Олена і Сергій навчалися в одному університеті, на магістратурі філології. Вони бачилися щодня, сиділи на парах у сусідніх рядах, обговорювали книжки після занять і часом випадково поверталися разом додому – одна маршрутка, одні вулиці, одне місто.

Але попри цю близькість, щось завжди тримало їх на відстані. Вони були не парою, навіть не друзями – просто добрими знайомими. З тих, про кого кажуть: “Вони такі схожі, але чомусь не разом.”

Усе змінилось після однієї вечірки.

Було холодно, початок листопада. Сергія запросили знайомі з іншого факультету, і він довго не хотів йти, але врешті здався. В кімнаті було шумно, людно, розмови про все й ні про що. Серед знайомих очей він раптом побачив її – Олену. Вона сиділа з чашкою чаю біля вікна і дивилася на дощ.

– Дивно тебе тут бачити, – сказав він, підійшовши.

– А я тебе, – усміхнулася вона. – Присядеш?

Вони проговорили весь вечір, потім ще півночі гуляли дощовим парком, і світ раптом став інакшим. Не яскравішим – глибшим.

Відтоді щоденні “привіти” стали довшими, кави частішими, розмови відвертішими. Але ніхто з них не робив крок уперед.

Коли настав час проходити практику, їх розподілили в різні міста. Олена поїхала в Чернівці, Сергій залишився у Львові. Вони мовчали один перед одним кілька тижнів, кожен чекав ініціативи від іншого.

Аж поки Сергій не написав:

“Мені бракує твоїх думок про нові книжки. І не тільки. Взагалі тебе.”

Вона прочитала повідомлення, тримала телефон у руках, як скарб, і відповіла:

“Мені теж тебе не вистачає. Чому ми мовчали?”

З того моменту все змінилося. Вони почали щиро говорити про свої почуття, страхи, очікування. Не гралися в “хто кому більше потрібен”, не приховували образ, не ховалися за жартами. Коли щось було не так – казали. Коли раділи – ділилися. Коли сумували – підтримували.

Вони не називали це стосунками – це було більше. Вони стали одне одному домом.

Через рік після практики вирішили спробувати жити в одному місті – і не просто разом, а з думкою про майбутнє. Не все було легко: робота, побут, втома. Але вони вже знали головне – не мовчати.

Одного разу, під час серйозної сварки через дрібницю, Сергій зібрав речі й вийшов. Олена мовчала. День, два. Але на третю ніч вона написала:

“Я злюся, але не хочу втратити тебе через дурість. Поговоримо?”

Він відповів через хвилину:

“Дякую, що написала. Я сам не знав, як повернутися.”

Так стало зрозуміло: іноді найсильніше – це не тримати образу, а зробити крок назустріч.

Вони побралися тихо, без галасу – лише з найближчими. У кожному тості звучала фраза: “Говоріть один з одним. Не мовчіть.”

Олена часто згадувала, як мало не втратила ці стосунки лише тому, що боялася першою щось сказати. Як могла б промовчати й пропустити своє життя.

Бо мовчання – то корінь багатьох образ. Воно здається спокійним, але всередині накопичує бурю. І якщо не говорити вчасно – усе хороше може зникнути, навіть не почавшись.

Через кілька років, коли їхній маленький син запитав:

– А як ви закохалися?

Олена відповіла:

– Ми просто перестали мовчати. І почули одне одного.

Говоріть. Не бійтеся зізнаватися у тому, що вам не байдуже. Не чекайте, що вас зрозуміють без слів. Люди не читають думок. А мовчання – воно наче лід між двома берегами. Тільки слово може розтопити його.

Бо іноді все, що потрібно, – це одне просте:

“Мені важливо це сказати.”

І хтось поруч скаже:

“А я – чекав, коли ти заговориш.”

Джерело