибі вам усім, що прийшли, вшанували Славка. А подарунків скільки! Ну молодці, молодці. Ми ось із дідом теж назбирали грошенят, і гарний подарунок зробили.

Славко вирішив, що всі ці дурниці у вигляді машинок та всяких конструкторів йому не потрібні, попросив грошима подарувати. А чи тут вгадаєш з сумою. Начебто і вік невеликий, а 500 гривень не подаруєш, та й 1000 теж замало. Злякалися, паски затягнули, а онукові 10 тисяч подарували.

Гості, які прийшли з безглуздими подарунками – машинками, конструкторами і маленькими грошиками, нервово ковтнули і дружно взялися за склянки.

— Матір, ти що тут смуту наводиш? – це Єгор, брат Лізи, заніс останню партію шашлику. А чого ви всі з кислими обличчями сидите? Я вже нове м’ясо приніс, а тут ще старе не з’їли. Лізко, ти де там бігаєш? Гості нудьгують сидять, а господині немає. Так, бігом, бігом за стіл, поки м’ясо не охололо!

З появою Єгора гості пожвавилися, трохи розслабилися, і потекла невимушена бесіда. Бабуся втратила пильність, і нахабні гості навалилися на їжу, немов 100 років не їли. У хід пішло все, і м’ясо, і закуски, і гарно оформлені салати та закуски зруйнували у найшвидший спосіб, а бутерброди з червоною ікрою один за одним зникали в ненаситних утробі зголоднілих людей.

Трохи наситившись, натовп людей вийшов на вулицю, подихати повітрям, за столом залишилися одні жінки, які не дихають.

— Софійко, а ти чому нічого не їси? – це Лілія Львівна завела розмову з дружиною брата Валери.

— Спасибі, я не голодна. Ми сьогодні вже на другі іменини потрапляємо.

— Та ти що? А в кого ж іще сьогодні день народження?

— У мого брата молодшого. Він правда на 2 роки старший за вашого Славу.

— І що ж ви з іменин, і тверезі? Навіть не налили вам за здоров’я брата?

— А в нас не заведено на дитячих днях народження дорослі посиденьки влаштовувати. Якщо дитяче свято – то збираються діти, і ніякого вживання. Дорослі вже потім, увечері сидять, якщо їм хочеться.

— Ой, як цікаво! І чим же у вас дітей пригощати прийнято?

— Та чим доведеться. Мама піцу пече, напої, бутерброди, торт завжди великий. Ігрова програма для дітей.

— Нууууу, однією піцою ситий не будеш. Ми ось звикли на будь-яке свято гарний стіл накривати, та друзів і близьких запрошувати. Та й батьки мають право відзначити цю подію, випити, закусити. У нас традиція така, що бабусі й дідусі завжди збираються й онуків вітають.

Та тільки, Соню, так і виходить, що з твоєю донькою свекруха ваша сидить, допомагає вам у всьому, ви з нею знайомі, а мій онук і знати не знає, що є в нього друга бабуся, баба Марія. Ну хіба так можна – онуків так розділяти? Виходить, що ваша дочка в неї улюблена онука, а наш Славко – так, з боку. Його і з днем народження можна телефоном привітати, і замість подарунка нормального 1000 гривень на карту скинути. От чому вона не прийшла сьогодні до онука на день народження?

— А ви її кликали, щоб вона приходила?

— А що, без запрошення прийти не можна? Їй ось прям персональне та іменне треба, на золотому папері. Знає, що у Слави іменини, то прийди, подаруй нормальний подарунок, а не ці копійки на карту. Я б на місці Лізи їх їй назад би скинула.

— Знаєте, якби мене не запросили, я б теж не прийшла. Як можна йти в гості, навіть просто привітати, знаючи, що тебе там не чекають? Навіть якби ви її запросили зранку, коли вона дзвонила, я б зрозуміла ваше обурення, а так – подзвонила ж, привітала, і подарунок посильний подарувала. Не кожен може дорогі подарунки робити.

— Ой, Сонечко, так я й знала, що ти свою свекруху улюблену будеш виправдовувати. Звісно, до вас вона і в гості ходить, і ви до неї теж, а до Лізоньки вона й дороги не знає, зроду з онуком не посиділа жодного разу, допомогу не запропонувала. Добре, що в Лізоньки ми є, ми допоможемо завжди.

