Олег стояв на порозі, не в силах повірити в те, що тільки-но почув. У кімнаті було тихо. Він намагався контролювати свої емоції, але йому це не вдавалося.

Галина Петрівна, його мати, стояла перед ним, гордовито піднявши голову, і тримала в руках свій останній “витвір моди” — червоні оксамитові чоботи на високих підборах.

Вона сказала, що якщо й вони подобаються, то це не справа сина їй вказували, що одягати та що взувати.

— Я живу для себе, а не для когось, і нехай усі це знають, — сказала мати.

— Мамо, ти що, не розумієш, що це не гарно в твої роки, тобі це не підходить?!

— Ти мені будеш вказувати, що робити?! — обурилася Галина Петрівна.

— Ви з Оленою занадто багато собі дозволяєте!

— У гості до нас поки не приходь, так і знай, двері не відчинимо, — похмуро промовив Олег і повернувся, щоб піти.

— Ну й добре! Обійдуся без вас! — вигукнула Галина Петрівна.

— Ось поживеш моє, тоді й дізнаєшся. А то бач, матір судити надумав!

Олег швидким кроком ішов вулицею додому.

Він не розумів чому мама так змінилася і не в кращу сторону, на жаль.

Усе почалося одного весняного березневого дня, в суботу.

Увечері, рівно о шостій годині, до Олега й Олени прийшла в гості мама, вона плакала.

Усе ще схлипуючи, Галина Петрівна почала свою розповідь.

Виявилося, що її чоловік, батько Олега, зранку від неї пішов.

Назавжди.

— Він заявив, що наше розлучення було неминучим. Що між нами давно не було нічого спільного. Що ми віддалилися одне від одного вже триста років тому. Що я постаріла і змінилася не в кращу сторону.

— Сказав, що я змарніла і постаріла. А він так і залишився молодим і сповненим сил. І тому йде до іншої.

— До кого? Куди він пішов? — запитала Олена.

— До якоїсь Тетяни! Навіть говорити про неї не хочу. Вона, мовляв, повернула йому молодість, показала, що світ сповнений фарб, навчила його посміхатися, у них спільні інтереси, вона розуміє його і підтримує в усьому, а я лише докоряю постійно йому! Посміхатися розучився, бачте, він.

Запанувала тиша.

— Їй тридцять років, цій Те6тяні. Молода. Що вона в ньому знайшла? А він тепер гордовитий такий, пишається ще собою дуже.

Олена мовчала. Вона дивувалася. Як можна було кинути таку жінку?

Так, звісно, Галина Петрівна не виглядає на тридцять років, а виглядає на свої п’ятдесят, але вона дуже симпатична, доглянута статура в неї хороша.

Свекруха стежить за собою, гарно одягається, завжди акуратно нафарбована, зі стрижкою, укладкою і манікюром.

Галина Петрівна працювала секретарем у невеликій компанії з виробництва пакувальних матеріалів.

Отримувала вона непогано, могла дозволити собі походи в салон краси і хороший шопінг. Вона стежила за модою, і стиль та манери її були бездоганними.

І тут такі новини.

Олег теж мовчав. Тільки Олена бачила, як йому шкода маму свою.

Діти пошкодували матір і попросили, щоб вона залишилася в них, щоб їй легше було поряд з ними і вони могли підтримати її.

Галина Петрівна жила у сина, невістки та онучки рівно місяць.

Це Олена запропонувала її так підтримати.

Мама Олега раз у раз починала плакати, і вони вирішили, що буде краще, якщо Галина Петрівна не залишатиметься сама в чотирьох стінах вечорами після роботи і у вихідні.

— З нами веселіше, бабусю! — заявила мала онучка Марійка, поважно простягнувши Галині Петрівні чергову пачку паперових серветок.

— Я буду тебе веселити.

Галина Петрівна обійняла дівчинку і нарешті посміхнулася.

На тому й вирішили.

Але весь цей місяць мама постійно була всім незадоволена, все не те і все не так, діти дуже втомилися, адже догодити їй було важко.

Потім стали заводити розмову, щоб вона додому поверталася, але мати вже не хотіла покидати дім своїх дітей.

Жила Галина Петрівна від них недалеко, всього пів години ходьби. Можна було доїхати на автобусі, але тільки не на одному, а на двох.

Тому зручніше було все-таки пішки.

Минув час. Батько Олега, Володимир Петрович, судячи з усього, був щасливий зі своєю пані і на зв’язок з Галиною Петрівною не виходив.

Не просив вибачення і не збирався повертатися.

Із сином Володимир Петрович теж не бажав розмовляти.

Телефон не брав, повідомлення не читав.

— Я вирішила почати нове життя, — якось сказала мати, коли син повернувся додому.

Марійка вже спала, Олена ж сиділа на кухні і чекала повернення чоловіка.

Мати Олега записалася на фітнес, стала частіше ходити в салони краси, доглядати за собою, купувати гарний одяг та багато часу проводити з друзями.

Але далі жила з дітьми, і слухати про повернення додому не хотіла навіть, мовляв, біля дітей їй спокійніше і радісно на душі.

А потім батько вирішив до матері повернутися, але вона вже цього не хотіла. Мовляв, мені й так добре, я звикла бути сама.

Олена з Олегом стали її вмовляти пробачити чоловікові і знову жити разом в їх квартирі, та мати відмовляється зовсім.

Тепер діти й не знають, що робити, адже в мами є й чоловік і дім, але вона звикла жити з ними і не хоче повертатися до колишнього життя.

Що тут можна зробити в цій ситуації? Як маму повернути до звичного життя?

Як би там не було, але з батьком вони довго добре жили, таке, на жаль, в сім’ях трапляється?

Але чи має мати пробачати батька? Чи вона й далі має жити з дітьми?

Джерело