Олена завжди була жінка тиха, лагідна й розважлива. Хтось скаже: така, що й мухи не скривдить. Але хто знав її ближче – той бачив: у її мовчанні було більше сили, ніж у чужих криках.

Вона вийшла заміж за Івана – хлопця роботящого, але з характером, як у батька: впертий, гарячий, прямий. А найбільше випробування на Олену чекало її не від чоловіка, а від свекрухи Наталії.

Наталія була жінка владна. У селі її всі боялися, бо казала, що думала, і не підбирала слів. Вона мала чотирьох синів, але Іван – був найменший і найулюбленіший. І коли привів Олену до хати, Наталія одразу насторожилась.

– Тиха якась, – казала.

– Сидить, мовчить. Чи не хитра, бува?

Та Олена нічого не казала у відповідь. Варила, прала, господарство вела. Наталія бурчить – вона усміхається. Наталія незадоволена – Олена ще більше старається.

– Не добрий у тебе борщ, – якось сказала свекруха.

– Я би такий не їла.

– То я інший зварю, – просто відповіла невістка.

– Та що ти мовчиш усе? Як тебе не зачепити – а ти, як вода.

– Просто я не вважаю мудрим сваритися за борщ, – відповідала Олена.

Одного разу між Іваном і його братом Юрієм виникла сварка через землю. Юрій жив у місті, але приїхав до матері й вимагав свою частку. Іван злився. Олена бачила, як чоловік з ночі не спить, ходить, як звір. То ж Олена вирішила все взяти в свої руки і сама подзвонила Юрієві:

– Юрчику, приїдь до нас у неділю. Не будемо сваритись. Хата велика, землі усім теж вистачить. Поговоримо, як родина.

Коли Юрій приїхав, Олена вже поставила на стіл борщ, пиріжки, узвар. Сіла поруч, мов не про землю йдеться, а про дітей мову завели. Іван насуплений, свекруха бурчить, а Олена каже:

– Ми не маємо ділити і сваритися, маємо дбати, щоб лишилося. Земля – не має стати причиною сварки між братами.

І якось сама розклала: що можна Юрію, що лишити Івану, а що хай буде спільне. Обоє братів не сказали й слова, але потім Юрій признався:

– Якби не твоя жінка, Іване, не здибали б ми більше один одного.

Та не тільки братів Олена мирила. Якось на свято приїхали всі діти в село. Хтось когось образив, хтось не допоміг на кухні. Наталія почала гримати на старшу невістку, на молодшого сина, навіть на онуку – та зробила зачіску не так, як бабі хотілося.

І знову Олена всіх посадила за стіл, налила компоту, розповіла смішну історію, як колись Іван загубив курку, а знайшов у сусідів – з бантом на шиї. Сміялися всі, навіть Наталія. А Олена сиділа і думала: «От би тільки ніхто не образився…»

Вона знала, що світ можна зробити м’якшим, якщо постаратися і не ставити лише себе на перше місце. Якщо не кричати, а вміти чути.

Чоловік її іноді злився:

– Ти завжди намагаєшся стати для всіх добра! А хтось цим користується!

– Нехай. Мені важливіше, щоб ти не мав ворогів. Бо життя коротке, і треба його прожити належно.

Коли Наталія захворіла, то не кликала синів, а кликала невістку Олену.

– Оленко, води дай.

– Оленко, руку підтримай.

– Оленко, не йди…

І в ту ніч, коли Наталії не стало, тримала вона Олену за руку і прошепотіла:

– Ти особлива, не бачила я більше таких як ти. Ти завжди шукала миру і тобі завжди це вдавалося, лише завдяки тобі наша родина не тільки не розпалася, але і стала міцнішою. Пробач мені, дитино…

Після похорону Олена довго мовчала. Іван хотів вивезти її в санаторій, бо бачив, як вона втомилася і виснажилася. Але вона лишилась – бо вдома кози, вишні, річка.

Олена вечорами часто сідала на лавку й молилася. Ніколи не просила для себе. Вона знала: щастя – це коли навколо мир. А мир – це не дар, це праця. Тиха, невидима, щоденна. Як та, що несла вона усе своє життя.

Бо невістка, яка згладжує гострі кути, не слабка. Вона – сильніша за всіх. Вона не змагається, не сперечається, не вимагає. Вона тримає родину разом.

Не дарма свекруха Наталя відразу назвала її хитрою. Але що це – жіноча хитрість, чи таки життєва мудрість?

Джерело