— Так і нам вона не нав’язувала допомоги, ми самі попросили. Вона просто завжди говорила, якщо треба – звертайтеся, я допоможу. Нам Катю не було з ким залишити, я Марії Василівні сама зателефонувала, і запитала, чи зможе посидіти. І в гості ми їх завжди запрошуємо, буває, що й самі їдемо просто чай попити. Ви ж самі знаєте, що вона ніколи не лізе в сім’ї дітей.

— Все одно так не можна. Погана вона мати, якщо ні за синів, ні за онуків не переживає. Можна й допомогу суттєву запропонувати, а не ось це ось – звертайтеся, допоможу. Даремна вона бабуся, що толку, що вона десь там є.

— А яку суттєву допомогу? Ось ви начебто доросла жінка, і не соромно вам? Сидіти й обговорювати людину, рідну бабусю, яку просто забули запросити. Ліз, а ти – то що мовчиш? Ну невже тобі свекруха нічого доброго не зробила? Невже не намагалася вона з тобою контакт налагодити? Адже вони і вас із сином у гості запрошували, і самі приїжджали. Ось ви зараз так говорите, що свекруха у нас погана, а люди і повірять вам.

— Ой, та годі, знайшли проблему! Ну не прийшла бабуся Марія, значить не змогла. Привітала ж, і то добре. Ну що ти, мамо. Нормальна в нас свекруха, права Соня.

***

Марія Василівна ніколи не лізе в життя своїх дорослих дітей. Ні, вона не проти допомогти, посидіти з онуками, дати пораду, коли просять. Допомогу не нав’язує, просто каже – якщо треба, звертайтеся. До зятя ставиться шанобливо, постійно хвалить його і підбадьорює, за що він її дуже поважає.

До невісток не лізе з порадами і моралями, не соромить за безлад, навпаки, молодшій невістці Соні може і допомогти, бачить, що вони з сином багато працюють.

Вона вважає, що дорослі діти мають право жити так, як їм хочеться. Якщо їм комфортно, навіщо витрачати нерви? Вона людина скромна, і ніколи не прийде в гості без запрошення чи попередження, завжди зателефонує, і скаже, що хоче провідати, чи зручно вам? Соня завжди рада її візитам.

У Марії Василівни 3-є дітей. Старша донька мешкає в селищі, іноді приїжджає в гості, та й сама Марійка за можливості відвідує доньку, і намагається їй допомогти в міру можливості. А яка допомога, коли сама давно на пенсії? Тут уже сильно не розгуляєшся. Добре, що чоловік пенсіонер працює ще, от і вдається трохи дітям допомогти.

Молодший син із невісткою живуть у місті, зовсім поруч із ними. Стосунки і з сином, і з невісткою прекрасні. Часто відвідують одне одного, зідзвонюються. Іноді Марія сидить з онукою, коли ніде її залишити, і це її не напружує, навпаки, вона радіє, що буває корисною своїм дітям, нехай так, у дрібницях, але все ж таки.

Середній син Валера живе з Лізою, у жінки є дитина, а вже потім зʼявився в них Славко. Офіційно вони не одружені. Ліза – жінка з характером, виросла в достатку, і звикла все міряти грошима. Дав грошей – хороший, а ні – тоді чого прийшов? На самому початку сімейного життя Валери і Лізи молоді кілька разів прийшли в гості до Марії.

Ліза завжди була чимось незадоволена, постійно дошкуляла, неприязно озирала маленький будиночок на околиці міста, і дивувалася вголос – ну як можна так жити?

— Напевно, ви мало заробляли, раз не змогли купити нормальний будинок. І машина у вас – кошмар. Ну як можна їздити на такому кориті?

Зовнішній вигляд свекрухи Ліза теж критикувала. Валера хоч і припиняв ці нападки, а в підсумку вони сварилися, і зі скандалом йшли додому. Марія Василівна тільки зітхала. Молода ще Ліза, багато чого не розуміє.

Коли зʼявився на світ Славко, баба Марія прийшла до них із подарунками, і сказала, що якщо потрібна буде допомога – нехай Ліза звертається, вона завжди допоможе.

