Павло Григорович задивився на двох дівчат, що влаштувалися на пляжному килимку саме навпроти нього.

Вид був шикарний, поки дружина не загородила всю картину своєю широкою спиною. Павло Григорович зморщився від досади, наче йому дали скуштувати кислий лимон.

Дружина, Надія Іванівна, обернулася до чоловіка:

– Ну що додому ходімо?

– Що вдома робити? Рано ще, – невдоволено відповів питанням на запитання Павло Григорович.

– Ну, ти як знаєш, а я піду, і так довго сидимо на сонці. Вечерю якраз приготую.

Надія неквапливо зібрала свої речі, накинула на себе синій сарафан з ромашками, начепила на голову крислатий капелюх і, похитуючи багатими стегнами, пішла до виходу, що відокремлював територію пляжу.

Павло Григорович залишився без дружини й знову сів, зручно вмостившись.

Дівчата тим часом намазали одна одній спини захисним кремом, дістали газовану воду, спробували відкоркувати – не вийшло.

Павло запропонував:

– Дівчата, вам допомогти?

Дівчата обернулися, зніяковіло хихикнули й, кивнувши, погодилися прийняти допомогу. Павло Григорович намагався підвестися по-молодецьки, вклавши всю невитрачену силу.

Він втягнув живіт, наскільки це було можливо, ступив два кроки до дівчат і легким зусиллям відкоркував газований напій. Подруги манірно відповіли: «Дякую».

Павло Григорович не поспішав відходити, завів розмову про погоду, тепле озеро, а потім перейшов на корисні властивості води.

Дівчата намагалися слухати, швидше за все, з ввічливості, мабуть, мінеральний компонент водоймища мало їх цікавила. Тоді Павло Григорович перейшов на анекдоти.

І тут очі дівчат, яким на вигляд було років по двадцять з невеликим, повеселішали. Дівчата почали сміятися, явно виявляючи, що співрозмовник трапився цікавий.

Потім вони пішли у воду освіжитися, Павло Григорович теж подався до озера.

Поки Маша і Даша, з незвички морщачись, входили у воду, Павло Григорович, як катер, картинно увійшов в озеро, сміливо пірнув і потім уже поплив у розмах, впевнений у тому, що дівчата дивляться на нього.

Вийшовши з води, чоловік попрямував у бік кіоску, купив три морозива і галантно пригостив дівчат, примостившись поряд, за компанію.

– А що, дівчата, вечір уже, може, посидимо тут поряд у кафешці? – раптом наважився кавалер і зважився далі форсувати події.

Маша і Даша переглянулися:

– Та ми на вечерю хотіли піти, – відповіла одна з них.

– Ну, то там і повечеряємо, шашлик візьмемо, напої… посидимо культурно…

Дівчата посміхнулися – пропозиція їм явно подобалася. Павло Григорович, бачачи, що все складається якнайкраще, надихався продовженням цього дня все більше і більше.

Але раптом згадав дружину, яка пішла готувати вечерю. Вони винаймали кімнату в приватному будинку, де готували самі.

Йому раптом стало не дуже затишно: таки із дружиною на відпочинку.

– А взагалі це не правильно, – подумав Павло Григорович, – одному треба їздити. Так ні, причепилася, ніби за тридцять п’ять років, що живемо, не наїздилася.

Павло Григорович уявив, як він затримається у кафе до ночі в компанії молодих співрозмовниць, як весело проведе час. А потім прийде до дружини, і вона бурчатиме.

Павло вже знав наперед, що скаже йому Надія:

– Совість маєш? Домовилися ж, що на вечерю прийдеш! Ти що там до ночі на цьому пляжі сидів? Хоч взагалі одного не залишай!

– Ось приблизно так, думав Павло Григорович, що скаже йому дружина.

– Та й гаразд, – зважився він, – що їй стане, одна посидить, – маю ж я право нормально відпочити? Один раз живемо!

– Все, дівчата, ходімо в кафе! – рішуче сказав Павло.

Поруч із пляжем затишно розташувалися літні кафешки, заманюючи відпочивальників музикою, ароматами шашликів, випічки та фруктів.

Павло весело розмовляв із дівчатами, сипав жартами, перебуваючи в надзвичайно чудовому настрої… І раптом, подивившись уперед, щоб знайти вільні місця в літньому кафе, побачив знайомий сарафан своєї дружини.

Такого, звичайно, не могло бути, так він вважав, але про всяк випадок Павло примружився, щоб переконатися, що помилився.

