Коли я ближче познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, він розказав мені, що підтримує фінансово племінників, які залишились без батьків через аварію. Зараз діти мешкають з бабусею. Вона піклується про них, але однієї пенсії на все не вистачає. Тому Вадим щомісяця виділяє певну суму для рідних на продукти. Я не маю нічого проти та вважаю, що він правильно зробив, що не кинув осиротілих племінників напризволяще.

Але допомагав дітям лише матеріально. Час з ними не проводив, лише приходив у гості до матері двічі на місяць, щоб занести гроші.

Мене це цілком влаштовувало. Не хотілось бачити у своєму домі чужих дітей.

Я мріяла про щасливе подружнє життя з Вадимом, про спільних дітей. Та, одразу після весілля, почала телефонувати свекруха й наполягати на тому, що його племінникам буде краще у нас. Вона хоче, щоб ті до нас переїхали, бо сама вже стара й немає сил про них дбати.

Чоловік сам був шокований такою настирливістю. Він ніколи не планував, що доведеться виховувати дітей сестри. Хоч і шкодував їх, але жити хотів власним життям. Я теж була категорично проти. Мені ці проблеми ні до чого. Та свекруху наша думка з цього приводу не цікавить. Вона переконана, що це обов’язок Вадима, як дядька. Але ж до того, як ми одружились, вона навіть не натякала на подібні зміни.

Вона їх бабуся, син дає гроші, яких ще аргументів їй не вистачає. Я не зобов’язана брати відповідальність за чужих дітей.

Свекруха моя позиція неабияк дратує. Каже, що після того, як я вийшла заміж за її сина, то за племінників повинна дбати. А сама постійно скаржиться на здоров’я.

Мої родичі стали на сторону Олени Миколаївни, бо дотримуються такої ж думки. Чомусь всі вважають подібну самопожертву звичною справою, ніби так і повинно бути. А нашу принциповість лише засуджують.

На щастя чоловік, попри всі вмовляння, не приводить дітей до нас у квартиру і мені не доводиться з ними сидіти. Але боюсь, що зрештою, Вадим таки не витримає натиску і наше життя кардинально зміниться.

КІНЕЦЬ.