У Надії Петрівни закінчились гроші. Зовсім закінчилися. Гаманець був порожній, і навіть у кишені для монет не завалялось кілька дрібничок

Літня жінка зітхнула: якось доведеться тягнути тиждень до пенсії. Сама вона проживе: геркулес є, гречки небагато, картопля теж залишилася, олії рослинної півпляшки стоїть. А ось Яшку чим годувати?

Яшка – це кіт, якого Надія Петрівна минулого року підібрала біля магазину. Хто викинув бідолаху, жінка не знала, але пройти повз маленького не змогла. Так і з’явився у неї пухнастий співмешканець, який виріс у справжнього рудого красеня. І його точно не змусиш їсти вівсянку на воді.

Ні, зазвичай пенсії на місяць Надії Петрівні вистачало. Чи багато їм із Яшкою треба?

Але цього разу не розрахувала: сусідка з третього поверху попросила грошей у борг. Як тут відмовиш?

Марину нещодавно чоловік покинув, дитина маленька на руках, сама ще не працює… Жінка вона хороша, добра, і борг поверне – у цьому Надія Петрівна не сумнівалася.

Але зараз самій теж… хоч займати йти. Та тільки ні в кого їй грошей перехопити…

У цьому будинку Надія нікого, окрім Марини, не знала. Переїхала вона сюди якраз рік тому. І Яшку в нове житло, як належить, першим впустила…

У більшості квартир мешканці постійно змінювалися: одні квартиранти виїжджали, інші в’їжджали. Де тут познайомитися?

У найкращому разі кивали один одному, коли зустрічалися біля ліфта. Декілька квартир стояли порожні. А решта мешканців будинку більшу частину доби проводили на роботі або в дорозі, їм теж було не до знайомств із сусідами…

У будинку, де Надія Петрівна жила раніше, все було інакше: вона знала всіх і всі її знали. Жила жінка там майже сорок років!

З багатьма сусідами ще й працювала в одній лікарні. І ось на старості років довелося перебратися на околицю міста… Ех…

Колишню квартиру Надія з чоловіком отримали, коли тільки-но з’явився син. Небіжчик Василь Кіндратович був хірургом від Бога – так говорили про нього всі, кому доводилося працювати поруч або випробувати на собі майстерність лікаря.

У звичайній районній лікарні працював він майже 38 років… А вона була там же медсестрою.

Не лише за лікарську майстерність поважали Василя Кіндратовича, а й за напрочуд добре серце. Нікому не міг він відмовити: брався за безнадійні випадки, коли від хворого відмовлялися всі інші лікарі, а потім сам доглядав пацієнтів, довіряючи турботу про них лише дружині.

Бувало, і годував своїх пацієнтів із ложечки, підбадьорював, навіть перев’язки робив сам.

Одного разу – Надія Петрівна добре запам’ятала той випадок – у відділення привезли чоловіка прямо з вулиці… Скільки той пролежав у парку, важко сказати, але на стіл до чоловіка пацієнт потрапив практично бездиханним.

Чоловік був не місцевим, приїхав у місто за робочою потребою. Пішов прогулятися та отримав битою по голові – хтось позіхав на його гаманець, телефон і куртку.

Оперував тоді Василь майже дванадцять годин. А потім кілька діб днював і ночував у реанімації, поки пацієнт не почав приходити до тями… І виявилося, що вдома у Леоніда (так звали постраждалого) залишилася дочка-підліток. Виїжджаючи буквально на два дні, він попросив сусідку доглянути дівчинку…

Василь Кіндратович сам особисто поїхав у селище, де мешкав Леонід, привіз його доньку та поселив у своїй квартирі – до повного одужання батька.

Тоді Яна жила в них три місяці, навіть до школи її Василь прилаштував. У цьому був увесь чоловік: якщо вже брався комусь допомагати, то робив це від душі й до кінця…

А ось свого сина вони з Васею впустили… Проводячи більшу частину часу в лікарні, Марка забезпечували всім необхідним, перевіряли щоденник, іноді ходили на збори до школи.

І не помітили, як із домашнього хлопчика син перетворився на цинічного та безпринципного юнака.

