Той вечір здавався звичайним.

Однак, повертаючись додому після нудного дня, я помітив дівчину, яка бореться з важкими пакетами з супермаркету. Вона здавалася на межі розпачу, і я, відчувши симпатію, вирішив запропонувати свою допомогу.

“Привіт, дозволь допомогти тобі з пакетами”, – сказав я, намагаючись звучати якнайдружелюбніше. “О, дякую! Це було б порятунком”, – відповіла вона з полегшенням у голосі.

Ми вели невимушену розмову, поки йшли до її будинку , і я дізнався, що її звуть Ганна . Увійшовши до її квартири, я відчув себе дивно. Все здавалося знайомим , щось у цій атмосфері було мені близько.

“Проходь, не соромся,” – сказала Ганна, вказуючи мені на диван у вітальні. І тут мої очі впали на фотографію на стіні. То була дитяча фотографія, де я побачив себе.

“Це… це ж я,” – пошепки сказав я, не вірячи своїм очам. “Так, це ти”, – посміхнулася Ганна. “Ми були найкращими друзями, коли були маленькими.

Невже ти не пам’ятаєш?” Спогади нахлинули на мене, як вода з плоту, що лопнув. Як ми грали разом, сміялися, проводили час.

“Ганна? Маленька Ганна з кісками?”

– Перепитав я, намагаючись розкласти всі деталі по місцях. “Так, в одній і тій самій плоті,” – сміючись, відповіла вона. Вечір пролетів непомітно.

Ми згадували дитинство, ділилися новинами і сміялися, як за старих добрих часів.

Ця випадкова зустріч подарувала мені не лише можливість допомогти, а й повернула частину мого дитинства, яку я вважав загубленою.

Я вдячний долі за цей дивовижний сюрприз у здавалося б звичайний вечір…

КІНЕЦЬ.