Взимку в бабусі згорів будинок. Рідні у старенької багато, і її було кому прихистити. Але доля будинку в селі дуже всіх хвилювала. По-перше, це було улюблене місце літнього відпочинку численних бабусиних онуків і джерело домашніх заготовок для всієї рідні.

По-друге, бабуся Орися уявити собі не могла, що зустріне старість десь, крім її рідного села. Тут батьки поховані, тут вона щасливо жила з чоловіком, виростила чотирьох дітей. І взагалі, тут вона всіх знає, а в місті (ніхто з її дітей у селі не залишився) їй і поговорити буде ні з ким. А головне, як же город?

Обговорення на сімейній раді тривало недовго. Бабусин будинок вирішено було відбудувати заново. Усі дорослі члени сім’ї виділяли на цю добру справу певну суму. А відповідальність за саме будівництво поклали на мене. Чому? Тому що я за фахом інженер-будівельник.

Щоправда, досвіду в мене не так багато, лише два роки тому закінчив університет. Але в решти в сім’ї не було й цьог

о. До того ж грошей у мене немає. Звідки вони в молодого фахівця на самому початку кар’єри? Тож, не маючи можливості вкластися в цю справу фінансово, буду безкоштовно працювати сам. На роботі ввійшли в моє становище і дозволили піти у відпустку за свій рахунок.

Коли зійшов сніг і земля просохла, я привіз бабусю на згарище. Завтра зранку мають прибути робітники, треба було підготуватися до їхнього приїзду. Поки я оглядався, сама погорілиця пішла до сусідів, домовитися, щоб пустили пожити якийсь час.

Наскільки я пам’ятав, у сусідньому, доволі великому, будиночку мешкала самотня старенька, набагато старша за бабусю Орисю, тож я був дуже здивований, коли вона повернулася у супроводі молодої, чорноволосої, коротко стриженої особи.

— Ось Іванку, Ніла, сусідка наша. Мої речі потім до неї в будинок перенесеш.

— Як-як? Вибачте, не розчув, як вас звати?

Дівчина посміхнулася, піднявши на мене густі вії з-під чорного чубчика:

— Ніла. Дивне ім’я, розумію. Але так уже назвали. Як що зручніше буде, то можна просто – Неля. А що це, Іван, ти зі мною «на ви»? Забув, як у дитинстві мені цукерки і яблука тягав?

Я покопався в пам’яті й заперечно похитав головою:

— Ні, не пам’ятаю… Ти, напевно, зовсім маленькою була. Я з старшими хлопцями, з ровесниками, водився.

— Ах, ти, дорослий який! Я тебе всього на кілька років молодша.

У розмову втрутилася бабця:

— Що ти, Іване? Звичайно, ти більше з хлопчаками… Але ж вона поруч жила, як ти міг забути?

Але я так і не згадав Нілу, як не старався. Згадав Іру й Олену, сестричок, які жили на краю села, згадав товстушку Таньку, жваву реготушку Аллу з котеджу біля річки, а чорнооку дівчинку з дивним ім’ям ніяк не міг відшукати у своїй пам’яті.

— Ну гаразд, я до Рибалок сходжу, привітаюся. А ти, онучку, переговори поки що з Нілою. Я її попросила допомогти мені з готуванням для будівельників. Ти ж не проти найняти таку кухарку?

Вона пішла. Я, як дурень, мовчав, м’явся з ноги на ногу. Ніла, усміхаючись, дивилася на мене.

— Дивно, бабусю твою я чудово пам’ятаю. А ось тебе…

— Віра Павлівна мені прабабуся. Була. Не стало її цієї зими. Якраз того дня, коли у вас пожежа була.

— Та ти що? Не знав, вибач.

— Не вибачайся. Їй дев’яносто дев’ять було. Півроку до вікового ювілею не дожила. Ну то що, наймеш мене шеф-кухарем? Дорого не візьму.

Ми обговорили умови. На закінчення розмови Неля запитала:

— Так і не згадав мене? Прикро, не приховую. А колодязь пам’ятаєш?

Вона кілька секунд дивилася мені прямо в очі, а потім, повернувшись, покрокувала до свого будинку.

