Заміж я вийшла у 18 років. Чоловік моїм став однокласник, з яким ми дружили з дитинства. За пів року я дізналася, що чекаю дитину. У нас були важкі часи (у фінансовому плані), але про переривання мова не йшла. Через 8 місяців на світ з’явилася дівчинка, якій чоловік дав ангельське ім’я. Вона справді була схожа на маленького ангелочка: світле волосся та блакитні очі. За характером дочка була спокійною дитиною, і я дякувала Богові за такий подарунок.

Чоловікові довелося кинути навчання та влаштуватися на роботу. Я тим часом взяла академічну відпустку і сиділа з малечею до 1,5 років. Тоді вже я паралельно займалася донькою та навчалася. Все почало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що я знову чекаю дитину. Після сімейних зборів чоловік сказав, що ми залишимо цю дитину. Довелося напружитися ще сильніше.

Чоловік цілодобово пропадав на двох-трьох роботах, вдома я його майже не бачила. Жили ми тоді у квартирі, яку йому виділили від компанії, в якій він працював. Але грошей все також не вистачало6 адже незабаром на світ з’явилася друга дитина.

Я перейшла на заочну освіту і важко отримала диплом. Важко було одночасно няньчитися з двома дітьми, вести домашні справи та гризти граніт науки. Але навіть попри це ми впоралися. Коли дочка пішла до школи, а син ходив уже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом та допомагати чоловікові.

Наше матеріальне становище покращало. З’явилася квартира. Справи пішли вгору і ми щоліта могли собі дозволити путівку на море. Коли мені стукнуло 30 років, доля нам подарувала ще один подарунок – третю дитину. Як ми з усім упоралися тоді, досі не розумію.

Я знову засіла вдома з маленькою дитиною. Чоловік щосили намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі. Якщо за добу у нього йшло на сон 5 годин – це була казка. Діти потроху почали дорослішати, полегшало. Молодша дочка пішла до першого класу, коли старша вже навчалася у випускному класі.

Грошей не вистачало катастрофічно, але ми з чоловіком якось викручувалися. То позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробітки. Ми щохвилини думали про дітей та про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була перспектива гарної освіти та роботи.

Вже на третьому курсі інституту старша дочка заявила, що виходить заміж. Ми хотіли, щоб вона доучилася, знайшла роботу, але суперечити не стали. Її обранцем виявився непоганий хлопець із пристойної родини, тому ми благословили дочку на шлюб.

Звичайно ж, довелося серйозно витратитися на весілля та все інше. Надалі допомогли дочці та зятю з покупкою квартири. Адже ми, як ніхто, інші розуміли, що без особистого житла нормального сімейного життя у дітей не вийде.

Тим часом виріс і син. Він чудово бачив, як я і тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи зажадав, щоб йому теж купили власну квартиру. Подітися було нікуди6 адже у нашій сім’ї у всіх дітей рівні права. І якщо комусь щось купується, значить те саме треба подарувати й іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит та купив однокімнатне житло середній дитині.

Молодша дочка не попросила у нас квартири. Вона просто схотіла поїхати вчитися за кордон. Як важко мені не далося це рішення, але я погодилася на навчання дочки. Освіта там коштує великих, якщо не сказати величезних для нас грошей. Довелося продати свою машину, влізти у борги та сплатити рік її навчання.

Раптом чоловік зліг із інфарктом. Мені довелося втекти з роботи за пів року до виходу на пенсію. Спочатку взагалі не відходила від нього. Годувала його, і мила, і виводила надвір прогулятися. Через місяць йому стало краще, і я трохи зітхнула.

Найприкріше те, що за весь час хвороби батька, жодна наша дитина не приїхала його провідати. Старша дочка лише кілька разів зателефонувала і поскаржилася, що нічого не встигає: будинок, робота, чоловік. Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не піднімав слухавку. Досі не передзвонив, хоч одна моя знайома нещодавно розповідала мені, що бачила його в супермаркеті з якоюсь подругою. Вони йшли і сміялися на весь магазин із пляшкою ігристого та ананасами.

А молодша донька просто не змогла кинути навчання, щоб прилетіти та відвідати своїх батьків. Ось так на старості років вийшло, що маючи трьох дітей, ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібні. Як працювали та допомагали їм фінансово, так вони з нами і спілкувалися. А тепер коли нам потрібна хоч якась підтримка, діти про нас забули. Живемо і сподіваємось тільки одне на одного, більше у нас немає нікого.

КІНЕЦЬ.