Вчитися Марк не захотів, до армії його не взяли через поганий зір. Вдень син спав, ночі просиджував за комп’ютерними іграми. І йому постійно були потрібні гроші, які він не вважав соромним вимагати у батьків…

– Надя, кого ми з тобою виростили? – іноді сумно питав чоловік, дивлячись, як син з червоними після чергової безсонної ночі очима спустошує холодильник. – Кому в старості будемо потрібні?..

Надія й сама думала про це. І розуміла, що підтримки від сина чекати не прийдеться…

Так і вийшло…

65 років було Василеві, коли в нього стався інсульт. Чоловік поновився, але оперувати більше не міг. Щоправда, роботу не покинув – ще кілька років працював у поліклініці на прийомах.

А три роки тому його не стало… Повернувся додому з роботи, роздягнувся, сів на диван — і все. Серце зупинилося…

І ось тоді Надія відчула повною мірою, що означає вираз “пекло на землі”…

Марк просто виводив матір, вимагаючи грошей на свої іграшки, на якісь проєкти, які йому нібито будуть приносити прибуток, на новий комп’ютер і далі, далі, далі…

І без того скромні заощадження, які вдалося накопичити ще за життя чоловіка, швидко розтанули. А пенсії Надії ледь вистачало найнеобхідніше. Де вже тут виконувати всі бажання Марка?

Вона намагалася вмовити сина, щоб він сам почав заробляти. Ці умовляння тільки злили Марка. І одного разу він підняв руку на матір…

Після цього випадку Надія Петрівна зрозуміла, що в одній квартирі із сином жити вона не зможе.

Через знайомого рієлтора, колишнього колись пацієнта чоловіка, вдалося продати їхню трикімнатну в центрі швидко і за хорошу ціну. На отримані гроші так само швидко придбала жінка дві однокімнатні квартири у спальних районах – собі та Марку.

І потекло в неї зовсім інше життя.

Надія Петрівна трохи хитнула головою, наче відганяючи сумні спогади. Так, минулим ситий не будеш… Треба щось вигадати, щоб дотягнути цей тиждень до пенсії…

Жінка підійшла до книжкової шафи. Може спробувати продати кілька книг? На вуличному ринку – вона бачила – старі книги постійно є у продажу.

Бібліотеку вони з чоловіком збирали все життя, але зараз вона вже навряд чи комусь знадобиться… Ось колекційна медична книга. Чудове видання!

Цю книгу Васі подарувала одна актриса, яку чоловік оперував після найскладнішого перелому ноги…

Надія Петрівна провела пальцем по суворих палітурках, але так і не наважилася нічого вибрати…

“А якщо… продати шубу?” – промайнула несподівана думка.

Жінка вийшла в коридор, відчинила дверцята шафи, дбайливо дістала упаковану в чохол шубку.

У гардеробі Надії Петрівни це була єдина дорога річ. Шубу їй подарував чоловік на 45-річчя спільного життя якраз незадовго до інсульту.

Тоді вони зайшли в невеликий магазинчик, де продавалися хутра та шкіра, щоб купити Василю дублянку. І виявилося, що господар крамнички – теж колишній пацієнт чоловіка.

Побачивши лікаря, той був дуже радий. І запропонував на будь-яку річ просто казкову знижку. Чоловік одразу передумав купувати дублянку (“Я і в старій ще чудово виглядаю”) і запропонував Надії вибрати собі шубу…

Вона довго ходила між рядів, боячись навіть уявити себе одягненою в цю красу… Зрештою господар магазинчика запропонував їй звернути увагу на каракулеве манто, попередньо сховавши цінник від погляду жінки.

Надія приміряла шубу… І чоловік без роздумів сказав:

“Беремо! Буде тобі, Надюша, подарунок на 45-річчя нашого весілля!”

Шубу цю Надія так жодного разу і не одягла … Василь бурчав:

“Ну що ти її бережеш?”

Але Надії було шкода одягати розкішну річ для пересічного походу до магазину. А більше вона нікуди й не ходила…

– Ну що, Яшко, – зітхнувши, промовила жінка, – пішла я добувати тобі грошей на м’ясо та на рибку… Може, хоч тисяч п’ять хто за мої хутра дасть…

На невеликому ринку було малолюдно. Рідкісні покупці зупинялися у товару, що їх зацікавив, торгувалися або ж відразу діставали гаманці.

