— Одразу скажи своїй мамі, щоб до нас у гості не приходила, — поставила я умову чоловікові, коли ми переїжджали до нової квартири.

— Ні, Андрію, я не жартую!

— Настя рішуче поставила коробку з посудом на підлогу нової кухні.

— Перший місяць — жодних гостей. Особливо твоєї мами.

Андрій завмер із картонною коробкою в руках. На його обличчі промайнув цілий спектр емоцій: від здивування до легкої образи.

— Настю, ну ти ж розумієш, що мама захоче побачити, як ми влаштувалися, — він обережно поставив коробку на підвіконня. — Вона ж хвилюється.

— Три роки, Андрію! Три роки ми жили з твоєю мамою під одним дахом. І три роки я слухала, що не так тримаю Вероніку, не так її годую, не так одягаю, — Настя почала розпаковувати тарілки, виставляючи їх на стільницю надто різко. — Я хочу хоча б місяць пожити без її порад і контролю. Це аж так багато?

Маленька Вероніка, що сиділа в переносному ліжечку, захникала, відчувши напруження у маминому голосі.

— Тихо-тихо, маленька, — Настя підхопила доньку на руки й почала її колихати. — Мама просто втомилась.

Андрій підійшов до дружини й поклав руку їй на плече:

— Добре, я з нею поговорю. Поясню, що нам треба трохи часу, щоб освоїтися.

— Не просто поговориш, а скажеш прямо, — Настя подивилась йому в очі. — Жодних «може» і «побачимо». Я хочу чіткої обіцянки.

Андрій кивнув і вийшов до іншої кімнати, витягуючи телефон. Настя чула, як він пояснює ситуацію матері. Його голос то підіймався, то знову ставав тихим і вибачливим.

Через п’ять хвилин він повернувся на кухню:

— Усе, домовилися. Вона розуміє, що нам потрібно облаштуватися. Пообіцяла не приходити без запрошення.

Настя з недовірою подивилася на чоловіка:

— І вона так просто погодилася?

— Ну… не зовсім, — Андрій відвів погляд.

— Сказала, що ми невдячні, але потім заспокоїлася. Начебто.

Того вечора вони розпаковували речі до пізньої ночі. Андрій збирав ліжечко для Вероніки, Настя розкладала дитячі речі по шухлядах. Коли дівчинка нарешті заснула, подружжя з насолодою впало на диван, дивлячись на безлад довкола.

— Уявляєш, усе це — наше, — прошепотіла Настя.

— Власна квартира. Ніхто не зайде без стуку, не скаже, що ти неправильно вариш суп або миєш підлогу.

Андрій усміхнувся, притягнув дружину до себе:

— Знаю. Я теж радий. Пробач, що мама іноді перегинає. Вона просто дуже за нас хвилюється.

— Хвилюватися можна по-різному, — зітхнула Настя.

— Але давай не зараз про це. У нас попереду цілий місяць свободи! Тільки… одразу скажи своїй мамі, щоб у гості не приходила,

— додала вона з усмішкою.

Тиждень у новій квартирі промайнув, як одна мить. Настя насолоджувалася можливістю самостійно планувати день, не озираючись на свекруху. Вона могла вмикати музику, коли хотіла, готувати те, що до смаку їй і Андрієві, а не те, що вважала «правильним» Ірина Олексіївна.

Телефон задзвонив саме тоді, коли Настя вкладала Вероніку на денний сон.

— Андрію? Щось сталося? — прошепотіла вона, вийшовши з дитячої.

— Настю, у мами проблеми, — голос чоловіка звучав винувато. — У неї прорвало кран у ванній, вода заливає всю квартиру. Сантехнік зможе прийти тільки через кілька днів.

— І?..

— Настя відчула, як усередині все стислося.

— Я сказав, що вона може пожити у нас пару днів, поки не полагодять, — швидко видав Андрій.

— Настю, я не міг їй відмовити, це ж моя мама!

— Андрію, ми ж домовлялися!

— Настя ледь стримувала голос, щоб не розбудити доньку.

— Ти обіцяв!

— Це всього лише на кілька днів, — у голосі чоловіка звучала мольба.

— Максимум три, обіцяю. Що я мав їй сказати? «Мамо, живи у квартирі без води»?

Настя глибоко зітхнула:

— Гаразд. Але тільки два дні, не більше. І попередь її, що в нас свої правила, і їх треба поважати.

Ірина Олексіївна приїхала за годину з трьома величезними валізами. Настя відчинила двері й завмерла, побачивши такий обсяг багажу.

— Ірино Олексіївно, ви на тиждень чи на місяць до нас? — не стрималась вона.

