Дарину дратувало, що мама ходить мити підлогу і прибирати в квартирах до чужих людей. Вони це особливо не обговорювали, але Ніна Іванівна знала, що донька її соромиться.

— Мамо, ти що, не можеш іншу підробіток знайти? Можна в’язати на замовлення, це й то пристойніше. У Маринки мама торти пече, такі красиві, що нарозхват ідуть, їй тут знову на весілля торт замовили. Мамо, ну ти ж з освітою, можна щось інше знайти?

Але Ніна Іванівна була непохитна:

— А чим погане прибирання? Я з людьми спілкуюся, у яких немає або сил, або часу лад навести. А якщо в домі ладу немає, то й у справах не щастить, і на душі тяжко.

— Мамо, ти невиправна, ти занадто добра і свою працю дешево цінуєш, — важко зітхнула Дарина. — Ну ти хоч не афішуй, чим ти займаєшся, гаразд? А то незручно якось, ти в мене завжди була розуміюча і сучасна, мені подруги заздрили. А як на пенсію вийшла — навіть губи не фарбуєш. Мамо, ти ж ще не стара!

Ніна Іванівна навіть розсміялася:

— Не зрозумію я, Дарино, ти за мене хвилюєшся чи тобі соромно? У мене всього-то три клієнти, до кожного ходжу через день раз на тиждень. Квартири в них доглянуті, а для мене це як зарядка та спілкування з приємними людьми, та й підробіток. Це ж проста домашня робота по господарству, вона мені звична, що тут соромитися?

— Ти не розумієш, мамо, я тебе хотіла зі своїм молодим чоловіком познайомити, ти хоч йому не кажи! — щоки доньки стали багряними, і вона вибігла з кімнати.

— Треба ж, — Ніна Іванівна витерла зі столу після сніданку і стала збиратися до Валерії Федорівни, вона обіцяла їй до дня народження генеральне прибирання зробити.

До будинку літньої жінки було три зупинки автобусом, але Ніна Іванівна вирішила пройтися пішки. Погода чудова, а ось назад вона повернеться автобусом, якщо втомиться.

Квартиру вона знала майже напам’ять. Старенька акуратна, багато років на фабриці швачкою була. А тепер вона скаржиться, що і зір слабкий, і пальці скорчені погано слухаються.

Ось їй син і наймає по дому помічницю, простою мовою — прибиральницю. Вона така приємна жінка, не прискіплива, навіть дивно, що до Ніни у неї було кілька інших помічниць по дому, але їй вони не сподобалися.

Треба підлогу вимити, раковини, ванну й унітаз почистити, та пил на меблях протерти. Але іноді просять і вікна вимити, і кришталь, і фарфор з буфету перемити.

Валерія Федорівна про себе цікаво розповідає, з нею розмовляти цікаво. Ось тільки про свою рідню особливо не відвертається. Зазвичай чай пропонує з цукерками або з бутербродами.

А одного разу Ніна Іванівна їй суп допомогла варити, шкода було дивитися, як вона своїми гачкуватими пальцями ледь утримувала картоплю, але вперто чистила сама.

— Ти мене не жалій, Ніночко, а то я від цього сама себе жаліти почну, — усміхалася Валерія Федорівна. — А жаліти мені себе ні до чого, я гарне велике життя прожила, все у мене в ньому було. І зараз мене не забувають, поки хочу — сама живу і буду намагатися нікого собою не обтяжувати. Я б і тебе не стала пускати, та в бруді жити не звикла, соромно.

— Та що ви, Валеріє Федорівно, який у вас бруд? Ось до інших прийду через тиждень — а там що коїться! А у вас так чисто, що мені особливо й робити нічого, навіть дивно, — хвалила літню жінку Ніна.

Є у неї другий постійний клієнт — чоловік років на десять її старший. Самотній, раніше інженером-електриком працював, а тепер на пенсії на комп’ютері підробляє, робить на замовлення схеми електропроводки в квартирах і приватних будинках.

