Марина і Андрій познайомилися на літньому сільському ярмарку. Їй тоді було сімнадцять, йому – дев’ятнадцять. Вона продавала разом із мамою пиріжки та домашні солодощі, а він із друзями приїхав на мотоциклі з сусіднього села. Зустрілися поглядами, і все – ніби світ на мить зупинився.

– А пиріжки з чим?

– Андрій посміхнувся так, що в Марини ніби в грудях щось упало й полетіло вниз.

– З вишнями… і з яблуками, – відповіла тихо, відчуваючи, як щоки заливає жар.

– Бери з вишнями, – підморгнув він другу, – кажуть, вони приносять кохання.

Відтоді вони почали бачитися майже щодня. Ходили на річку, в ліс по ягоди, сиділи вечорами на лавочці біля Марининого двору. Вона вчилася в технікумі на медсестру, а він працював у колгоспі й мріяв вступити до аграрного інституту.

Та щастя не тривало довго. Мама Марини вважала, що Андрій не пара її доньці:

– Що ти в ньому бачиш? Хлопець без освіти, з бідної сім’ї. Життя буде важке. Подивися на Миколу з райцентру – в нього батько директор, мати вчителька. От то люди…

Батько мовчав, але теж був проти:

– Маринко, доню, подумай головою. Кохання пройде, а злидні залишаться.

Марина плакала ночами, але вперто зустрічалася з Андрієм. Він планував поїхати до міста вчитися, і вони мріяли, що після навчання одружаться. Та перед самою його поїздкою сталася біда: батько Андрія не впорався з керуванням…, і хлопець залишився вдома, щоб доглядати господарство.

Тиск з боку Марининих батьків став нестерпним. Вони майже силою забороняли їй зустрічатися з Андрієм, і врешті одного дня, після чергової сварки, вона сказала йому:

– Мені важко, Андрію. Вони не дадуть нам жити. Може, так буде краще…

– Ти серйозно? – він подивився на неї з болем.

– Я ж… я все життя хотів, щоб ти була моєю дружиною.

– Пробач… – лише прошепотіла, відвертаючи погляд.

Він не відповів. Лише стиснув кулаки і пішов, навіть не озирнувшись.

Минуло п’ятнадцять років.

Марина вийшла заміж за того самого Миколу з райцентру. Спочатку все було «як годиться»: квартира, стабільна зарплата, гарні вбрання. Але з часом виявилося, що чоловік любить чарку більше, ніж сім’ю. Він приходив пізно, з запахом алкоголю, ставав агресивним. Дітей вони так і не мали, і Марина все частіше почувалася самотньою.

– Ти все життя чогось чекаєш, – якось сказала їй подруга, – але з таким чоловіком нічого не зміниться.

Андрій теж одружився. Його дружиною стала вчителька Галина з сусіднього села. Вона була добра, але між ними не було тієї іскри, яку він колись відчував із Мариною. Вони мали двох дітей, господарство, але любові він не відчував. Жив «як усі»: робота, дім, город, діти.

Іноді, коли залишався сам, Андрій діставав стару пожовклу фотографію з ярмарку, де Марина сміється, тримаючи кошик пиріжків. Він дивився на неї і думав: «Що, якби ми тоді втекли разом?»

Марина теж не раз згадувала його. Особливо вечорами, коли за вікном шумів дощ, а в хаті стояла тиша. Вона уявляла, як могла би сидіти зараз поруч із ним, пити чай і розповідати про дрібниці.

Одного літа в селі, де жила Маринина тітка, мало бути весілля. Її запросили допомогти з приготуваннями – вона добре пекла, а там гостей чекали багато.

Весілля відбувалося у дворі великої хати, зі стрічками, музикою і довгими столами під вишнями. Коли вона зайшла у двір із кошиком пиріжків, раптом побачила його.

Андрій стояв біля сцени, розмовляв із кимось із родичів нареченого. Посивілий, з легкими зморшками біля очей, але та сама хода, той самий погляд. Він теж помітив її. І завмер.

– Марина?.. – тихо сказав, ніби боявся, що вона зникне.

– Андрію… – її голос затремтів.

Вони не бачилися стільки років, і раптом усі ті роки розтанули, як сніг навесні.

– Як ти? – запитав він, намагаючись приховати хвилювання.

– Живу… – вона ледь всміхнулася.

– А ти?

– Та так… – він опустив очі.

– Діти виросли. Дружина… Ми якось кожен у своєму світі.

Вони сіли за один стіл. Спочатку говорили про дрібниці: про знайомих, про врожай, про новини в селі. Але погляди говорили більше, ніж слова.

– Знаєш… – нарешті промовив Андрій, – я ніколи тебе не забував.

Марина ковтнула сльози:

– Я теж…

Після весілля вони почали телефонувати одне одному. Спершу рідко, потім дедалі частіше. Зустрічалися на базарі, іноді випадково перетиналися в місті.

Одного разу Андрій прямо сказав:

– Маринко, ми вже прожили пів життя. Ти щаслива?

– Ні, – відповіла чесно.

– А ти?

– І я ні. То, може, досить мучити себе і жити, як чужі?

Марина мовчала. Вона знала, що його слова правдиві. Але боялася осуду, розмов у селі, реакції родичів. Та все ж таки… серце говорило одне: «Це твій шанс».

Через пів року вони обоє розлучилися. Було важко: діти Андрія спершу не розуміли, Марину засуджували подруги. Але вони трималися за одне одного.

– Ми втратили багато часу, – якось сказав він, обіймаючи її, – але тепер я нікуди тебе не відпущу.

– І я тебе, – відповіла вона.

Вони переїхали в маленький будиночок на краю села, де колись жили Андрієві батьки. Разом садили квіти, варили варення, ходили на річку. Не було вже тієї юнацької метушні, але була глибина й тепло, яке не потребувало доказів.

Іноді вони сиділи ввечері на ганку, тримаючись за руки, і згадували минуле.

– Якби тоді… – починала Марина.

– Не треба, – перебивав він.

– Було, як було. Головне, що ми тепер разом.

Вони прожили ще двадцять років разом, аж доки старість не нагадала про себе. Але навіть тоді, коли Андрій уже не міг ходити сам, він тримав її руку й казав:

– Добре, що ти повернулася до мене. Життя не зважаючи ні на що, вдалося…

Джерело