Такою була наша перша зустріч. Але це була не остання дивна зустріч того дня.

Весь день я приводив до ладу майданчик майбутнього будівництва. Провозився до вечора. Одного разу приходила бабуся, принесла пляшку молока і кілька пиріжків у глиняній мисці: «Ось, Ніла нашвидкуруч приготувала. Перекуси, а до вечора приходь до нас, нагодуємо як слід».

Будиночок Ніли, низенький, похилений, зсередини здавався ще меншим, ніж зовні. Піч займала більшу частину кухні. Стелі низькі, на підлозі – строкаті доріжки. За вечерею говорила одна бабуся. Не знаю чому, мені було ніяково. А Нілі, схоже, просто не було про що зі мною говорити. Я вже збирався встати з-за столу, коли двері зі скрипом відчинилися, і в кухню по-хазяйськи впевнено ступив високий старий: борода лопатою, чорне волосся з сивиною, чорні ж пронизливі очі, і круглі окуляри в тонкій оправі.

— Доброго дня, – сказав він неголосно. – Ніла, мені сказали, ти мене шукала?

— Так, Юрію Семеновичу, давай вийдемо, переговоримо.

Вона накинула на худенькі плечі куртку і вийшла, тягнучи за собою старого. Я хотів запитати в бабусі, хто це, але вона випередила мене запитаннями:

— Будівельники вранці приїдуть? Сніданок їм потрібно готувати? А обідати о котрій годині будете?

Ми закінчили обговорювати деталі, коли Ніла повернулася в хату.

— Ну що, домовилася? – запитала в неї бабуся.

— Так, – відповіла Ніла і, бачачи, що мені потрібні пояснення, сказала: – Семенич – рибалка. Я його попросила, щоб раз або два на тиждень рибки нам приносив. Добре?

Я дав згоду і вийшов на ґанок. На мій подив, Юрій Семенович ще не пішов. Він димів, присівши на сходинку. Побачивши мене, старий поплескав по ґанку, даючи зрозуміти, щоб я присів поруч. Я сів. Він простягнув мені свій портсигар.

— Дякую, не димлю.

— Серйозно? Гаразд.

Він сховав його в кишеню, помовчав. І, бачачи, що я чекаю, коли він щось скаже, запитав:

— Отже, Нілку найняв кашоварити?

— Так. А що не так?

— Нічого.

Він знову замовк, затягуючись густим димом.

— Ти Михайлівни старший онук, так?

— Так.

— Зовсім дорослий. А я тебе хлопчиськом пам’ятаю.

— То що ви хотіли?

Він знову помовчав, не дивлячись на мене, тискаючи в пальцях недопалок. Потім клацанням відправив його в кущі, що росли неподалік, і сказав, встаючи:

— Хороший ти хлопець. Тому попереджаю: тримайся від Ніли подалі. Відьма вона.

— Смієтеся?

— Ні. Усі баби в них у родині відьми. Вона й не хотіла б, але людям тільки шкодить. Обережніше з нею. Колодязь пам’ятаєш?

Він пішов. А я попрямував до колодязя, що стояв у глибині саду, біля паркану. Чого їм здався цей колодязь? Я похитав залізну ручку ворота. Він заскрипів. Іржавий ланцюг, прикріплений до відра, задзвенів. Я відкрив кришку: внизу поблискувала вода.

Не знаючи, що б ще зробити з колодязем, я пішов назад до будинку. З кущів вискочила і шарахнулася від мене гнучка, тоненька чорна кішечка. Я здригнувся і зупинився від несподіванки.

— Хто там? Іване, ти ще тут? – Ніла стояла на ґанку. – Де спати будеш, сусіде? – запитала вона.

— У машині хотів влаштуватися.

Вона кивнула:

— До хати не кличу. У мене тільки кухня й одна кімната. Але над сараєм є сінник. Якщо хочеш…

— Дякую. З дитинства не спав на сіннику.

— Ковдра потрібна?

— У мене спальник є.

На сіннику було м’яко, затишно і пахло сіном. Трохи турбували дивні звуки, що йшли знизу, з сараю. Але потім я зрозумів, що це вовтузяться, влаштовуючись на сідалі, кури. Я заспокоївся і задрімав.

