Мені тридцять років і мешкаю один. До міста їхати не хочу. Я звик жити у селі, тут тихо та спокійно. Нічого, що треба працювати з ранку до вечора, до всього можна звикнути.

Я тут народився, виріс, тут і піду в інший світ. В особистому житті мені не щастить. У селі дівчат мало, а міські, дізнавшись, що я не планую переїжджати до міста, перестають спілкуватися зі мною.

Настала пізня осінь, я натопив піч і раптом почув, що сусідський собака гавкає вже близько години. Я вийшов надвір, підійшов до паркану і побачив, що на сусідньому подвір’ї хтось лежить. Виявилося, що мій сусід Тарас Петрович упав на землю і не може встати. Тому його собака і гавкав, кликав на допомогу.

Я допоміг чоловікові піднятися та дійти додому. Ми викликали швидку допомогу. Тарас Петрович провів на землі цілу годину, тому суттєво замерз. Коли сусід прийшов до тями, він дуже щиро побажав мені, щоб у мене все налагодилося в особистому житті. Щоб я зустрів гарну жінку, сказав, що бачить мене батьком великої родини.

Я щиро подякував за такі побажання, але сам у це слабко вірив. Приїхала швидка допомога та забрала Тараса Петровича до ліkарні. З’ясувалося, що чоловік похилого віку зламав руку. Тарас Петрович попросив доглянути його господарство. Сказав, що незабаром приїде його онука допомогти мені. Я ходив до сусіда, годував кроликів та собаку, топив піч.

Тараса Петровича привезла додому онука. Окрім старого з онукою біля них бігали двоє хлопчиків . Тетяна почала замітати подвір’я, а Тарас Петрович сидів на кухні.

Я прийшов, спитав, чи можу чимось допомогти, Тетяна подякувала і сказала, що все добре, запросила мене на чай. З того часу ми з Тетяною почали спілкуватися. З’ясувалося, що вона давно вже у розлученні. Квартира, в якій вони раніше проживали, належала її колишньому чоловікові, тож тепер Тетяна із синами проживатимуть у селі.

Хлопчикам на селі дуже подобається. Ми з Тетяною покохали один одного з першого погляду і за рік одружилися. А за два роки у нас народилася донька. Збулися слова Тараса Петровича.

КІНЕЦЬ.