— Нащо мені ваша допомога? У мене мама є. Де ви зібралися з моїм сином сидіти? У ваших хоромах? Ну вже ні, ніколи я туди сина не відправлю. А в нас у будинку теж не можна, раптом щось зламаєте.

Чи знав Валера про ці розмови? Так, частково знав. І на тлі цих знань у них завжди відбувалися сварки.

— А ти, Валера, навіть рота свого не відкривай. Ти прийшов жити до мене на все готове, то що ти хочеш, ще й маму свою до мене підселити? – Валера злився, сердився, і навіть кілька разів ішов від Лізи, але потім йому ставало шкода сина, і він повертався. А потім Ліля, мама Лізи, зателефонувала Марії Василівні і сказала.

— Ось ти, Маріє, ходиш до дітей, нав’язуєшся, а вони потім сваряться після твоїх візитів. Ти б не ходила так часто, ну що толку від цього?

І Марія перестала ходити. Раніше ходила хоч на дні народження сина й онука, а після того, як Валера став працювати вахтовим методом по 10 місяців на рік, її і на дні народження кликати перестали. Не до двору припала бабуся, у якої немає грошей.

Марії Василівні дуже прикро. Онука вона бачить тільки тоді, коли син приїжджає додому. А зараз хлопчисько підріс, і йому ця незнайома бабуся теж не потрібна. Вона йому по суті чужа. Погана, так мама і баба Ліля кажуть. Ну а хіба хороша, дасть 100 гривень і все на цьому.

Валера теж віддалився від матері. Іноді телефонує, щоправда останнім часом усе рідше й рідше. Та, до речі, від Лізи Валера теж віддалився. Вдома його немає 10 місяців на рік, а в ті недовгі 2 місяці, що чоловік удома, вони сваряться, як кішка з собакою. Ліза незадоволена всім. Як Валера їсть, як спить, як говорить. Вона постійно жене його з дому, а Валера не йде, хіба дарма він стільки років вкладав кошти і сили в її дім?

Минулого року Валера взяв квартиру в іпотеку. Поки там живуть квартиранти. Ліза злиться, що в неї на цю нерухомість немає прав. А Валера сказав, що коли розрахується за квартиру, переоформить її на сина. Сказав, що платити залишилося рік. Нещодавно він розмовляв із молодшим братом, і проговорився, що вирішив залишитися жити там, де працює. Набридло йому таке життя до чортиків.

З ріднею посварився через Лізу, матір сильно образив, а їй усе мало й мало. Дійшли до Валери чутки, що мужик у Лізки з’явився. А син – та що син? Його ці змії, дружина та теща під себе підгребли, одні гроші на умі, йому і батько не потрібен. Ну, в крайньому разі раз на рік приїжджатиме в гості до сина та матері.

Іноді просто острах бере від таких ось Ліз. Марію я знаю особисто. Гарна жінка, правда. І позиція її мені подобається. А ось Лілю і Лізу не розумію. Уся ця ситуація з днем народження для мене взагалі з ряду геть. Адже бабуся зателефонувала, привітала, і подарунок зробила, нехай не такий великий, але й вік теж невеликий. А те, що бабусю не запросили не день народження, і дивуються, а чого вона не прийшла – тут, як мені здається, все логічно. Тому й не прийшла, що не запросили. Я б теж не прийшла. А тим більше, коли раніше прямим текстом заявили – не ходи, тобі не раді, і допомоги не потребуємо.

Валеру не можу засуджувати, але й стати на його бік складно. Не всі чоловіки близькі з матерями, але мовчати і терпіти, коли твою матір ображають – ну вже ні.

А ось ця позиція, де гроші понад усе, мене дивувала завжди. Як можна прості, людські, родинні стосунки міряти грошима? Гроші – це настільки нестабільна річ, що ніколи не знаєш, як вони поведуть себе в майбутньому. Сьогодні вони в тебе є, і ти на коні, а завтра їх може не бути.

Так само, як може не стати в один момент і дорогої машини, великого будинку, і всіх інших благ. Адже і в Марії колись був великий, гарний будинок, може, навіть і кращий, ніж у Лілі, та життя – воно таке. Довелося продати, здоров’я чоловіка дорожче виявилося. Здоров’я поправили, нашкребли грошей, кредит взяли, та купили маленький будиночок. На їхній вік вистачить. Нерозумно ось так мислити, як Ліза.

КІНЕЦЬ.