— Шикуєш, Оленко?! Батон можна було дешевше взяти, курка теж на знижці буває… Та й простроченням гребувати не варто, у нашому-то становищі! – Свекор закінчив вивчення чека і, поправивши окуляри, суворо глянув на Олену.

— Андрію Петровичу, у вас совість є?! – Олена зі злістю зачинила дверцята холодильника, куди тільки-но запхнула злощасну курку, – Не вам дорікати мені в марнотратстві! Я, простодушна, думала, що ми всі в одному човні – виживаємо з останніх сил! А ви, як виявилося, себе не ображаєте!

Свекор здивовано подивився на невістку: з чого такі висновки?! Невже Олені стало відомо про його «скромне придбання»?

***

Свекор частенько Олену просто дратував.

— Оленку, я тут вашу гречку зварив. Ти ж не проти? – запитував Андрій Петрович, швидше для звіту.

— Не проти. – Олена намагалася не заводитися. Хоча іноді дуже хотілося закричати: «Ну чому?! Чому знову нашу?!»

Ні, їй не було шкода нещасної гречки. Її дратував підхід свекра. Андрій Петрович зі своєї пенсії їхав у магазин, закуповувався і… Ховав куплене у величезну шафу, що стояла у нього в кімнаті. Робив він це нишком. Але Олена кілька разів ставала мимовільним свідком того, як Андрій Петрович крадеться у свою кімнату з сумками, набитими їжею.

До чого він готувався, одному Богу було відомо, але харчувався свекор тим, що купувала Олена зі своєї скромної зарплати. І його зовсім не бентежило, що в Олени є маленька донька, до речі, онука Андрія Петровича, якій він за все життя не зробив навіть малесенького подарунка…

***

Поки був живий чоловік Олени Сергій, а за сумісництвом син Андрія Петровича, життя зі свекром здавалося цілком терпимим: грошей вистачало, скандалів не було… Потім у Сергія знайшли тяжке захворювання, і через рік його не стало…

— Тату, ти вже подбай про моїх дівчат, коли я того… – незадовго до свого відходу попросив Сергій Андрія Петровича.

— Звичайно, подбаю! – пообіцяв той і змахнув непрохану сльозинку.

Сергія не стало, залишивши невтішну Олену з дворічною Сонею на руках. Усе благополуччя пішло з сім’ї разом із ним… Свекор, напевно, щиро обіцяв синові подбати про його дружину й доньку. Тільки от турбота в Андрія Петровича була якоюсь дивною.

— Ох, Оленко, самі ми залишилися, та ще й із дитиною на шиї! – Любив голосити свекор, влаштувавшись за кухонним столом і спостерігаючи, як Олена готує вечерю. – А що, у нас сьогодні знову макарони?

В Олени горіло все з середини від такого співчуття, але вона намагалася тримати себе в руках.

— Та знову, – відповідала вона. – Тому що грошей у нас немає, а макарони поки що є!

— Ну, значить, будемо виживати, – сумно констатував Андрій Петрович. – Макарони з маслом – цілком собі їжа.

— Масла теж немає, – повідомляла Олена, спостерігаючи за реакцією свекра.

— А ось це вже неподобство! – обурювався той. – Олено, ти просто зобов’язана знайти хорошу роботу, замість твоєї нинішньої дурниці!

«Дурницями» Андрій Петрович іменував Олену онлайн підробіток бухгалтером.

— Добре! Але, як ви самі висловилися, у мене «дитя». Ви зможете забирати Соню з ясел або сидіти з нею, коли захворіє?! Тоді я зможу підшукати собі інше місце!

— Ну куди мені, старому з немовлям сидіти. Як би самому доглядальниця не знадобилася. Гаразд, проживемо якось, – тут же відступав Андрій Петрович.

— Так, ми б прожили… Якби ви теж трохи грошима допомагали… – одного разу запропонувала Олена.

— Та з чого допомагати, Оленко?! Я ж – пенсіонер! – Свекор здивовано поглянув на Олену.

***

Яка в Андрія Петровича пенсія, Олена не знала. Але, судячи зі скарг свекра – «менше, ніж маленька». Тільки от запаси він усе ж примудрявся робити… А Олена не знала, як змусити свекра поділитися з рідними своїми «багатствами».

«А що, як наслідувати приклад Андрія Петровича? – одного разу придумала Олена. – Сховати наші продукти і подивитися, як він буде викручуватися». Вона так і вчинила… Наступного дня Андрій Петрович зустрів її в повній паніці.

— Олено, я не розумію, ти вирішила приректи нас на голодний кінець?! Я хотів їсти, заглянув у шафку – а там порожньо! У холодильнику бовталися дві сосиски! Я їх з’їв! Без гарніру! Що відбувається, я тебе питаю?!

— А в чому, власне, проблема? – правдиво та щиро здивувалася Олена. – Ну, скінчилися в кухонній шафі продукти… Дістаньте зі своїх запасів! Навіщо ж так страждати?!

