– Я тільки пару днів поживу у вас і нікого не утисну, – втомлено повідомила з порога Світлана Костянтинівна.

Я з подивом подивилася на неї, бо вона навіть не спромоглася нас з чоловіком про це попередити. Почувши голос матері, до передпокою виглянув Максим. Він був шокований її приїздом не менше за мене.

– Мамо, а попередити нас не пробувала? Хто взагалі так робить? – обурився він. – Взагалі-то ти могла натрапити на зачинені двері.

– Ой, ви кудись збираєтесь, чи що? – Світлана Костянтинівна струсила з парасольки на підлогу краплі дощу.

– Ні, але мало, – розгублено озвався Максим.

– Тоді вам зовсім і нема про що переживати, – відмахнулася від нього мати й, скинувши брудне взуття, протягла по підлозі мокру сумку, від якої на лінолеумі залишилися мокрі сліди.

Ми здивовано переглянулися, так і не зрозумівши, чому Світлана Костянтинівна приїхала.

– Мамо, у тебе якісь справи у місті? – сконфужено поцікавився Максим.

– З чого ти раптом вирішив? – Жінка поважно опустилася на стілець. – Вморилася. Навіщо ви купили квартиру на п’ятому поверсі? Краще б на першому, чи максимум на другому. Ще й без ліфта.

– То справи в тебе є, чи ти просто так приїхала? – знову спитав у матері Максим.

– Справи. У гості я приїхала…

– Треба було все-таки нас заздалегідь попередити, – я вирішила звернути увагу свекрухи на цей нюанс.

– Навіщо мені вас попереджати, якщо я в гості не до вас приїхала? – пирхнула Світлана Костянтинівна.

– Як не до нас? Ти ж у нас зараз перебуваєш, – Максим вирішив, що мати заплуталася.

– Ні, я в гості до родичів приїхала. До тітки Клави схожу, до племінників, так само в мене тут є подруга дитинства, я її в соцмережах знайшла, – діловито повідомила вона.

– Ночувати ж ти будеш у нас? – важко зітхнувши, знову поцікавився Максим.

– Ну так, – Світлана Костянтинівна недовірливо подивилася на сина.

В очах жінки читалося здивування з приводу того, що він питав. Вона вважала, що зовсім не повинна попереджати нас, раз у нас тільки ночуватиме, а гостюватиме – у родичів.

Максим, бачачи, що мати не розуміє сенсу його слів, махнув рукою і вирішив відстати від неї. Оскільки ми проживали у двокімнатній квартирі, одну з кімнат ми виділили Світлані Костянтинівні.

За годину, приготувавши на швидку руку, я запросила свекруху за стіл вечеряти. Вона невпинно бубоніла більшу частину вечері, але до кінця раптово задумалася і замовкла.

Я звернула на це увагу і вирішила поцікавитися, чим засмучена свекруха.

– Завтра в гості до племінника йти, а я їм із дружиною нічого не купила, – приречено зітхнула вона.

– Вранці працюватимуть магазини, встигнете ще, – байдуже знизала я плечима.

– Там, напевно, такі ціни, що в мене жодної пенсії навіть на один подарунок не вистачить, – зневажливо захихотіла свекруха. – Слухай, а ти не маєш нічого нового на подарунок?

Я розгублено подивилася на Світлану Костянтинівну, яка з надією дивилася на мене.

– В принципі, можу подивитися, може в мене є щось із бирками, – обнадійливо відповіла я і встала з-за столу.

Свекруха наслідувала мій приклад і теж схопилася. Вона була готова будь-якої миті поспішити за мною.

– Сину, а в тебе нічого немає зайвого? – Вона запитливо поглянула на Максима. – Твоєму братові мені теж треба зробити подарунок. Добре, хоч у них немає дітей.

– Даша гляне, я навіть не знаю…

– Ходімо дивитися, може й пощастить, – я посміхнулася і покликала свекруху за собою в кімнату.

Як виявилося, я мала дуже багато косметики та одягу, який можна було подарувати.

– Дивись, скільки в тебе лахміття із бирками?! – захоплено промовила свекруха. – Навіщо ти стільки купуєш, як не носиш?

– Чому не ношу? Ношу, але поки що руки до всього не дійшли, – усміхнулася я. – Краще, напевно, косметику подарувати, – додала я, і простягла свекрусі брендову палетку тіней.

– А у Максима є щось зайве? – Жінка швидко вихопила з моїх рук свою здобич.

Я пообіцяла подивитись, але свекруха не відставала від мене, доки я не дотримала свого слова.

Для племінника теж знайшовся подарунок: дорогий набір для гоління, який я дарувала Максиму пів року тому.