Платить їй Микола Васильович добре, часто просив то суп курячий зварити, то ще щось приготувати. Ось у нього за тиждень справжній безлад у квартирі траплявся.

Він давно в розлученні, але так до самотнього життя й не пристосувався. Останнім часом Ніна стала помічати, що до її приходу цей Микола Васильович тепер завжди поголений і в свіжій сорочці.

Він став пропонувати їй чай, тістечка до її приходу купує, цікаво, що це означає?

Третя постійна клієнтка Ніни Іванівни — молоденька Ганнуся, у неї двоє дітей, сама працює, а чоловік вічно у від’їзді.

Молодша її донечка в садок ходить, а старша в перший клас, і Ганнуся з ними ледь справляється, не до прибирання їй.

Ніна Іванівна її жаліє, у самої Даринка така ж. Не те, що старший син Антон, він людина вже сімейна, весь у маму — порядок любить…

Вона йшла і своїм думкам усміхалася. І що донька на неї бурчить? Одягнена вона добре і виглядає молодшою за свої роки. І робота така проста їй до душі, втомилася Ніна Іванівна від начальників і термінової роботи.

З цими думками вона швидко дійшла до будинку Валерії Федорівни, піднялася на поверх, подзвонила у двері й почула… дитячий сміх.

— Іду, іду, іду, — голос Валерії Федорівни і човгання її капців наближалися до дверей. І дитячий голосок теж наближався і повторював тоненько: — Ідю, ідю, ха-ха-ха!

Двері відчинилися — за ними стояла усміхнена Валерія Федорівна і маленька дівчинка.

— Проходь, Ніночко! Онучка моя Юлечка свою донечку Марійку мені привезла, не знаю, як і бути? Може сьогодні затримаєшся, Ніночко, я ж сама не впораюся, а за дитину ми доплатимо, ти не турбуйся!

— Та ви не переймайтеся, у мене сьогодні прибирання майже на весь день, тож я тут і так майже до вечора. А Марійка мені допомагатиме, так, моя хороша?

— А ти хто? — виставила ніжку дівчинка.

— Я? — задумалася на секунду Ніна.

— Я баба Ніна, як і твоя бабуся.

— Це прабабуся, вона вже стара, а ти молода, — засміялася дівчинка і в кімнату втекла.

— А що робити, Ніночко, — ніби виправдовувалася Валерія Федорівна.

— Юлечка без чоловіка дитинку собі завела, закохалася сильно, не знала, що він одружений. Що коїться, не зрозумію. Одружуються, розлучаються, і в серіалах по телевізору теж така ж круговерть! — вона беззлобно рукою махнула й усміхнулася.

— Часи такі, мабуть, люди брехливі розвелися, це таке випробування нам згори, треба якось із цим поратися!

— Бабусю, ти де? Дай цукерочку? — прибігла Марійка і залізла до неї на руки.

Валерія Федорівна одразу розвеселилася: — Ах ти моя рідна, ах дорога моя дитиночка!

Вона намагалася по-старому своїми кострубатими пальцями зробити «козу», а Марійка реготала, хапала своїми ніжними ручками її за руки і пищала: — Бабусю, цукерочку!

— Радість наша, дитя ж безвинне, а кашу ти їла? Ах ця мама твоя, ну ходімо кашу їсти, потім цукерку дам!

Ніна вимила підлогу, протерла меблі і пішла перемивати кришталь та порцеляновий сервіз.

— Ти гарна господиня, дай мені також мити, — попросила Марійка.

Ніна налила їй води в миску і теж дала посуд, що попростіше.

— Я також господиня, — вся облившись водою, повідомила задоволена Марійка…

Увечері на картку Ніні Іванівні прийшла подвійна сума, їй навіть стало незручно. Марійка їй особливих клопотів не завдала, а навіть навпаки. Вони з нею разом варили супчик, потім разом обідали. І на прощання Марійка обійняла Ніну за коліна і запитала:

— Ти ще прийдеш? Я хочу ще в господиню грати!

