Очевидно, кара якась на нас із чоловіком лежить, бо ні дочку не змогли гідно виховати, ні онука, хоч і прикладали до цього всі зусилля. Онука вирощували з пелюшок, вкладали сили, час, оточували любов’ю, дали старт у житті, а він тепер нас знати не хоче. І на весілля нас не покликав, навіть не сказав, що одружується.

Ми з чоловіком хотіли велику родину, але вже після перших пологів вийшло так, що я більше не могла мати дітей. Лікарі з цього приводу були категоричними. Але ми були вдячні долі, що маємо доньку.

Звичайно, хотілося для єдиної дитини місяць з неба дістати, весь світ біля її ніг покласти, уберегти від усіх проблем у житті. Але ми з чоловіком розуміли, що надмірно балувати дитину не варто. Намагалися тримати баланс і тверезо дивитися на виховання дочки.

Не знаю, де ми оступилися, коли все пішло не так. Начебто росла гарною дівчинкою, у нас були прекрасні стосунки, а потім вона почала закриватися, зухвало розмовляти. Ми списували все на перехідний вік і чекали, коли все минеться, але не дочекалися.

У п’ятнадцять років вона зв’язалася з якоюсь дурною компанією. Ми намагалися її не пускати гуляти, лаяли, розмовляли, погрожували, карали, просили, але толку не було. Дочка могла зникнути на кілька днів, а потім з’явитися із запахом перегару.

Ми нікуди не зверталися, не хотілося виносити сміття з хати, думали, що впораємося самі, але в нас не виходило. А потім дочка виявилась в положенні. Я помітила округлий живіт і потягла її до лікаря – термін був вже чотири місяці. Домогтися від дочки відповіді, хто батько дитини нам не вдалося. Вона казала, що не пам’ятає.

Не передати словами, що ми з чоловіком тоді пережили. Була і поліція, і опіка, нервів нам зіпсували багато. Але був і позитивний момент, після всього цього дочка осіла вдома і перестала гуляти з ким попало. Ми вже думали, що вона візьметься за розум, але й тут прогадали.

Майже одразу після появи малюка вона відновила свої гулянки, залишивши дитину на нас. В одну з таких гулянок її не стало, потонула у п’яному чаді. Нас тоді тримав у розумі тільки онук, бо якби не усвідомлення того, що у хлопчика крім нас нікого немає, ми збожеволіли б від горя.

Далі ми почали виховувати онука. Він ріс добрим хлопчиком, дуже любив нас із чоловіком, радував своїми успіхами, не був грубим, завжди допомагав. Підлітковий період, якого ми з чоловіком боялися, пройшов гладко, проявився лише в дивному одязі та музиці.

Тоді нам здавалося, що це бог послав нам можливість виправити все, дав другий шанс. Здавалося, що нічого не зможе зіпсувати стосунки. Після школи онук вирішив вступати до іншого міста. На бюджет не пройшов, але ми з чоловіком добре заробляли, тож змогли його вивчити.

Ще коли дочка з’явилась на світ ми з чоловіком купили квартиру, яку потім хотіли подарувати їй. Але сталося те, що сталося. Квартира весь цей час здавалась. Гроші з оренди капали на рахунок, ми їх не витрачали.

Після того, як онук провчився кілька років, він сказав, що залишиться у тому місті після навчання. У нас менше містечко, перспектив тут теж менше, не глушина, звичайно, але й не столиця. Тоді було вирішено, що квартиру, яку ми здавали, продамо, знімемо гроші, що збиралися на рахунку, і купимо онуку квартиру в тому місті, де він вирішив влаштуватися.

Вистачило на гарну двокімнатну квартиру, ще й на ремонт залишилося. Квартиру одразу оформили на онука. Він, звичайно, був щасливий. А ми раді, що змогли йому догодити.

Минуло кілька років, онук вже отримав диплом, влаштувався працювати. Поступово наше спілкування якось зводилося нанівець. Він став рідше дзвонити та приїжджати, на наші дзвінки відповідав не завжди, сам не передзвонював. Казав, що зайнятий, працює. Ми намагалися не ображатись і просто переконували себе, що хлопчик виріс, у нього свої проблеми.

За останній рік він не приїхав жодного разу. Відмовлявся роботою, у його тоні я постійно чула якесь роздратування. З новим роком він також нас не привітав, а на мій дзвінок не відповів. Ми з чоловіком, звичайно ж, вигадали чергове виправдання.

Минулого тижня я дзвонила, щоб привітати його з днем народження, слухавку взяла якась жінка. Виявилась його дружиною. Я спочатку не повірила – яка дружина? А вона сказала, що вони одружилися у середині вересня.

– А ви взагалі хто? – підозріло запитала мене співрозмовниця.

– Я бабуся, передайте Льоші, нехай передзвонить, – я все ще не вірила у те, що відбувається.

– Бабуся? Дивно… Взагалі-то Льоша казав, що сирота, – сказала співрозмовниця.

Ось так, виявляється. Сирота у нас онук. Я довго відходила від розмови. Увечері розповіла чоловікові, він теж не повірив, що онук міг так зробити. Але потім за допомогою племінниці подруги ми змогли знайти сторінку онука у соцмережах, там багато фотографій із весілля.

Онук так і не передзвонив, я до нього тепер теж не можу додзвонитися. Ми знаємо адресу квартири, але їхати туди не хочеться.

Зрозуміло, що онук старанно викреслює нас зі свого життя, але не можу зрозуміти – за що? Що ми зробили не так? Адже він мав усе, що йому хотілося. І квартиру йому купили, та освіту сплатили. За що він так із нами?

Я б з’їздила поговорити, з’ясувати, хоч і страшно. Але чоловік проти – хлопчик зробив свій вибір, не треба йому нав’язуватися.

Нічого хорошого ми там не почуємо, а розчарувань у житті нам вже достатньо.

КІНЕЦЬ.