– Нічого собі! Чи не жирно буде? – свиснув чоловік, дізнавшись про те, що мій подарунок мати вирішила подарувати двоюрідному братові.

– Не скупись, синку! Дружина тобі ще подарує, – грайливо промовила Світлана Костянтинівна.

Наступного дня, озброївшись подарунками, жінка поїхала у гості до племінника.

Назад вона повернулася ближче до вечора, тягнучи сумку з речами. З гордістю Світлана Костянтинівна повідомила про те, що їй подарували одяг, але, як виявилося, ношений.

– Завтра теж підете в гості? Купили подарунки? – поцікавилася я, ясно даючи зрозуміти, що більше допомагати свекрусі я не стану.

Світлана Костянтинівна чудово це зрозуміла, тож відповіла, що купить презенти перед тим, як їхати у гості.

– Ви мені ключі залиште, а то я о другій годині поїду тільки, – попросила свекруха.

Без жодної задньої думки я віддала їй комплект ключів. Проте, я навіть не подумала, що залишати Світлану Костянтинівну одну, собі дорожче.

Свекруха гостювала у нас близько п’яти днів, а потім почала збиратися додому.

Ми провели свекруху і повернулися до звичного для нас життя. Через тиждень після від’їзду Світлани Костянтинівни Максим побачив, що практично весь його новий запас парфумів зник: не було жодного цілого флакона.

– Ти нічого не брала більше і не давала мамі? — з досадою спитав він мене.

– Ні, а що сталося? – Поцікавилася я.

Максим розповів мені, що недорахувався кілька флаконів. Його слова насторожили мене, тож я вирішила теж перевірити свою косметику та речі.

На превелике моє розчарування, запаси моєї дорогої косметики були проріджені.

Але не це вразило мене, а те, що в шафі була відсутня моя новенька шубка, яку я жодного разу не встигла надіти.

– Шуба зникла, – тремтячим голосом промовила я. – Твоя мама сперла мою шубу.

– Ти ж не жартуєш? – поспішив запитати Максим, який хотів, щоб це виявилося жартом.

– Не жартую. І не тільки шуба зникла, частини речей із бирками у шафі теж немає! – розгублено промовила я.

– Я просто в шоці! Один разу допомогла твоїй мамі з подарунками, а вона винесла в нас усе, що їй сподобалося!

Максим почервонів від сорому за поведінку матері, й потягнувся до телефону, щоб зателефонувати до Світлани Костянтинівни.

– Я сама, – промовила я і почала набирати номер свекрухи.

Вона відповіла практично відразу ж, проте, мої претензії зустріла у багнети.

– У тебе речей купа, ти все одно їх не носиш! – обурено заголосила Світлана Костянтинівна, яка не бачила нічого поганого у своїй поведінці.

– Але це не означає, що ви повинні красти мої речі! Куди поділася шуба? Ви знаєте, скільки вона коштувала?

– Ти ж її все одно не носила, – відрізала у відповідь Світлана Костянтинівна. – Я бачила на ній бирку!

– То зима ще й не настала! Та й узагалі, яка вам справа? Не ви її купували, не вам її чіпати! – обурено гукнула я.

– Ціна шуби – двадцять тисяч гривень! Або ви мені її повертаєте, або я йду писати заяву в поліцію! Повірте, я не жартую!

– Ти не посмієш так зробити! – захихотіла вона у відповідь. – Мій син тоді від тебе піде!

Максим, почувши слова матері, вирвав телефон із моїх рук і попередив матір, що жарти давно скінчилися.

– Знаєш, ми б ще пробачили тобі всі інші речі, хоч ти не мала права їх брати, але шуба… це вже, матусю, якийсь перебір! – грізно гаркнув чоловік.

– Де я візьму гроші? У мене таких нема! – посміхнулася Світлана Костянтинівна.

– Бери кредит, завтра не надійде на рахунок Даші двадцять тисяч, буде написана заява, – сказав Максим і поклав слухавку.

Наступного дня, ближче до обіду, мені прийшли гроші від свекрухи, а слідом за ними – повідомлення.

– Більше ноги моєї не буде у вас! Подавись своїми грошима! Змія підколодна, – говорило гнівне послання.

Я хотіла приструнити Світлану Костянтинівну, але не змогла. Завбачлива жінка заблокувала мене, щоб не читати мої повідомлення.

А я й досі не можу прийти до тями! Невже їй навіть на думку не спало, що вона нахабно викрала у нас речі та одяг? Це ж, що в тій голові коїться?

Я не вважаю, що вона не розуміла, що робить! Все вона розуміла, але думала, що номер пройде! Отак і пускай “рідню” до хати! Не уявляю, як з нею надалі спілкуватися, та й чи потрібно воно мені? А ви яку пораду мені дасте?

КІНЕЦЬ.