Але на жах Павла Григоровича за столиком у кафе сиділа саме його дружина Надія. Жінка сиділа на пів оберта і чоловіка не бачила.

Її крислатий капелюх стирчав з сумки, а волосся, зазвичай скромно зібране шпилькою, було розпушене і розсипалося по засмаглих плечах.

Дружина мило посміхалася двом молодим чоловікам років двадцяти п’яти й навіть посміювалася. Коротко підстрижені, хлопці були одягнені у футболки, що підкреслювали їх біцепси, і це ще більше напружило Павла.

Він, на відміну, від цих м’язистих, не міг уже похвалитися природною рухливістю та красою своєї фігури.

Павло Григорович втратив мову: такої картини він ніколи не уявляв. Його домовита, пишнотіла Надія, яку з дому витягнути кудись важко, сидить і скалить зуби з двома «качками» – це ж в розум не вкладається!

Звичайно, в розум Павла Григоровича таке не вкладається. Сама ж Надія, судячи з її настрою, почувала себе чудово.

Молоді супутниці Павла Григоровича запитливо глянули на нього. Наче схаменувшись, кавалер раптом послався на невідкладні справи й залишив дівчат. Дівчата розчаровано хмикнули, і пішли вечеряти власним коштом.

Павло знайшов у кущах спостережний майданчик, і почав стежити за дружиною.

– Совість у неї є? – обурювався чоловік.

– Домовилися ж, що вечерю приготує, а вона сидить і життям насолоджується.

– Ось тобі й вірна дружина! Одну взагалі залишити не можна!

– Так думав Павло.

Адже всього кілька годин тому уявляв, що приблизно так скаже йому дружина, а вийшло навпаки: він тепер обурювався.

– Стерви вони всі, тільки прикидаються благовірними, – розчаровано подумав він.

Але далі уявних обурень справа не пішла. Вибігти з кущів і влаштувати дружині сцену ревнощів йому здалося безглуздим.

Але й залишати її тут одну, теж несправедливо та небезпечно для їхнього сімейного союзу. До того ж він через неї втратив вечір з двома молодими дівчатами!

І тепер стоїть у кущах і дивиться, як відпочиває його дружина, явно не згадуючи про нього. Хоча йому вже все одно щодо дівчат, тут справа серйозніша – дружину побачив у компанії молодих людей… того й дивися до гріха справа дійде.

Павло Григорович був злий на дружину, як ніколи. Він рішуче попрямував до столика:

– Добрий вечір, – сухо привітався він, – не чекав від тебе, жінко, – сказав, ледве стримуючись.

Надія стрепенулась, здивовано глянувши на чоловіка:

– Ой, а ти ж на пляжі залишався… Чи все? Накупався? А чого такий незадоволений? Ти випадково на сонці не перегрівся?

– Накупався. І не перегрівся, – так само підкреслено сердито відповів чоловік.

– А ти, я дивлюся, час даремно не гаєш…

– Паша, ти не пам’ятаєш хіба?

– Звернулася до нього, як ні в чому не бувало, дружина.

– Це ж Діма з Андрійком – сини Миколи – мого брата двоюрідного. Теж відпочивати приїхали, уявляєш? А ми й не знали, що вони тут.

Павло Григорович тільки тепер пильно подивився на двох спортивних хлопців, які сиділи за одним столиком із його дружиною.

– Здрастуйте, дядько Паша, – сказав Діма, – ми з вами бачилися після нашого випускного, може пам’ятаєте…

– Та ну, – ахнув Павло, – Дмитре, Андрію, вас і не впізнати! Ну так, пам’ятаю, звичайно, пам’ятаю…

Напруга одразу минула, на душі у Павла полегшало, він підсунув ще один стілець і сів поруч, розмови полилися рікою.

Павло, поглядаючи на дружину, помітив блиск у її очах, легку засмагу на відкритих плечах, і з гордістю поклав руку на спинку стільця. Потім замовив усім ще по шашлику, взяв напої й, махнувши рукою, сказав:

– Гуляти, так гуляти!

Додому Павло та Надія поверталися досить пізно. Обидва були під мухою. Надія думала про те, що день і вечір вдалися, та ще й племінників зустріла.

А Павло радів, що помилився, побачивши дружину з хлопцями. Помилився в тому плані, що хлопці родичами виявилися!

Він подумав, що наступного разу з пляжу треба разом повертатися, бо ще з кимось у кафе затримається…

Як би добре було, якби всі чоловіки так вважали! Але маємо, те, що маємо…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.