Оксані з Віктором по 35 років було, коли вони втомилися в місті по знімних квартирах тинятися з трьома дітьми. Допомоги чекати ні від кого, батьків у обох немає, вони з інтернату, ще з підліткового віку разом, і любов у них справжня, перевірена вже роками. А дітки он які охайні, виховані, красиві.

Один за одного горою! Ось тільки грошей завжди не вистачає. Тяглися Віктор з Оксаною, як могли, міняли роботи, Вітя на заробітки їздив, але накопичити на власну квартиру так і не виходило. І ось одного разу вночі Віктор запропонував дружині: – Оксанка, а поїхали в село!

Придивімося будиночок, на перший внесок у нас немаленька сума, кредит можемо взяти невеликий. Машину маємо сяку-таку. Та й автобуси ходять.

Так що працювати так і будемо в місті, а в селі і город, і садок, і повітря інший … я колись малий, ледве пам’ятаю, правда, їздив з батьком до бабусі в село …

Така там благодать! Працювати треба, це так. Але ж пташки співатимуть в садку, і будинок свій, а не ці квартири чужі … І Оксана погодилася. Придивилися охайний будиночок з ділянкою соток п’ять в одному селі, в кінці зими купили, а навесні ранньої вже і вселилися. Дітям подобалося – слів немає!

А Оксана дивилася на малюків і раділа – нарешті вони мають свій будинок, нарешті вони все дома! Донечці старшої школа до душі припала, а менші з задоволенням в садок пішли.

Так, сільський, але затишний, з добрими, простими виховательками. Так що там говорити-тут все село як одна велика сім’я. Оксана поки вдома порядок наводить, а Вітя в Полтаві працює.

Ще й на роботі його підвищили, зарплата дещо зросла – немов знак, що правильно вони все зробили! Ось і час город садити, але спочатку перекопати ж треба, тому що з осені залишився некопаний, господарі вже вирішили нічого такого не робити, тому що виставили подвір’я на продаж.

З завзяттям взялися Віктор і Оксана за лопати в сонячні вихідні, тому що техніки у них ще ніякої немає для такої справи, вручну треба. Та нічого, он іде підключилися, допомагають. Вже зовсім недалеко до кінця ділянки залишилося, аж тут ” кахи-кахи “старече: сусідка баба Павлина на дерев’яному паркані, який їх городи розділяє, повисла: – Ой, діти, не перекопувайте кінець городу! Тому що не щасливі будете.

Тут майже у всіх таке в городах, що поробиш, часи такі були тоді … Поважати треба, ми всі поважаємо, нехай нас Господь береже! – бабка Павлина простягнула через паркан тарілочку зі свіжими пиріжками. – Візьми, доню, діткам! З маком, як ще моя бабця пекла.

Оксана з Віктором розігнули спини, опиралися на лопати, здивовано на бабу глянули. Жінка підійшла до старенької, з вдячністю прийняла запашний гостинець. – Ви поясните нам, бабуся, про що ви, тому що ми ж не знаємо нічого …

– попросила Оксана. – І про що … Про те, що тоді, в 32-33-му не у всіх вистачало сил своїх рідних на сільське місце останнього спочинку донести …

Хоч і відходили вони тоді невагомі і прозорі від голоду, але і ті, що ще залишалися живі, не надто від них відрізнялися … Ось і ховали в кінці городів батьків, дідусів, бабусь, сестричок-братиків … а бувало, що і немовлят, яких охрестити не встигли, а Господь до себе покликав …

Кажу ж, тут майже у всіх у нас таке в городах, і в моєму також брат і сестричка спочивають … Що поробиш, часи такі були тоді …

Поважати треба, ми все поважаємо, нехай нас Бог береже! – повторила Павлина.

– Та ви не бійтеся! Вони-то ангелики наші, вони наші оселі і рідних своїми молитвами там, на небі, оберігають. А ми їх пам’ятаємо, шануємо цю пам’ять … …

В кінці городу, серед кущів малини і агрусу, під старою яблонькой знайшли Оксана з Віктором залишки дерев’яних похилих хрестиків.

Розчистили там все від парослів, Оксана на ніч на тому місці залишила великий свіжий хліб і кухоль молока. Запалили свічечку, прочитали потрібні молитви.

Роблять так з тих пір частенько, як і багато сімей в селі. Уже вісім років родина Віктора та Оксани щасливо живе в цьому будиночку. Підростають дітки, щебечуть у ветах саду дзвінкоголосі пташки …

КІНЕЦЬ.