Мати Лариси, так і не дочекалася, коли її дочка вийде заміж. Відійшла у засвіти. Донька все ходила в дівках, поки мала роботу, то хоч якесь життя вирувало.

А коли фірму закрили то Лариса, так і засіла в селі у чотирьох стінах. Та добре що мала хорошу та добру хресну, яка її і прилаштувала до своєї доньки і вони разом поїхали за кордон, у сусідню Чехію.

Звиклій до спокою та тиші, спочатку було не по собі серед українських заробітчан. Бо всі жили разом і чоловіки і жінки в одній квартирі.

І жив у них один чоловік, Мирон, правда поводився він чемно та скромно. Він теж не любив галасу та шуму, тому й не дивно що йому припала до душі Лариса. Вони наче і справді були створені одне для одного.

Тож відробивши три місяці, вони разом приїхали на Україну та поселилися у Мирона. Та чоловік жив не сам, у нього було двоє дітей, син та донька.

Він з ними проживав сам уже майже сім років, відколи його дружини не стало. Добра та щира Лариса швидко знайшла спільну мову з дітьми. Дітям не вистачало жіночої ласки та доброго слова.

Лариса гроші економила, собі не купляла, зате дітям нічого не жаліла. Єдине що бентежило жінку, це те, що Мирон не пропонував їй офіційно узаконити їхні стосунки.

Лариса натякнула йому, і він їй говорив, що на її день народження вони підуть і подадуть заяву. Та минув день народження, Мирон був заклопотаний, тож знайшов виправдання, що йому геть з голови вилетіло.

Знову клявся то обіцяв що найближчим часом все виправить. Так у таких обіцянках, вони прожили ще десять років. У рідне село до Лариси до хати, вони їздили як на дачу.

Та одного дня син Мирон запропонував продати її, щоб на ті гроші відкрити свій бізнес. Лариса хотіла йому догодити але щось стримувала її від такого кроку. До неї добре всі відносилися і Мирон і діти, однак вона не забувала, що так і не офіційно живе з чоловіком і не прописана у квартирі його. А без штампу у паспорті її не пропишуть у місті.

Власних дітей чоловік з жінкою так і не мали, тож Лариса опікувалася дітьми Мирона як своїми і все було для них. Син хоче одружуватись, та й донька уже має кавалера, то теж весілля треба буде невдовзі справити і їй.

Тож вони вирішили по черзі їздити на заробітки. Навіть свій ювілей Лариса святкувала не дома, та ще й до того, стався з жінкою там не добрий випадок і вона була змушена з пошкодженою ногою приїхати додому.

І після цього вона, і відчула на собі справжнє ставлення дітей, яких вважала як рідних. Донька обурювалася що їй нічого одягнути, а син жалівся що нормальної їди не має в хаті.

Лариси хотіла ввечері все розповісти Миронові, вона думала що хоч він її зрозуміє. Та сталася і з ним неприємність: чоловік потрапив під колеса. Дівчина і каже до брата: ” Ми не зможемо одночасно їх обох лежачих доглядати. Батько то є батько, а от Лариса то все ж чужа нам людина”. Брат погодився з сестрою і додав:

“Саму звісно не відправимо, наймемо її доглядальницю та поїде вона в село. Там свіже повітря то вона і швидше одужає”.

Вони думали що жінка спала в сусідній кімнаті з кухнею. Однак, Ларису вже з третьої ночі сон не брався, відчувала вона щось недобре. От і дочекалася.

Зі сльозами на очах вона їхала і навіть на дорогу у вікно машини не гляділа. Заледве переступивши поріг хати, Лариса одразу зрозуміла, що в місті її вже ніхто не чекатиме.

У цій старенькій але своїй хатинці, вона почала своє життя то ж і тут закінчиться її земне перебування.

КІНЕЦЬ.