Я ще не заснув остаточно, коли побачив прямо перед собою мокру, складену з почорнілих колод стіну колодязя. Я марно намагався вчепитися пальцями за який-небудь виступ: мокрі колоди ковзали, напівзгнилі тріски відвалювалися від них. Опори під ногами не було, як я не намагався її знайти.

А головне, мене оточував і пронизував до кісток жахливий холод, не давав зітхнути, сковував рухи. Я підняв голову і на тлі далекого квадрата блакитного неба побачив обличчя дівчинки, що схилилася наді мною. Смішно бовталися чорні косички з червоними бантиками.

У широко розкритих очах плескався жах. І тут усе зникло під товщею зеленуватої води, груди розірвало від болю… і я прокинувся. Я, як і раніше, лежав на запашному сіні.

Крізь щілини в даху заглядали зірки. Внизу піді мною кудахче курка. «Ось воно що, – подумав я. – Я в колодязь упав. Дивно, що зовсім цього не пам’ятаю. Ніла там була. Чи це просто сон? Хто мене звідти дістав, цікаво? Спитаю завтра в бабусі». Я повернувся на бік і заснув.

Поговорити з бабусею зранку не вдалося. Ледве прокинувся, зателефонували будівельники, повідомили, що під’їжджають до райцентру. Я поспішив виїхати назустріч: у тутешніх дорогах легко заплутати. День минув у клопотах, облаштуванні шести молодців, які приїхали. Споруджували з дощок тимчасову кімнату з лежаками і столом по центру. Снідали й обідали на свіжому повітрі, а вечеряли вже за столом. Тільки після вечері мені вдалося залишитися з бабусею удвох. Звичайно, насамперед я запитав:

— Я в дитинстві впав у колодязь? Це правда?

Вона подивилася на мене задумливо і сумно:

— Зовсім крихітка був, пʼять років. Я думала, ти не пам’ятаєш про це.

— Не пам’ятав. Учора сон наснився, і я згадав.

— Як це по науці називається? Витіснені спогади. Пам’ять позбавляється від того, що травмує психіку.

— А хто мене витягнув?

— Юрій Семенович, ти вчора його бачив. Він почув, як Ніла кличе на допомогу.

— Треба ж… Він мені сказав, що Ніла – відьма, і про колодязь згадав.

Бабуся засміялася:

— Ох, старий бовдур! Усяку нісенітницю несе. І ти теж хороший. Молодий хлопець, невже повірив?

— Ні. Але навіщо він таку нісенітницю городить про Нілу?

— Тут про це не говорять, але всі знають. Тож ти теж нікому не кажи, добре? Він їй не чужий, Семенович.

— У сенсі?

— Ну, Віра, Ніли прабабка, самотня була, не знаю вже чому. Жінка видатна, і обличчя, і фігура. Але чоловіка не було ніколи. Від кого донька в неї, ніхто не знає. Тамара ще красивіша за матір була. Семенович, молодий тоді мужик, часто до них заходив, допомагав по чоловічій частині: ворота підправити, свиню заколоти, піч перекласти, хіба мало… У нього своя сім’я була, двоє дітей, але, коли у Тамари дитина зʼявилась, всі вирішили, що від Семеновича. Якщо так, мати Ніли йому донька, а Ніла внучка.

— А де вони, бабуся і мати Ніли?

— Тамари, бабусі, років десять вже немає. А мати Ніли жива-здорова, у райцентрі живе. Тільки вона з Вірою давно посварилася, не відвідувала її. А Ніла постійно приїжджала. Вона прабабусю любила. Останній рік, як старенька злягла, звільнилася і сюди перебралася. За прабабкою доглядати, за будинком дивитися. Вона ж медичний коледж закінчила. Медсестра.

Бабуся зітхнула і додала:

— Ти старого не слухай. Він онуку береже, ось і наговорює на неї, щоб хлопці не клеїлися.

Звісно, я ні на секунду старому не повірив, але на душі в мене полегшало після бабусиної розповіді.

