Правду кажучи, життя дуже непередбачуване і у ньому легко втратити все.

На сьогоднішній день Катерині 47 років. Вона ще досить таки молода жінка.

Її син з донькою вже залишили батьківський дім, вже таки мають свої сім’ї та свої турботи.

Цього року Катерина вперше взяла на руки онучка, цього року вона стала бабусею та щиро раділа цьому.

Здавалося б, у неї є все: досить таки хороша сім’я, власне велике житло, хороший автомобіль, непогана робота.

Діти вже давно самостійні і тепер в Катерини дуже багато є вільного часу.

Жінка ходить по салонах краси, може дозволити собі відвідати ресторан, в юні роки вона ніколи не мала гроші на це все, а зараз ніби й набридло, не цікаво нічого.

А, на жаль, рік тому не стало тата, а два місяці тому він й матінку її він покликав за собою, на жаль, адже їй непросто було після того.

І от саме тоді Катерина вперше відчула себе по-справжньому дорослою, лише якась пустка залишилася на душі, вона вже не дитина, ні мами, ні тата не має.

Жінка вперше відчула, як життя її змінилося повністю за короткий проміжок часу.

Її в селі вже ніхто не чекає, ніхто не кличе до себе, тато не запрошує в гості щоразу, мама не набридає щоденними дзвінками по декілька разів на день, не говорить по сто раз одне й теж.

З вологими очима Катерина тихо згадує, як ще нещодавно її все це дуже дратувало, вони сердилася, що мама все забуває, повторює одне і теж, все у неї запитує, як мала дитина, перепитує по декілька раз, а тато постійно кличе в село, хоче побути з сім’єю доньки і не розуміє, що вони усі зайняті і часу на батьків у них зовсім немає.

Частенько сама Катерина могла не брати телефон, коли, наприклад пила каву з подругами, розмовляла з чоловіком, або просто дивилася якусь свою улюблену телепередачу, а потім забувала подзвонити сама.

І так з дня в день, так тривало багато часу.

Коли висвічувався на телефоні номер мами, жінка все спішила закінчити розмову, адже знала, що мама не має їй що цікавого розповісти.

І ось, немає ні батька, ні матінки, ніхто не зве в село садити картоплю.

На душі від того залишилася лише суцільна пустка, яку словами не передати.

Дуже шкода, що час назад повернути не можна, адже Катерина впевнена, що вчинила б інакше.

Лише тепер Катерина щотижня їздить в село до батьків.

Коли приїжджає, то дуже довго сидить на маленькій лавці біля невеличких рідних горбиків, розповідає все, що не сказала батькам за життя.

Шкода, що так часто не відвідувала їх, коли вони кликали її до себе і дуже чекали її, молодою ще була зовсім, постійно заклопотана: малі діти, робота, садочок, школа, вічно часу немає.

Сто разів вибачалася зараз перед батьками, але легше на душі не стає.

А нещодавно вже сама Катерина стала помічати, що й донька не дуже з нею хоче спілкуватися, неохоче щось розповідає, рідко дзвонить сама, каже, що дитина часу забирає багато.

Донечка телефон не бере, сама не телефонує, своє життя у неї, свої турботи.

Від того Катерині дуже гірко. Зараз, як ніколи, вона розуміє своїх батьків.

Чому вона такою була, чому так мало часу приділяла їм?

Що тепер зробити, щоб донька не відверталася від неї, як вона колись від своїх батьків?

КІНЕЦЬ.