О другій ночі Василь не витримав, розбудив дружину і сказав їй, що більше її не любить.

– Що? – не зрозуміла дружина.

— Я говорю, що в мене є інша, — відповів Василь. — Її звати Уляна. А тебе більше не люблю.

– Чому?

— Тому що я не винен, що у свої сорок років я подобаюся двадцятирічній красуні. А ти у свої тридцять уже не можеш складати їй конкуренцію.

– І що тепер?

– А що тепер? Нічого. Вранці я піду. Винайму квартиру. А ти починай готуватися до розлучення та переїзду. Тому що цю квартиру доведеться звільнити. Ми її продамо, а гроші поділимо. Не зараз, звісно, ​​після розлучення.

— Але ж я…

— Винаймеш квартиру. А що? Багато жінок зараз так живуть… Радуйся, що ти залишаєшся без чоловіка, маючи на руках лише одну дитину. Не двох чи трьох. Правильно я говорю?

— Правильно, але…

— До того ж я не залишаю тебе у безвихідній ситуації. Дитина ходить у садок, а ти працюєш. Твоя зарплата цілком пристойна, щоб винайняти однокімнатну квартиру в спальному районі. Не поряд із метро, ​​звичайно, але окрему. І на їжу залишиться. Плюс аліменти. Все не так жахливо, як здається на перший погляд. Ти згодна зі мною?

— Коли ми познайомилися, ти казав, що любитимеш мене завжди і ніколи не кинеш. Говорив, що дуже хочеш дітей.

— Коли ми познайомились, тобі було двадцять. Розумієш?

– Ні.

– Чого ти не розумієш? Що наше величезне місто – це місто двадцятирічних, незаміжніх красунь? Ти цього не розумієш? Чи тобі не зрозуміло, що ти вже вийшла з цього віку? До того ж ти, хочу тобі нагадати, одружена. І в тебе є дитина.

— Та я ж за тобою заміжня! І це твоя дитина!

– І що це змінює? Коли довкола мене зараз стільки молодого і у всіх сенсах вільного, незаміжнього і без дітей! Я просто не знаходжу сили відмовлятися від такого щастя. Та й навіщо відмовлятися? Коли воно саме пливе до рук. Розумієш?

— Розумію, але я…

— А якщо розумієш, що ще казати про це? Навіщо? Все вже сказано. Крім того, я не жену тебе і дитиниу з дому прямо зараз. Даю вам час зібратись.

— А скільки ми маємо часу?

– Рік, – відповів Василь. – Думаю, цього вистачить на все. І на розлучення, і продаж квартири, і переїзд. І не забувай, що я вже сьогодні переїду на іншу квартиру. Погодься, я чиню дуже порядно і благородно. До речі, щодо дитини не хвилюйся. Після розлучення отримуватиме аліменти.

— Я не хвилююся.

– І правильно робиш. І ось ще. Моя тобі порада. Починай вже зараз шукати собі іншого чоловіка. Не сподівайся, що я повернуся до тебе.

— Я не сподіваюся.

– І правильно робиш. Адже ніщо так не розчаровує, як марні сподівання. Згодна зі мною?

А вже ввечері Василь запросив Уляну на свою нову квартиру та зробив їй пропозицію.
Наговорив їй багато гарних слів. Зізнався, що любить.

– Я – людина серйозна, – додав він до сказаного, – легковажності у стосунках не припускаю. І маю дуже великі плани на своє майбутнє. Загалом одне твоє слово, і ми навіки разом.

— Ти — добрий чоловік, Вася. — відповіла Уляна. — І ти теж мені подобаєшся. Щоправда. Але… Як би тобі сказати? Щоб ти не образився…

— Говори, як є, Уляна. Хочу, щоб у наших відносинах, із самого початку, було все дуже чесно. Правдою образити неможливо.

— У тебе є три серйозні недоліки, — продовжила Уляна.

Сказавши це, Уляна сумно посміхнулася, похитала головою і знизала плечима.

— А це прикро, — сказав Василь.

— Але ж це правда, — відповіла Уляна.

— Три недоліки? — здивовано перепитав Василь. – Про що ти говориш? Не розумію. Я – фізично здоровий, добре заробляю, зовні привабливий чоловік. Невже в мені є щось, що тобі не подобається?

— По-перше, ти одружений, — відповіла Уляна. — І одружений давно.

– Це правда, – відповів Василь, витримавши невелику паузу. — Я справді одружений. Але запевняю тебе, що то була помилка. Непорозуміння. Яке скоро виправлю. Адже я не люблю свою дружину. І цього ранку я повідомив їй про це. Ми вже про все з нею домовились. За це не хвилюйся.

— По-друге, у тебе дитина, — розважливо продовжувала Уляна.

Василь впевнено подивився на Уляну.

— Це не моя дитина, кохана! — радісно вигукнув він. — Оформлена на мене. Але не я її біологічний батько.

– Зізнайся, ти це зараз вигадав? – сказала Уляна. – Щойно?

– Визнаю. Сказав перше, що спало на думку.

— В принципі, непогано вигадано, — погодилася Уляна. — І в житті така не рідкість. Коли підступна та хитра дружина обманює свого чоловіка.

— А ти не припускаєш, що моя дружина саме така? Підступна та хитра. Повісила на мене чужу дитину! Ні?

— Допускаю, — сказала Уляна. — Але це ще треба довести.

