– Не добра це прикмета, показувати нареченому свою сукню, – повчала бабуся Оксану, але щаслива дівчина не бачила нічого поганого в тому, що Артур побачить цю красу, а в прикмети і забобони вона не вірила ніколи.

Оксана розуміла, що бабуся завжди намагається бути обережною, бо життя нелегке прожила. Вона не вірила, що син багатіїв, Артур, таки засватає її Оксану, бо знала, що хоч її внучка і красуня, та ж немає приданого, а життя її навчило, що бідні багатим не рівня.

На щастя, її побоювання не справдилися, і Артур таки прислав старостів, заприсягся, що не просто так ходить з Оксанкою, а за дружину її візьме.

Звичайно, що старенька раділа за свою Оксанку, але те, як поводила себе мама Артура, коли прийшла до них у гості, бабусю неабияк насторожило. Лариса оглянула як вони живуть, і у неї наче з глибини вирвалося:

“Синку, що ж ти собі таке вибрав?”. А потім замовкла, сиділа за столом, жодного слова не сказала, наче води в рот набрала.

Артур же бабусі сподобався, вона бачила, що любить він Оксанку по-справжньому, тому сподівалася, що його любов буде сильнішою за мамині упередження.

Свою онучку бабуся сама ростила. Після того, як в один день не стало її доньки і зятя, вона Оксанку до себе забрала, бо не могла допустити того, щоб її рідна внучка в дитячому будинку росла. Жили бідно, але гідно, Оксана виросла не лише неабиякою красунею, а ще й розумницею, бо сама в університет поступила і вивчилася на дизайнера.

Свою весільну сукню Оксана сама собі пошила, і нареченому похвалилася нею, бо сукня і справді була неперевершеною. Оксана в ній як королева виглядала, от тільки щасливою її не зробила.

У день весілля до Оксани приїхав не наречений, а його мама, яка повідомила, що весілля відміняється, бо Артур терміново за кордон поїхав, до своєї тітки в Америку.

Виплакавши усі сльози, Оксана взяла себе в руки, і поїхала в місто роботу шукати. Всю себе присвятила роботі, спочатку на інших людей працювала, а потім і своє дизайнерське ательє відкрила. З часом справа почала приносити непогані прибутки, і невеличке ательє переросло у швейну фабрику.

Все в житті Оксани налагодилося, тільки в особистому житті нічого не виходило, бо відтоді як Артур так підло з нею вчинив, вона не впускала в своє життя жодного чоловіка.

Правду кажуть, що що має бути, того не минути. Поїхала якось Оксана в Англію по роботі, а звідти повернулася не одна, чоловіка хорошого зустріла, а він як її побачив, то сказав, що не відпустить.

Цього разу Оксана вирішила не показувати свою весільну сукню нареченому, а вирішила, що в день їхнього весілля він сам усе побачить. Але весілля довелося відкласти на невизначений термін, бо захворіла бабуся Оксани, яка була вже дуже літньою, і потребувала допомоги.

З своєї хати бабуся не хотіла виїжджати, тому Оксана поїхала до неї в село. Джордж на все погоджувався, аби лише втратити ту, на яку він чекав багато років. Чоловік вважав, що Оксана йому зустрілася як нагорода з небес, бо постійно повторював, що такої дивовижної жінки він за все своє життя не зустрічав.

Та була одна проблема – він через бізнес не міг переїхати в Україну, а Оксана не могла залишити бабусю і поїхати до нього в Англію, тому їхні стосунки, які почалися так стрімко, потрібно було на деякий час поставити на паузу.

Одного разу Оксана йшла з магазину, і біля неї зупинилося авто, з якого вийшов Артур. У жінки ноги підкосилися від несподіванки. Артур теж був дуже здивований. Адже мама йому розповідала, що вона відтоді як йому зрадила, то виїхала з тим багатієм кудись в невідомому напрямку, а тут він бачить на власні очі свою Оксану в селі.

З’ясувалося, що тоді його мама придумала план, як їх розлучити, і через молодість та недосвідченість Артура їй це вдалося – він повірив мамі і покинув кохану Оксану.

Та випадкова зустріч не давала тепер спокою ні Артуру, ні Оксані. Чоловік щодня приходив до хати бабусі Оксани і чекав, поки та вийде.

Бабуся як побачила, що коїться, то аж ожила. Сказала Оксані, щоб та збиралася і в Англію до нареченого негайно їхала. Не хотіла старенька, щоб Оксана знову обпеклася.

Та Оксана вже все вирішила. Джордж не переставав їй телефонувати, він був дуже хороший, навіть занадто, тому вона йому прямо сказала, що не приїде до нього. Бо її серце вже багато років належить Артуру, якого вона так і змогла забути.

“Ну що ж, Оксанко, головне, щоб ти була щасливою”, – навіть бабуся змирилася нарешті з вибором Оксани. “Свою долю і конем не об’їдеш, а я ще таки погуляю на твоєму весіллі, а дасть Бог, то ще й правнуків на руках потримаю”.

А яка ваша думка? Чи правильний вибір зробила Оксана? І чи може любов тривати так довго?

Джерело