Тижні три все йшло чудово. Ми працювали, що називається, від світанку до заходу сонця. Хлопці були, хоч і молоді, але не без досвіду і тямущі. Загалом, будівництво рухалося швидко. Бабуся і Ніла виявилися чудовими кухарками. Усі були задоволені. А потім стався цей безглуздий випадок з Сергієм.

Він із самого початку клеївся до Ніли. Не серйозно, а так: весела балаканина і компліменти. Ніла була не з тих, хто боїться язика, тому здебільшого відмовчувалася. Одного разу, коли всі вже сиділи за обіднім столом, він, як завжди, жартував, намагаючись привернути увагу Ніли. А вона розливала по мисках гарячий борщ. Зі словами «сідай з нами обідати, не бійся, тебе не з’їмо, хоч ти й солодка така» цей клоун-невдаха схопив її за руку, в якій вона тримала миску. Схопив вище зап’ястя і злегка потягнув до себе. Ніла не встигла нічого сказати, як хлопець скрикнув і схопився, трясучи обпаленими пальцями.

— Не потрібно хапати за руки, якщо я тримаю миску з гарячим борщем, – рівним голосом сказала Ніла. – Ну ось, обпікся. Як тепер молоток триматимеш?

Вона закінчила розставляти миски по столу і пішла. Сергій тряс почервонілою кистю і дув на неї. Усі мовчали.

— Я лід із морозилки принесу, – сказав я і пішов до будинку Ніли.

Вона стояла біля плити і дивилася на чайник, що закипав.

— Що це було, Ніло? Ти навіщо мені робочого покалічила?

Вона стрельнула в мене гострим поглядом і пішла в кімнату. Повернулася з тюбиком мазі.

— Ось, віддай йому.

— Я думав лід прикласти.

— Візьми в морозилці. А через півгодини змастіть пантенолом.

— Ніла…

— Та не я це! – скрикнула вона раптом. – Він схопив, миска хитнулася, борщ виплеснувся. Усе! Я тут до чого?

— Ніло, я тебе не звинувачую. Але я ж бачив, що він доторкнувся набагато вище зап’ястя. А чому ти не обпеклася? На тебе борщ не виплеснувся?

Ніла повернулася до мене, вона сміялася, але в її очах стояли сльози.

— У мене шкіра товста, не чутлива до опіків. Ось, віднеси туди чайник і пиріжки.

Коли я повернувся до столу, Сергій усе ще тримав руку у висячому положенні й доводив іншим, що не міг обпектися борщем.

— Якби на мене хлюпнуло гарячим, опік би не на долоні був, а з тильного боку. А він на долоні. От чорт, схоже, шкіра злізе.

Я передав йому пакет із льодом і мазь.

— Приклади холодне. А потім маззю змажеш.

Хлопці мовчки жували, з виразом розуміння і навіть співчуття на обличчях. І тут наш зварювальник Андрій сказав:

— А я чув, що ця Ніла – потомствена відьма.

— Старий тобі сказав? Такий здоровий, борода з сивиною?

— Ні. Хлопець один у магазині підійшов, запитав, чи правда, що спалений відьмою будинок відбудовуємо? Я кажу: «Нічого про це не знаю». А він: «Хату стара відьма спалила, що по сусідству жила. Вона пішла з життя, а внучка її залишилася. Дивіться, як би знову не згоріти».

Усі подивилися на мене, чекаючи відповіді. Я нічого не сказав, тільки засміявся неголосно і головою похитав, мовляв, нісенітниця все це.

Минуло ще близько тижня. Усе вляглося, рука в Сергія зажила, більше до цієї теми не поверталися. Але одного разу Андрій, зварювальник, застудився. Увечері за вечерею Ніла звернула увагу на його блідий вигляд і кашель:

— Зазирни пізніше. Я що-небудь дам від застуди.

— Від застуди знаєш, що добре допомагає? – встряг Сергій, явно збираючись пожартувати у своєму неповторному стилі. Ніла навіть не глянула в його бік.

— Йому б прогрітися як слід під ковдрою з гарненькою медсестрою, – не вгамовувався жартівник.

— Брудний у тебе рот, брудний язик, – серйозно, без тіні посмішки сказала Ніла. – Дивно, що мухи навколо не в’ються. Вони лайно люблять.