Увечері, засинаючи, Ніна Іванівна усміхалася, згадуючи Марійку. У її Антона двоє синів, живуть вони далеко, там інша бабуся, і зі своїми онуками Ніна Іванівна рідко бачиться.

А Даринка поки заміж не збирається, хоча пора вже. Ось би вона їй таку онучку подарувала, вони б удома разом господарювали…

— Ніночко, у мене ж день народження завтра, ви мені майже як рідна, приходьте, вшануйте, якщо час є, — подзвонила їй несподівано Валерія Федорівна.

— Невже підеш? Напевно, посуд мити доведеться, мамо, та й Микита ввечері хотів зайти з тобою познайомитися, — поморщилася Дарина.

— Перестань, я ненадовго, тільки привітаюся і повернуся, вона ж уже старенька, незручно відмовлятися.

Ніна Іванівна купила квіти і коробочку цукерок і поїхала. Двері відчинив незнайомий чоловік, з-за його спини визирала Марійка:

— Ой, діду, це ж наша Ніночка! — і Марійка обійняла її, як добру знайому.

— Вони мені про вас усі вуха продзижчали, що мама, що онучка, — за чаєм розповідав Ніні Борис, син Валерії Федорівни. — Ще чайку? А я мамі посудомийку подарував, вчу її користуватися, вона веліла, щоб Ніночку не напружувати.

Коли Ніна зібралася йти, Борис напросився її провести. Вони пішки дійшли до її будинку, розговорилися, та так і стояли біля під’їзду.

— Мамо, познайомся, це Микита, — почула Ніна Іванівна голос доньки, і знітилася.

— Дуже приємно, молоді люди, а я — Борис Сергійович, може, ви мене теж запросите на чай? — несподівано напросився Борис, але Ніні чомусь це було навіть приємно…

Через місяць Борис запропонував:

— Ніночко, переїжджай до мене, тим більше що Дарина твоя ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, заміж виходить. Нехай вони з Микитою одразу живуть самостійно, їм корисно, щоб просту працю цінувати навчилися і за подвиг не вважали, а ми якщо що — допоможемо.

Ніна знітилася:

— Та куди нам тепер разом жити, ми вже немолоді!

— Я не просто так, я тебе заміж кличу, ти не подумай. А вдома я й сам умію лад наводити, звик уже, тепер я буду за тобою доглядати. І ще, давай ти тільки вдома у нас разом зі мною господарюватимеш, досить працювати, я сам зароблю на наше з тобою безбідне життя?

«Ну а чому не випробувати долю?» — подумала Ніна, і… погодилася.

Марійка була просто в захваті: — Ти також тепер моя бабуся! Рідна!

А Валерія Федорівна тільки щасливо усміхалася, дивлячись на сина і Ніну.

«Ну ось і мій син не один, слава Богу. Вони з Ніночкою дуже підходять одне одному. А вже в себе вдома я і сама можу ще порядок підтримувати.

Тепер би ще онучку вдало заміж видати, треба синові сказати, що мені самій гуляти важко. Потрібен молодий чоловік для прогулянок, добрий, надійний. Щоб він мене підтримував, розмовляв зі мною, а я вже розберуся, хто моїй онучці підійде»…

***

Хіба ж не диво, як доля, наче досвідчена ткаля, сплітає дивовижні візерунки з наших життів? Ось вам і Ніна Іванівна, яку донька соромилася за її просту працю, а саме ця праця привела її до нового щастя та справжнього кохання.

І справді, немає лиха без добра, чи не так?

Дорогі читачі, а як ви гадаєте, чи варто зважати на те, що думають інші про вашу працю чи життєвий вибір?

Чи важливо, щоб діти розуміли й цінували будь-яку чесну працю своїх батьків?

І як навчити молоде покоління, що справжнє щастя часто ховається у простих речах і зустрічах?

Діліться своїми думками, адже завжди так приємно, коли душі розкриваються у щирій розмові!