– На жаль, наш прогноз невтішний, ваша донька не зможе ходити, – сказав лікар. – Але ви можете спробувати ще поїхати за кордон, може наші колеги вам скажуть щось обнадійливіше, – додав він.

Василь ніколи особливо не вірив в Бога, але почувши такий страшний вирок, він вирішив, що ніхто йому не допоможе, окрім Бога, бо і сам бачив, що надії мало.

Одружився Василь доволі пізно, аж в 40 років. З цим питанням він не поспішав, бо хотів спочатку кар’єру зробити, грошей заробити, а вже потім думати про сім’ю.

Навіть при тому, що розміняв четвертий десяток, він не бачив необхідності одружуватися. Та й досвід неприємний мав. Колись, в студентські роки, він до бабусі в село поїхав, і там Лідку зустрів. А дівчина так закохалася в нього, що аж збрехала, що дитину від нього чекає. Ледве Василь звідти втік, а в село до бабусі він вже багато років не приїжджає, а то раптом ще хтось захоче його на собі одружити.

Все змінилося, коли він побачив Іванну. Красуня така, що очей не відвести. Василь життя собі без неї не уявляв, тому не те, що втікав, а сам став наполягати на одруженні.

Іванка і справді була йому під стать, хоч і була на 10 років молодшою за нього. Крім того, що жінка була дуже красивою, вона ще й непогано заробляла – розібралася в тарології і цим заробляла, а охочих поспілкуватися з нею завжди було багато, тому справа була доволі прибутковою.

Василь теж на той час вже заробив і на квартиру, і на машину, то ж одружившись з жінкою своєї мрії, він вирішив, що тепер, нарешті, наступить період затяжного щастя в його житті.

Коли дружина сповістила йому, що чекає дитину, він був найщасливішим у світі. Але коли дитина народилася, то лікарі сповістили сумну новину – із здоров’ям дівчинки не все гаразд, тому швидше за все, ходити вона не буде.

Лікар батькам так і сказав: “Вас врятує тільки диво”.

Своїй дружині Василь нічого не сказав, а сам поїхав в сусідню область в монастир, люди подейкують, що там є одна сестра, молитви якої дуже помічні. І Василь поїхав, з вірою, що це допоможе його дитині.

До сестри Анни була велика черга, тому потрапив до неї на розмову Василь аж під вечір. Коли зайшов у темну кімнату, то спочатку подумав, що він втомлений, і що йому це здається – перед ним стояла не сестра Анна, а та Лідка, яка колись хотіла його охомутати.

– Чого прийшов, Василю? – суворо запитала сестра.

– А ти звідки тут взялася? Що, монахинею стала? – розгублено запитав Василь.

– Черницею я не стала, бо дитину народила. Але живу тут вже майже 20 років, і звуть мене сестра Анна. Господь дарував мені дар зцілення людей. Не знаю, як це працює, але я молюся, а Бог діє.

– Лідо, ой, Анно, сестро Анно, помолися за мою донечку, яка зараз хворіє, – став просити Василь.

Анна пообіцяла заносити свої молитви в цьому наміренні Василя до Господа щодня, і ошелешений випадковою зустріччю Василь поїхав додому.

Повернувся в той же монастир через рік, і тримав за руку маленьку дівчинку, яка своїми ніжками робила перші кроки.

– Дякую, сестро Анно, – щиро сказав Василь і розплакався.

Після того першого візиту, Василь знайшов чудесним чином і лікарів за кордоном, які взялися допомогти, і гроші на лікування теж зібрали друзі і родичі. Але він впевнений, що це сила Божа врятувала його донечку, тому і прийшов подякувати.

– Лідо, а де наша дитина? Ти ж сказала, що ти народила, – раптом несміливо запитав Василь.

– Наша дівчинка стала Ангеликом, не проживши на цій землі і години. А я не витримала, і в монастир пішла. Відтоді тут і живу, і людям допомагаю, – розміреним, без жодної нотки картання чи образи, відповіла сестра Анна.

– А може покажеш нам, де її могилка, бо тепер у мене дві донечки. Який же я був без сердечний… Пробач, Лідо, якщо зможеш…

Василь з донечкою повернулися додому, а сестра Анна до себе в кімнату, там на неї уже чекали люди, і в цьому тепер вона вбачала свій зміст життя. Головне, що вона не тримала образи на Василя, і навіть з Божою допомогою, змогла йому допомогти.

Джерело