— З яких запасів?! Там пара пачок крупи на найчорніший день! Я сподівався, що він ще не настав! – Голос Андрія Петровича був сповнений страждання.

— А ті величезні сумки з продуктами, які ви привозите після кожної вашої пенсії, куди поділися? – наївно запитала Олена.

— Які сумки? Ти з глузду з’їхала… – невпевнено заперечив Андрій Петрович. Він якось не думав, що Олені відомо про розмір його засіків. – Ну, добре… Там трохи більше двох пачок крупи. Але це страховка! Раптом ми зовсім без грошей залишимося! Я ж кажу – на найчорніший день!

У Олени опустилися руки, але здаватися не хотілося.

— Андрію Петровичу, я розумію, що це незручне запитання. Але яка у вас усе-таки пенсія?!

Свекор скривився, як від зубного болю.

— Мізерна!

— У мене зарплата теж мізерна! Але я примудряюся з неї платити комуналку і годувати так-сяк трьох людей! Я втомилася! Будьте люб’язні, оплачувати хоча б частину! Інакше мені буде дешевше зняти кімнату! – Сьогодні Олена вирішила наполягти на своєму.

— Що значить знімати кімнату?! Навіщо?! Я синові перед його відходом обіцяв, що подбаю про вас! – заметушився Андрій Петрович.

— Так я вас про це й прошу. А то поки що про всіх дбаю тільки я! – Олена впритул дивилася на свекра.

Андрій Петрович зрозумів, що цього разу його притиснули до стінки… Згнітивши серце, він погодився виділяти зі своєї «крихітної» пенсії частку малу на комунальні платежі. Він навіть переніс частину продуктів зі своєї кімнати в загальну кухонну шафу… І обіцяв надалі поповнювати запаси.

Олена навіть не уявляла, якої моральної травми завдала свекру.

— Ти уявляєш, Оленка вибухнула! Грошей вимагає, марнотратниця нещасна! – скаржився Андрій Петрович другові Василю Івановичу.

— І правильно робить! – відповідав той. – Ти мене вибач, Андрію, хоч я і друг тобі, але ти зовсім знахабнів… Сів бідній дівчині на шию і поїхав!

— Та куди я сів?! Просто намагаюся трохи назбирати грошенят. Усім на благо! – ображався Андрій Петрович. – Ти ж про мої плани знаєш!

— Плани в тебе, може, й хороші. Тільки от виконуєш ти їх не по-людськи! – Василь Іванович похитав головою.

— Нормально виконую! Гаразд, доведеться тепер стежити за цією марнотратницею, куди вона гроші витрачає! Зовсім жінка покупки робити не вміє! – насупився Андрій Петрович.

***

Тепер свекор старанно перевіряв усі чеки, які Олена приносила з магазину, і зазвичай був незадоволений.

— Куди ти таких дорогих цукерок накупила? Гроші дівати нікуди?! – Свекор запитально дивився на Олену поверх окулярів.

— Та які вони дорогі?! Простецькі цукерки, та ще й за акцією! Сонька іноді цукерку хоче! Можу я порадувати дитину? – виправдовувалася Олена.

— Шкідливо це! – повідомляв свекор.

Олена чудово розуміла, що зовсім не про здоров’я онуки піклується Андрій Петрович… Але сперечатися з ним було марно. Тому Олена воліла мовчати: виділяє свекор гроші, і добре. А там нехай бухтить скільки влізе.

Але одного разу Андрій Петрович перевершив сам себе. У Соні були іменини. З цього приводу Олена купила доньці ляльку, про яку Соня мріяла, як про нездійсненне диво. Лялька була велика, красива і дорога. Коли свекор побачив чек, він деякий час тільки відкривав і закривав рот, дивлячись на цифру, яка позначала ціну. А коли дар мови до нього повернувся, закричав:

— Що це?! Ціна чи відстань від Землі до Марса?! Ти зовсім збожеволіла?!

Олена навіть підскочила від несподіванки, а потім розлютилася.

— Це подарунок дитині на день народження! Один раз на рік! І не така вже там висока ціна, щоб так волати! Ви ж самі жодної іграшки, навіть найдешевшої, Соні не купили жодного разу! Дідусь називається! – закричала Олена у відповідь.

Андрій Петрович здивовано замовк, а потім, навіть якось зніяковівши, пробурмотів.

— Ну гаразд… На день народження і справді можна…

— Дозволяєте?! Дякую! – Олена не могла заспокоїтися.

Вона думала, що це найгучніший скандал у їхньому житті. Але вона помилилася.

***

Андрій Петрович зовсім не був таким нещасним пенсіонером, яким намагався здаватися. У нього були накопичення і мрія. І одного разу підвернувся шанс цю мрію здійснити. Якось задзвонив телефон, і веселий голос Василя Івановича запитав:

— Андрію, як там, тебе невістка ще не остаточно розкуркулила?