– Я доведу.

— А на це знадобиться багато часу. І, якщо по-чесному, навряд чи ти зможеш це довести. А чоловік із чиєюсь дитиною мені й задарма не потрібен. Сам розумієш. Навколо мене багато дуже цікавих чоловіків і без дітей.

— Я зрозумів, кохана. Ти права. Не хвилюйся. Домовлюся з дружиною щодо дитини. І проблема усунеться за взаємною згодою.

– Тепер про головне, – продовжувала Уляна. — Щодо третього. Ти вдвічі старший за мене.

– І що? Теж мені — недолік. У свої сорок я ще дуже добре виглядаю. І чудово почуваюся.

— Не сперечаюся, — відповіла Уляна. — Для своїх сорока ти, може, й непогано зберігся. Але “непогано” – не означає, добре. Розумієш?

— Розумію. Але що робити?

– Що робити?! — з усмішкою сказала Уляна. – Прагнути кращого.

– Легко сказати – прагнути. Але як?!

— Так само, як прагнуть інші, які ставлять перед собою такі самі завдання.

— А як вони прагнуть?

– Ти як дитина! Чесне слово! Тобі все треба розжовувати. Ну, звичайно, вони звертаються до фахівців. Що ще їм залишається?

– До фахівців? – не зрозумів Василь.

— Які допомагають їм у сорок виглядати на двадцять, — пояснила Уляна.

– Серйозно? Таке можливо?

– Чому ні? Приносиш свою фотографію, де ти двадцятирічний. Маєш таку фотографію?

– Знайду фотографію. Не проблема.

– Прекрасно. Показуєш її фахівцям та ставиш перед ними завдання.

— І вони впораються?

— А як їм не впоратися? Це їхня робота. Якщо, звичайно, ти маєш гроші!

– Гроші є.

– А бажання? Втім, якщо ти не хочеш бути моїм чоловіком, я не нав’язуюсь.

– Хочу! Є бажання!

— Тоді я тобі зараз покажу фотки деяких моїх знайомих, які справді хотіли і могли собі це дозволити. Ось дивись. Це Андрій. Подобається? Правда, красень?

– Ну так. Нічого.

— Як гадаєш, скільки йому років?

– Двадцять сім?

– Сорок п’ять! Двічі був уже одружений. Троє дітей. Старшому двадцять один. Виглядає доросліше за батька.

– Не може бути.

– Може! Дивись далі. Це Руслан. Йому, на твою думку, скільки?

– Тридцять?

– Шістдесят п’ять! Вдівець. Виглядає молодше за свого старшого онука.

– Господи, – злякано вимовив Василь і перехрестився. – А це хто? Виглядає на 50.

– Сергій Іванович. Йому вісімдесят.

— Скільки?

– Тепер ти розумієш, про що я говорю?

– Тільки тепер і розумію.

— Тоді підбиваємо підсумок. Зробимо ось що. Ти це все, мною перераховане, усуваєш, і тоді я приймаю твою пропозицію.

Минув час. Василь виконав умову Уляни. Він усунув усі три недоліки. Це йому дорого обійшлося, але, на його думку, воно того варте.

«І нехай у мене тепер немає ні грошей, ні квартири, — думав Василь, — але я — вільна людина, яка не має дітей. І виглядаю у свої сорок на двадцять років».

Василь зателефонував Уляні.

— Недоліки усунуто, — гордо повідомив він. – Я розвівся. Дітей немає. Виглядаю точно, як на фотографії в двадцять років.

— Нарешті, — зраділа Уляна. — Я ж казала, що якщо по-справжньому любиш, перешкод на шляху до мети не існує.

– Я тебе обожнюю.

Незабаром Василь сидів на кухні біля Уляни, і вони розмовляли.

— Ти ж сама хотіла! — ображено казав Василь. — Щоб, як у двадцять років.

— Я не знала, що у двадцять років ти був такий…

— Негарний? Так?

— Ні, але… У сорок ти був кращий.

– Красивіший? Так?

— Ні, але… Мужніший, чи що. А зараз ти… Ти тільки не ображайся, але… А давай повернемо все назад.

– Як назад? Ти уявляєш, скільки це коштує! Повернути назад. Та й неможливо одразу повернути. На цей час треба.

— Нічого страшного, — сказала Уляна. – Я почекаю.

— А можна я поки що в тебе поживу? – запитав Василь. — А то мені й іти нікуди. Усю нерухомість я колишній дружині та дитині, від якої відмовився, залишив. Гроші на фахівців все витратив. На винаймання квартири грошей немає. Винаймаю кімнату в заміському будинку. П’ятдесят кілометрів від місті.

— Ні, — відповіла Уляна. – Ні, ні та ще раз ні. І не вмовляй. На це я не можу піти. Давай ти, коли все виправиш, тоді й повернешся. Розумію, що це я винна. Тому що змусила тебе помолодшати на двадцять років. Але тепер я бачу, ти мене справді любиш. Якщо погодився перетворити себе на… таке. Вибач, коханий, але ні. Повертайся, коли станеш тим самим.

І тоді лише Василь по-справжньому відчув себе знову двадцятирічним. Він виглядав безглуздо, як і двадцять років тому. І, як і двадцять років тому, він не мав ні грошей, ні квартири. І він не подобався своїм ровесницям.

КІНЕЦЬ.