— Добрий день, Настенько, — свекруха чмокнула її в щоку.

— Я взяла лише найнеобхідніше.

Де моя маленька принцеса?

— Спить, — відрізала Настя.

— І дуже прошу її не будити.

— Звісно-звісно, — Ірина Олексіївна окинула квартиру уважним поглядом.

— О, бачу, ви ще не до кінця облаштувалися. Не хвилюйся, я допоможу.

Не встигла Настя й рота відкрити, як свекруха вже прямувала на кухню:

— Боже мій, хто ж так посуд розставляє? Тарілки треба зберігати ось тут, а не там…

До вечора, коли Андрій повернувся з роботи, половина речей у квартирі вже змінила місце. Ірина Олексіївна встигла переставити меблі у вітальні «для кращої циркуляції повітря», перевісити рушники у ванній та розсортувати продукти в холодильнику за своєю «системою».

— Мамо, ми ж домовлялися, — тихо сказав Андрій, помітивши всі зміни.

— Я ж просто допомагаю, синочку, — посміхнулась Ірина Олексіївна. — Настя стільки часу витрачає на малечу, хіба вона ще й квартирою займатиметься? До речі, я помітила, що Вероніка дуже бліденька. Ви їй вітаміни даєте?

Настя ледь стрималася.

На третій день перебування свекрухи ситуація лише погіршилася. Вранці Настя виявила, що Ірина Олексіївна змінила режим харчування Вероніки, додавши до її раціону морквяне пюре, хоча педіатр рекомендував зачекати з цим продуктом ще місяць.

— Ірино Олексіївно, ми ж про це говорили, — Настя намагалася говорити спокійно. — Лікар сказав, що ще рано.

— Ой, Настенько, всі ці сучасні лікарі — лише перестраховуються, — відмахнулася свекруха.

— Я Андрійка з чотирьох місяців прикормлювала, і нічого — виріс здоровим чоловіком.

— Тим не менш, я прошу вас поважати наші правила, — Настя забрала баночку з пюре. — Це наша дитина, і ми самі вирішуємо, чим її годувати.

Ірина Олексіївна ледь стрималася:

— Авжеж, як скажеш. Тільки не ображайся потім, якщо дівчинка буде відставати в розвитку через брак вітамінів.

Увечері Андрій повідомив, що сантехнік до мами так і не прийшов:

— Він обіцяє прийти завтра або післязавтра, — винувато сказав він. — Мама поживе в нас ще кілька днів, гаразд?

— Андрію, ти хоч телефонував тому сантехніку? — Настя схрестила руки. — Може, варто пошукати іншого майстра?

— Мама каже, що цей найнадійніший, — знизав плечима Андрій. — Не хвилюйся, скоро все налагодиться.

На п’ятий день Настя почала помічати дивні речі. Повернувшись із Веронікою з прогулянки, вона виявила, що іграшки в дитячій лежать не там, де вона їх залишала.

Наступного разу помітила, що хтось рився в шухляді з документами.

— Ірино Олексіївно, ви щось шукали серед наших паперів? — прямо запитала Настя.

— Та що ти, доню, навіщо мені це? — свекруха посміхнулась, але її очі залишалися холодними. — Я просто витирала пилюку.

Увечері того ж дня Настя побачила, як Ірина Олексіївна щось записує в блокнот, спостерігаючи за тим, як вона купає Вероніку.

— Що ви там записуєте? — запитала Настя напряму.

— Просто нотатки для себе, — поспіхом відповіла свекруха, ховаючи блокнот. — Хочу запам’ятати, які у Вероніки улюблені іграшки, щоб потішити онуку подарунком.

Настя не повірила жодному слову, але вирішила не загострювати увагу на цьому.

Андрій усе частіше затримувався на роботі. Коли Настя телефонувала йому, він казав, що багато проєктів, що керівництво вимагає результатів. Ірина Олексіївна, спостерігаючи, як невістка вже вкотре із сумом дивиться на телефон, ніби між іншим кинула:

— Робота — це, звісно, добре… Але от Сергій із п’ятої квартири теж затримувався на роботі, а потім дружина дізналась, що в нього інша з’явилася.

— Андрій не такий, — різко відповіла Настя.

— Та звичайно, звичайно, — кивнула свекруха. — Мій син — порядна людина. Хоча, знаєш, чоловіки всі однакові…

Сумнів, який посіяла Ірина Олексіївна, почав проростати, коли Настя знайшла в кишені піджака Андрія чек із ресторану «Белладжіо» — доволі дорогого закладу, де вони з чоловіком ніколи не були.

— Андрію, ти був у «Белладжіо»? — спитала вона ввечері, коли чоловік нарешті повернувся додому.