Більшість із них підходили до столиків із книгами. Надія, яка, стоячи з самого краю, тримала свою шубу в руках, сором’язливо опускала очі щоразу, як хтось кидав на неї погляд.

“Дарма я з каракулем цим приперлася сюди… Треба було книжку брати”, – подумала вона.

Увагу Надії привернув автомобіль, що припаркувався поблизу. З нього вийшла молода жінка, яка здалася Надії невиразно знайомою. Пробігши повз, жінка теж поспішила до столиків із книгами…

“Так, прорахувалася я, – знову з сумом подумала Надія. – Залишиться, мабуть, сьогодні мій Яшка голодним”.

Зітхнувши, горе-продавчиня почала згортати свою шубу і пакувати її в пакет.

– Надія Петрівно! Це ви?!!

Жінка здригнулася. На неї з подивом і одночасно з радістю дивилася та сама жінка з авто:

– Ви не впізнали мене? Я Яна! Пам’ятаєте? Я у вас жила, коли тато після операції у лікарні лежав. Його Василь Кіндратович оперував!

– Яночко! Точно! То я дивлюся, знайоме, начебто, обличчя! – здивувалася Надія. – Як ти тут? Як тато?

– Зачекайте, Надія Петрівно, спершу я, – перебила її Яна. – Я ж вас шукала! На вашу квартиру їздила, але там нові мешканці, а адреси вашої вони не знають. Я й у лікарню ходила, там теж ніхто не міг мені допомогти. Телефон дали, але номер не обслуговується… Що у вас трапилося?

Надія Петрівна зітхнула:

– Ой, Яна, довго розповідати… Василя Кіндратовича не стало, ти, мабуть, уже знаєш… А одна я без нього… Та що там казати, важко мені без чоловіка…

Сльози самі собою потекли по щоках Надії Петрівни. Яна підскочила до неї, обняла, притиснула до себе худеньке тіло в старенькому заношеному пальті.

– Так, згортайте свою торгівлю та поїхали до нас. Заперечення не сприймаються! Тато буде дуже радий вас бачити!

Усміхнувшись, жінка похилого віку пішла за молодою до машини.
Цього вечора сльози ще не раз виступали на очах Надії Петрівни…

Плакала вона, коли згадували з Леонідом та Яною покійного Василя, коли згадала про непрості стосунки із сином…

Яна ж розповіла, що вони з батьком переїхали до міста близько року тому. Вони мали свій бізнес, який після переїзду вдалося розширити.

– Ми відкрили кілька меблевих магазинів, є своє невелике виробництво. Квартиру купили. Я одружена, чоловік зараз поїхав із новим постачальником контракт підписувати. Тато з нами живе, – ділилася Яна з Надією Петрівною.

Час пролетів непомітно. Глянувши на годинник, жінка схаменулась:

– Та в мене ж там Яшка один сидить, голодний! А я нічого так і не купила йому!

Яна посміхнулася:

– Не переживайте, Надія Петрівно, не залишимо ми голодним вашого підопічного. Зараз заїдемо в магазин і доставлю вас додому, як королеву!

Жінка збентежилася:

– Та що ти, Яночко, припини. Я дістануся потихеньку…

Яна подивилася прямо Надії Петрівні у вічі:

– Хороша моя Надія Петрівна, я не для того вас шукала, щоб так просто відпустити. Ви з вашим чоловіком унеможливили: повернули мені тата буквально з того світу! І мене прийняли, як рідну дочку, дбали про мене…

Знаєте, рано я залишилася без мами. І часто уявляю, якою б вона була зараз… Ви на неї дуже схожі – своєю добротою, безкорисливістю… Я хотіла б стати вам дочкою, якщо ви не проти, звичайно. Тільки дозвольте мені бути поруч і хоч трохи скрасити ваше життя.

І Надія Петрівна знову заплакала, уткнувшись у Янине плече… Леонід стояв поруч, теж крадькома витираючи сльози.

З квартири Надія Петрівна вийшла у своїй каракулевій шубі. Яна наполягла.

Сідаючи в машину, жінка справді почувала себе королевою.

“Вася, дорогий мій чоловік, твоє добре серце і зараз допомагає мені, – думала вона. – Бачиш, як воно в житті буває… Ти людині допоміг, тепер і я не самотня… І подарунок твій у пригоді… Маєш рацію, рідний: один раз живемо…”

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?