– Тобто на новий кондиціонер у вас гроші є, а на мій кредит – ні? Раніше ж виживали без нього!

– Раніше ноги простягали від тиску і теплового удару! Людмило Василівно, хто б вже говорив! Ви самі сидите під кондиціонером все літо, – обурилася Оксана.

– Сиджу. Ну, так ти порівняла! Я літня людина. У мене проблеми із серцем. Мені без нього не можна, будь-який лікар тобі скаже, – незворушно відповіла свекруха.

Літній людині було всього шістдесят років. Оксана вже ледве тримала язик за зубами. Вона осмикувала себе тим, що з Людмилою все одно марно сперечатися.

Для неї всі ці перепалки та чвари були джерелом другого дихання. Оксана після кожного конфлікту була змушена приймати пігулки від головного болю.

У Людмили був цілий список того, що раніше робили не так.

– Ой, господи. Ну, подумаєш, пралка зламалася. Раніше руками прали і не скаржилися! Ось ви молодь зніжена, все вам подавай нове та автоматичне! Ми ось свого часу кип’ятили білизну, а воду тягали з колонки і не нили!

Оксані хотілося огризнутися і запропонувати свекрусі випрати стос сорочечок, але вона стрималася. Не цього разу. Однак Людмила все частіше заглядала до їхнього гаманця.

– Робот-пилосос? А що, звичайним вже ніяк? Ми самі підлогу мили та підмітали! І нічого, живі. Він же, мабуть, коштує, як літак? – цікавилася вона, явно натякаючи на те, що Оксана тринькає сімейний бюджет.

Посудомийна машина теж була для Людмили розкішшю. Звичайно, це ж не вона щовихідних приймала нескінченний табір гостей, що складався з друзів та родичів чоловіка.

Причіпки були навіть до друшляка з кришкою, та заварювального чайника. Мовляв, промити крупу можна й у каструлі, а процідити чай через сито, або марлю.

– І взагалі – є пакетики, там зовсім нічого проціджувати не потрібно. Тим більше, що вони дешевші за листкову заварку.

Оксана починала підозрювати, що причина такої поведінки не в простому бажанні побурчати на молодих. Людмила Василівна чіпко присмокталася до їхнього сімейного бюджету.

І Оксана не могла заперечити, адже, якщо вірити свекрусі, той кредит, який вона виплачувала, вона взяла на навчання сина.

– Антоне, ти ж розумієш, що це ненормально? Вона не така хвора, щоб не працювати. Дякую їй, звичайно, що вивчила тебе, але ж ти не зобов’язаний за це довічно віддавати їй частину зарплати, ще й допомагати зверху, – обурилася Оксана одного разу.

Вона б і слова не сказала, якби свекруха хоча б озвучила суму, або термін, що залишилася. Але ж ні! Вона тримала це в таємниці. Оксана здогадувалася, що там немає ніякого кредиту.

Може, навіть і не було. Просто дехто дуже зручно влаштувався! Людмила вийшла на пенсію в п’ятдесят п’ять і тепер жила переважно на гроші, які їй висилали її сини.

– Ксюшо, ми самі розберемося! Це ж моя мати! Вона й справді вивчила мене. Якби не вона, працював би я зараз вантажником чи продавцем, – відповів Антон.

Оксана не стала розвивати тему. Вона зрозуміла: із цього боку немає жодних перспектив. Проте можна зайти з іншого…

Вона дуже втомилася сидіти у декреті. Оксану постійно кликали на старе місце роботи. Зарплата там була мізерною, зате приємний колектив і майже ніякого напруження. І якщо так збіглося… може, нагадати свекрусі про те, як насправді було раніше?

–  Антоне, коли вже у нас такі проблеми з грошима, давай я вийду на роботу, а твоя мама переїде до нас? Здасть свою квартиру, оренда піде на кредит, та й наш бюджет поповнимо.

– Як тобі така ідея? Раніше багато людей так жили, великими сім’ями. Виживатимемо разом.

– Ну, не знаю. Треба спитати у мами.

Людмила була рада такій пропозиції. Може, передчувала життя з усіма «новомодними штучками». А може, просто нудьгувала на самоті.

–  Я завжди казала, що сім’я має триматися разом! – натхненно відповіла вона.

Оксана подумки потирала ручки. Так, ділити одну територію із Людмилою буде не просто. А хіба їй просто зараз? Син тільки нещодавно почав давати їй спати ночами, і то не завжди.

Нервова система майже видихлася, і допомога свекрухи була б не зайвою. З нею вони домовилися про те, що вона візьме на себе побут та онука, а молоді повністю оплачуватимуть комуналку, продукти та розхідники.

Переїзд зайняв кілька днів. Людмила перевозила свої речі у три заходи. І ось, коли свекруха нарешті розібралася зі своїми валізами, вони сіли вечеряти. Усі разом. Людмила посміхалася і сміялася, передчуваючи нове життя.

