Як тільки я закінчила навчатися в школі, то відразу вступила до інституту.

В перший же день свого навчання, я помітила хлопця який навчався в нашій групі, і він мені дуже сподобався.

Звали його Микола, він також відповів мені взаємністю.

І все само собою склалося, ми почали з ним зустрічатись, звичайно, ми і сварилися, і мирилися, але все-одно ми не могли жити одне без одного.

Після закінчення навчання в інституті Микола, нарешті, зробив мені пропозицію вийти за нього заміж. Все було як в казці, здавалося б про що ще можна мріяти дівчині.

А вже через три місяці ми зіграли наше пишне весілля, про яке я так мріяла багато.

Я була дуже щаслива, навіть не можу висловити це словами, була сповнена мрій і щасливих надій.

Ми запросили фотографа на своє весілля, найняли тамаду, гарних музикантів.

Зняли невеликий ресторан. Народу було не дуже багато, в основному найближчі родичі та наші з Миколою друзі.

Жити ми почали з батьками мого чоловіка, хоча я ніколи не планувала жити зі свекрами, та вийшло якось так.

І саме з цього моменту в нашому житті з’явилися недомовки та різні непорозуміння.

А причиною всього цього була його рідна мама.

Хоча до весілля я їй дуже навіть подобалася, вона називала мене дочкою, але спільне проживання зіграло свою негативну, на жаль, роль.

Моя свекруха постійно до мене чіплялася, завжди знаходила до чого: то я не туди поклала рушник, то я пересолила обід, то я розкидаю скрізь сміття, то я не так розмовляю і взагалі, що б я не робила, вона була незадоволена.

Микола ж, в свою чергу, між нами ніколи не вставав.

Микола не займав ні мою сторону, ні сторону своєї матері. Моє терпіння скінчилося в той момент, коли його мати несподівано увійшла до нас вночі в кімнату, чого я від неї навіть очікувати не могла.

Мені досі незручно перед нею. На наступний день я сказала чоловікові, що так жити більше не можу. Щоб він зробив вибір, або ми живемо окремо від його батьків і шукаємо собі окремий дах над головою або я йду від нього назавжди, а він залишається жити зі своєю мамою. Я дала час йому подумати, а сама переїхала до своїх батьків.

Від Миколи не було звісток близько місяця, я переживала, дуже чекала, плакала, не знаходила собі місце, все хотіла подзвонити йому, але ніяк не наважувалась.

А ще через тиждень, я дізналася, що чекаю дитину.

Минуло пів року, я набралася сміливості і вирішила йому подзвонити, але абонент був недоступний.

Тоді я подзвонила свекрусі своїй, абонент теж недоступний.

Я пішла до них додому, але там мені ніхто не відкрив двері. Лише через кілька днів я від родичів дізналася, що вони переїхали в інше місто, далеко від нас. Як я не намагалася його знайти, все було безрезультатно.

В призначений час, в мене з’явився маленький синочок, як дві каплі води схожий на свого татка, мого чоловіка, але татка він не знає. Я назвала його Андрієм. Мені дуже прикро. Я іноді думаю, що я сама в усьому винна.

Не треба було ставити йому умови вибирати, потрібно було змиритися і жити далі, або й далі пробувати переконувати його.

Я не отримую аліментів, грошей дуже не вистачає. Та й взагалі я дуже самотня. Я до цих пір його кохаю і навіть не знаю як мені бути далі.

Що я маю робити тепер?

КІНЕЦЬ.