Часто буває, що люди похилого віку оглядаються на своє життя і розуміють, що прожили не зовсім так, як хотілося б.

Я ось теж багато чого переглянула і зрозуміла, що хоча б решту життя має сенс присвятити собі.

Мені 71 рік, мене звуть Олена Ігорівна, і я шкодую тільки про одне, що не почала раніше жити заради себе.

У молодості я всю себе присвятила чоловіку та дітям, а потім і про онуків дбала.

Коли молодша дочка вийшла заміж, вони з чоловіком перші два роки зі мною жили, доводилося тіснитися і жертвувати своїм комфортом.

Вони переїхали, коли у них фінансова ситуація налагодилася, але це сталося на ґрунті моїх натяків.

Ось тоді я з полегшенням видихнула і вирішила, що з мене вистачить. Внуків я дуже люблю, але бути для них постійною нянькою немає жодного бажання.

Діти на мене обра жаються, що я відмовляюся сидіти з їхніми дітьми, але я вирішила надолужити втрачене, у мене не так багато вільного часу.

Зараз я часто проводжу час із подругами, ходжу до театрів, музеїв, опери.

Нещодавно старша дочка мені заявила: -Якщо продовжуватимеш думати тільки про себе, доглядати в старості я за тобою не буду.

Невже мало того, що я подарувала сім’ї свою молодість?

КІНЕЦЬ.