Коли справа дійшла до миття посуду, вона стала озиратися на всі боки.

–  А де посудомийка? – Здивувалася вона. – Куди і як вантажити? Ви вже мені покажете, бо я з усією цією технікою на ви.

–  Ручками все, Людмило Василівно, – з усмішкою відповіла Оксана. – Прямо, як по-старому. Продали ми посудомийку, щоб з кредитом вам допомогти.

Антон невдоволено глянув на дружину, але промовчав. Вони ледь не посварилися через цю посудомийку, коли Оксана повідомила, що ту треба відвезти до її матері.

– Навіщо? Чим вона тобі заважає? – не зрозумів він.

–  Ну, твоя ж мама воліє до ручної праці, а машинка все одно займає занадто багато місця. Ми й так ледь повертаємося на цій кухні. Уяви, що буде після її переїзду, – з ледве стримуваною посмішкою заявила Оксана.

– Ксюшо… Не починай, – Антон схрестив руки. – Я ж розумію, до чого ти хилиш.

– А що? У чому проблема? Я просто хочу створити максимально комфортні та звичні умови для твоєї мами.

–  Не буду я нічого перевозити.

Проте Оксана наполягла на своєму. Вона попросила знайомих допомогти, і через день посудомийка була вже у мами.

Антон у відповідь на це лише стомлено закотив очі і зітхнув, але обурюватися не став. Мабуть, вирішив, що цим все й обмежиться.

Але ж ні!

На другий день Людмила запитала, чи можна ввімкнути кондиціонер. Спека перевалила за тридцять градусів, а знайти пульт не змогла.

– Та навіщо? Зараз вікна відчинимо, буде добре, – знизала плечима Оксана. – Якщо зовсім погано, то можу вентилятор принести.

– Ви ж самі розповідали, що ставили перед вентилятором тазик з холодною водою, і виходив майже кондиціонер.

Коли вони повернулися додому, Людмила була, як вичавлений лимон. Ще б пак. З дитиною, з приготуванням, та ще й за такої спеки…

Коли настав час прати білизну, Оксана попередила:

–  Пральна машина у нас протікає. Ми так і не полагодили її, тому перемо вручну. Але ж для вас це не проблема? Ви ж самі казали, що жодна машина не випере так, як господиня, —-невістка посміхнулася майже ласкаво.

Насправді пральна машина чудово працювала. Але Оксана твердо вирішила: раз Людмила так бореться за старі традиції, нехай покаже приклад.

–  Оксаночко, ну бодай рукавички чи крем для рук у тебе є? Все-таки порошок, а стільки речей.

–  Людмило Василівно, який ще крем? Ви ж казали, що це суцільна хімія. Я тепер сметаною мажусь. А рукавички… Ми ними не користуємось. Економимо.

Ближче до вихідних Людмила стала трохи бадьорішою. Мабуть, вона думала, що зможе перепочити. Оксана буде вдома, візьме на себе хоч частину навантаження. Але не тут-то було!

–  Людмило Василівно, ми з Антоном вирішили відпочити за містом. Сто років не були удвох. Я пам’ятаю, що ви говорили про няньку.

– Що тільки недолугі мами довіряють своїх дітей чужим жінкам. Ну, а якщо ви вже тут… Допоможете?

–  Оксаночко, та в мене ж уже здоров’я не те… Я й так на пігулках сиджу останні дні, – заперечила Людмила, помінявшись в обличчі.

–  Ну, як же так, Людмило Василівно? Вам ще тільки шістдесят! Моя прабабуся зі мною й у сімдесят сиділа, доки батьки працювали, – сплеснула руками Оксана. – Ми ж жінки, ми сильні. Я впевнена в тому, що ви чудово впораєтеся.

–  Та ви просто знущаєтеся з мене! Скільки вже можна? – Не витрималася Людмила.

– Ви про що? – Оксана скинула брови. – Це ж лише онук. Раніше бабусі завжди сиділи з онуками.

Зі скандалом, але невістка все ж таки вмовила свекруху. Та й Антон підключився: він щиро не бачив у сидінні з дітьми нічого складного, зате дуже хотів порибалити.

…За тиждень Людмила поїхала назад, у свою квартиру. Навіть вигнала квартирантів задля цього. Жити по-старому їй точно не сподобалося.

Після її від’їзду Оксана видихнула з полегшенням. Її експеримент вдався: чоловік припинив дутися вже через пару днів, свекруха почала дзвонити рідше, а про «старі добрі часи» вона тепер згадувала куди обережніше.

Довелося, звичайно, звільнятися і викручуватися з відпрацюванням, зате Людмила раптово забула про кредит і почала справлятися сама.

Що ж це виходить? Базікати – це одне, а слідувати своїм порадам, – не комельфо!?

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.