Все почалося з того, що одного дня я побачила, як мої сусіди Ігор і Валентина встановили камеру над своїми дверима. Спочатку подумала: “Ага, ще одні параноїки.

Ну, гаразд, їхнє діло.” Але як тільки помітила, що камера спрямована так, що видно, хто заходить і виходить з моєї квартири, мене це почало непокоїти. Тобто кожен мій крок під пильним наглядом сусідів. Так, наче я якась зірка і за мною весь час слідкують папараці.

Якось зустріла сусідів у коридорі. Обоє такі приємні, усміхнені. Чоловік як завжди з бородою, яку він постійно погладжує, ніби міністр у відставці, а жінка з ідеально накрученими локонами. Питають:

— А що це ви, Лідіє, пропали? Давно вас не видно було!

Тоді я почала аналізувати, коли ж вони мене востаннє бачили. Та й що взагалі значить “давно не видно”? Та ж я вдома була! В мене робота віддалена. Ага, значить, це вони через свою камеру мене контролюють! Якось неприємно стало.

Повернулась я додому, сіла на диван і подумала: “А чого це вони за мною слідкують?”. Вирішила написати своїй сусідці Олі знизу. Вона у нас завжди в курсі всіх новин у під’їзді.

Питаю:

— Олю, а ти знаєш, що Ігор з Валентиною камеру поставили і за нами всіма слідкують?

Вона мені відповідає:

— Та вони давно так роблять!

І тут ще одна історія. У нас нещодавно кілька квартир обікрали. Злодії ходили по поверхах, залишали якісь дивні мітки на дверях. А ті сусіди тоді так гордо розповідали, що їхня камера все записала. Мовляв, злодії побачили камеру, натягнули кепки на очі та втекли. А камера тоді не допомогла, поліція не змогла відшукати цих «героїв», через те, що світло виключили та інтернет не працював.

Останні події не давали мені спокою. Я постійно думала про те, що за мною спостерігають. Навіть коли просто виходила з квартири, уявляла, що камера знімає кожен мій крок. Це так мене дістало, що я вирішила поговорити з ними прямо.

Наступного разу, коли побачила Валентину, я запитала:

— Ви що, слідкуєте за мною?

На що жінка відповіла:

— Ми ж для безпеки, Лідо. Тільки для безпеки. Це ж наше життя та наш будинок. Ми ж не хочемо, щоб щось сталося, правда?

Тепер, кожен раз проходячи повз їхні двері, я відчуваю на собі цей погляд камери. Начебто й нічого страшного, але якось ніяково. Це як коли йдеш на ринок у спортивному костюмі й раптом зустрічаєш знайому, яка одразу помічає, що ти без макіяжу та з немитим волоссям. І вдіяти нічого неможливо.

Життя перетворилося на трилер — підозріливі погляди, приховані мотиви і контроль за кожним моїм кроком. А вчора Валентина подзвонила мені у двері та й каже:

— Лідіє, не забудьте купити молоко, бачили, що у вас закінчилося.

— Не забуду, – буркнула я. – Але так стало неприємно. І хоч як би я намагалася це ігнорувати, відчуття, що мене постійно бачать, стало частиною мого повсякденного життя.

Скаржитися тут нікому, довелося прийняти все як є. Тільки одного разу, я змінила свою думку про ту камеру, що за мною стежила. Я була вдома, коли отримала повідомлення від Ігоря:

— Лідо, щось на сходах відбувається недобре. Якщо ти вдома, глянь, будь ласка.

Я вийшла з квартири та побачила сусідку з п’ятого поверху. Вона була поважного віку, проте могла себе сама обслужити. Жінка йшла у магазин, як їй стало зле. Вона присіла, наче відпочити, але потім просто знепритомніла!

Я викликала швидку й ми допомогли жінці, як змогли. Лікарі приїхали швидко й бабусю врятували. Виявилося, що у неї піднявся тиск і вона ледь не впала прямо на сходах. Якби не камера, яка зафіксувала цей момент, невідомо, скільки б часу минуло, поки хтось помітив би її у такому стані.

Після цього випадку навіть я, яка спочатку з підозрою ставилася до всього цього відеоспостереження, зрозуміла, що камери можуть бути корисними. Бабуся звісно, потім жартувала, що стала справжньою зіркою нашого будинку, бо всі про це дізналися. Але найголовніше — вона жива й здорова.

Джерело