— Поки що дещо маємо. А в тебе новини з’явилися? – зацікавився Петрович.

— З’явилися! Хапай гроші, поїдемо дачу купувати! Дозрів господар ділянки навпроти моєї! Каже – набридло возитися… Там шикарна ділянка, і будиночок чудовий! – потішив друга Василь Іванович.

— Ну, нарешті! – Петрович був щасливий.

Незабаром він, як і мріяв, став «землевласником». Олені він про свою покупку говорити не став: не потрібна йому тут набридлива невістка з дитиною! Брехав, що їздить відпочивати на дачу до Василя Івановича. Але зате знову взявся за тотальний контроль та економію. Нове придбання вимагало вкладень.

— А чи не здається тобі, Оленко, що ти з мене аж надто багато грошей береш?! – поцікавився Андрій Петрович у невістки.

— Ні, не здається! Радше навпаки! – відрізала Олена, відчувши недобре. – Ціни зростають, а ваші внески в загальний котел не змінюються!

Андрій Петрович знітився і швиденько згорнув розмову. Але одного разу сталося непоправне…

Олена прийшла з магазину похмуріша за хмару і стала мовчки розвантажувати сумки. Андрій Петрович звично вивчав чек.

— Усе шикуєш, Олено?! Скільки разів тобі казав: курку треба брати за знижкою, хліб теж подешевше буває! І, до речі, подумай щодо прострочки! Ціна на неї нижча, а продукти ще можна їсти! – Свекор невдоволено подивився на Олену.

— Слухайте, у вас узагалі совість є?! – Олена гримнула дверцятами холодильника, в який щойно засунула нещасну курку. – Як ви можете мені дорікати в чомусь?! Собі ви, як я дізналася, ні в чому не відмовляєте!

Андрій Петрович здивовано поглянув на невістку: звідки така інформація?

— Знаю я про ваш «будиночок у селі»! Василь Іванович поцікавився сьогодні, чому ми з Сонею туди не їздимо! – повідомила Олена.

«Ох, я бовдур!» – подумав Андрій Петрович. – Треба було Василя попередити, щоб язиком не тріпав! Типу сюрприз і все таке…»

Олена вичікувально дивилася на свекра.

— Та розумієш… Там ще нічого не готово для життя з дитиною… – пробурмотів Петрович, зрадницьки червоніючи.

— Так? А ваш друг сказав, що там чудовий будиночок: «приїжджай і живи»! – Олена підняла брову.

— Так… – на думку Петровичу нічого не спадало, і він розлютився. – А з чого я маю вас туди тягнути?! Я дачу для себе купив! Давно мріяв, щоб було де відпочити на пенсії!

— Тільки от купили ви її частково за наш рахунок! Я, як наївна дурепа, тягнула весь побут. Дитині зайву іграшку купити не могла! З вас копійки отримувала… Ще б пак: у вас же «крихітна пенсія»! Та йдіть ви! – Олена вийшла з кухні. Кинула гучно двері, завершуючи розмову.

Наступного дня Олена зібрала речі, і вони з Сонею поїхали в село, де жила її мама.

— Дурна ти жінка, Олено! – повідомив їй Андрій Петрович на прощання. – Собі життя ламаєш, так хоч про Соню подумай! Ну що її чекає в цьому селі?!

— Я тільки заради дочки й терпіла вашу патологічну жадібність! Але будь-якому терпінню приходить кінець! Та й не про внучку ви зараз думаєте! А про те, що вам доведеться тепер самому платити за квартиру і купувати собі їжу! – відповіла Олена. – Бажати нічого не буду на прощання… Живіть!

Але жити довго у Андрія Петровича не вийшло. Через три місяці після від’їзду рідних він справляв день народження. Василь Іванович – єдиний його друг, прийти відмовився:

— Не хочу я з тобою святкувати. Гнила ти людина, Андрію! Рідних буквально вижив із квартири! Обіцянку, яку синові давав, не дотримав! Не думав, що ти на таке… з роками перетворишся!

«Ну і нехай! – зло думав Петрович. – Один відсвяткую і день народження, і позбавлення від спиногризів!»

Через «економність» смітити грошима він не став: купив протерміновані грибочки і пляшку оковитої в підвальному магазинчику: сумнівної якості, зате дешеву. Увечері, влаштувавшись перед дзеркалом і дзинькнувши чаркою у своє відображення в дзеркалі, Андрій Петрович виголосив тост: «Бажаю собі всього-всього!» Що конкретно він мав на увазі, невідомо. Але всесвіт зрозумів його по-своєму… Через деякий час Петровичу стало зле: в очах роїлися плями, голова пливла. Він перелякався, подзвонив у швидку…

Але лікарі не встигли.

В останню путь Андрія Петровича прийшов проводити тільки Василь Іванович.

— Ех, Андрію… Недовго ти насолоджувався своєю мрією. Яку свиню тобі твоя жадібність підклала… – зітхнув він, стоячи біля земляного горбка.

КІНЕЦЬ.