— А, так, — він надто швидко відвів погляд. — Обідав із клієнтом.

— І чому не сказав?

— Забув, — знизав плечима Андрій і поспішив змінити тему. — Як там Вероніка? Вже спить?

Підозри Насті посилились ще більше, коли за кілька днів Ірина Олексіївна несподівано запропонувала посидіти з онукою:

— Настенько, тобі б трохи розвіятись, а то все з дитиною та з дитиною. Сходи в магазин, погуляй трохи. Я пригляну за Веронічкою.

Пропозиція була настільки неочікуваною, що Настя розгубилася. За всі ці місяці свекруха жодного разу не пропонувала їй відпочити, навпаки — постійно натякала, що молода мама не повинна залишати дитину.

— Дякую, Ірино Олексіївно, — обережно відповіла Настя. — Мабуть, я справді сходжу в торговий центр.

У торговельному центрі вона випадково побачила чоловіка з якоюсь жінкою. Вони сиділи у кав’ярні, усміхалися, трималися за руки і щось активно обговорювали. Вони так захоплено розмовляли, що не помітили, як жінка проходила поруч.

Усю дорогу додому Настя думала про те, що побачиа. Хто ця жінка? Чому Андрій нічого не розповідав? А вдома на неї чекав черговий «сюрприз» — Ірина Олексіївна повністю переставила меблі у спальні.

— Так енергетика краще циркулює, — заявила свекруха, побачивши обурене обличчя невістки. — А то у вас ліжко стояло неправильно.

Настя мовчки розвернулася й вийшла з кімнати. Її терпіння було на межі.

Ввечері Настя напряму запитала у чоловіка про ту жінку. Андрій помітно нервував:

— Настю, я хотів зробити сюрприз. Шукав для нас дачу. Ти ж казала, що хочеш виїжджати з міста на вихідні, щоб Вероніка могла дихати свіжим повітрям. Марина показує варіанти.

— І ти не міг мені просто сказати? — Настя все ще не могла прийти до тями. — І яка така дача, якщо ми ще у квартиру не все купили?

Чоловік змовчав. Жінка відчула, як їй стає ніяково. Усе виглядало невинно, та її фантазії вже встигли намалювати картини зрад і брехні.

Через довгу паузу Настя вимовила:

— Для початку — повернемо твою маму додому. Інакше нам ніяка дача не допоможе.

Андрій кивнув:

— Добре. Я з нею поговорю.

Наступного дня Ірина Олексіївна вже збирала речі. Сантехнік, як на диво, з’явився майже миттєво, щойно син сказав, що треба повертатись додому. А в квартирі стало знову тихо. Настя ходила босоніж по кухні, варила каву, прибирала по-своєму. Вероніка бавилася на килимі — спокійна, усміхнена. Все було саме так, як вона мріяла: свій ритм, свій простір, свої правила. Але неспокій сидів глибоко в серці.

За кілька днів після від’їзду свекрухи Настя випадково побачила на ноутбуці Андрія відкриту вкладку з листуванням. Її погляд ковзнув по фразах, яких не можна було сплутати ні з робочим контекстом, ні з «дачною темою».

«Мені так не вистачає твоїх рук…»

«Учора було якось важко дивитися їй в очі…»

«Скоро все вирішу. Дай мені ще трохи часу.»

Настя не стала гортати далі. Вона акуратно закрила ноутбук і удала, ніби нічого не бачила. Вночі довго лежала, втупившись у стелю, слухаючи, як Андрій дихає поруч. Тихо. Рівно. Наче все добре. А може, йому й справді добре. Їй — ні. Але вона вже знала, що робитиме.

Вранці, коли чоловік збирався на роботу, вона подала йому чашку кави, усміхнулась, як завжди, й сказала:

— Я думала, нам треба більше часу на двох. Без гостей. Без візитів. Без мам.

Андрій здивовано підвів очі:

— Тобі не сумно тут самій весь день?

— Ні. У мене є Вероніка. І тиша.

Він кивнув і пішов. Настя зачинила за ним двері, притулилася до неї лобом і довго стояла, слухаючи, як сходами лунають його кроки. Її залишили — у власному затишку, з дитиною на руках і з тишею, яку вона бажала. І ціною тієї тиші було мовчання.

Настя знала: зрада була. Але вона не поспішала збирати речі, ділити майно та переїжджати до батьків. Вона просто хотіла сімейного затишку, власного простору і люблячого батька для своєї дитини. Жінка твердо вирішила, що розлучитися вона встигне у будь-який момент, а зберегти те, що будувала роками — буде нелегко. Але вона вирішила спробувати і дати чоловіку ще один шанс.

Джерело