Вона пішла, а ми накинулися на Сергія:

— Що ти, дурень, до дівчини чіпляєшся? Що тобі від неї треба?

— Ніла старається, готує, як у ресторані, і повинна ще гидоти всякі вислуховувати?

— Та я ж пожартував… – виправдовувався Сергій.

— Дурень ти, і жарти в тебе дурні…

Потемніло, коли ми з Андрієм підійшли до будинку Ніли. Я постукав у двері і, не чекаючи відповіді, увійшов, Андрій за мною.

— Ніло, ти тут?

Мовчання.

— Ніло! Ми прийшли по ліки.

Знову тиша. Ззаду пролунав шурхіт. Уже знайома мені чорна кішечка шмигнула повз мене в кімнату. Ми пройшли за нею. У будинку було порожньо. Бабуся сьогодні пішла до своєї подруги. Але де ж Ніла?

Ми вийшли і кілька хвилин стояли біля ґанку, розмірковуючи, чи варто чекати, чи повернутися пізніше. І тут двері заскрипіли, відчинилися, і з дому вийшла Ніла.

— Ви прийшли? Ходімо, Андрію, я тобі відвар із ромашки зробила. Випий перед сном із медом. Мед у вас є?

Андрій кивнув, не зводячи з дівчини очей, і залишився стояти. Я підштовхнув його, але він не зрушив із місця.

— Я візьму, Ніла. А меду в нас немає. Позичиш?

Я увійшов за нею в будинок. Ніла дістала чайну чашку, поклала туди кілька ложок меду з горщика, що стояв на буфеті. Я подякував, узяв чайничок із відваром, чашку з медом і вийшов. Андрій так само стояв біля ґанку.

— Ну, ти бачив? – запитав він, щойно ми відійшли від будинку. – Як же не відьма? Удома нікого не було, тільки кішка. А потім вона виходить, як ні в чому не бувало.

— Хочеш сказати, Ніла може перетворюватися на кішку?

— Нічого не хочу сказати. Але не знаю тепер, чи буду пити цей відвар.

— Ми вже місяць їмо те, що вона готує. Всі живі.

— Не знаю, не знаю. Якось боязко.

Вранці, коли я зліз із сінника, на мене вже чекав Сергій.

— Скажи своїй подружці, що я не хотів її образити.

— Сам і скажи. Що, соромно стало?

Він якось дивно похитав головою:

— Совісно… Як тут не стане совісно! Мухи прокляті замучили.

— Мухи?

— Ну так. Тільки спати ліг, вони казна-звідки налетіли: дзижчать, кружляють наді мною, на обличчя сідають, фу, гидота. Всю ніч відганяв, під ковдрою ховався, але щойно ніс висуну, вони знову: ж-ж-ж-ж.

Тільки тут я звернув увагу, що хлопець щохвилини смикає головою і відмахується від чогось руками.

— Хлопці мене під ранок вже і прогнали. Кажуть: спати не даєш, крутишся, лаєшся, плюєшся. А як не плюватися, вони ж у рот, сволота, лізуть… Скажи їй…

Я ніяких мух не бачив і хотів сказати йому про це, але тут Ніла сама вийшла з дому.

— З добрим ранком! – весело привіталася вона. – Як спалося?

Обличчя Сергія перекосилося. Він знову змахнув рукою, відмахуючись від невидимих мух, і взмолився:

— Ніла, заради бога, пробач мене, дурня. Не хотів образити, клянуся, характер у мене такий. Прости!

— Що ти, Сергію, я не серджуся. Я розумію, ти просто жартував.

— Спасибі, спасибі, – квапливо промовив Сергій і поспішив піти, майже втік.

Сніданок пройшов натягнуто. Не те щоб хлопці були вороже налаштовані до Ніли, але напруженість, що називається, у повітрі відчувалася.

Після сніданку я поїхав у райцентр. Потрібно було дещо прикупити в магазині будматеріалів. Біля автобусної зупинки на виїзді з села стояв Юрій Семенович. Я пригальмував.

— День добрий! Ви в райцентр? Підвезти?

Він зрадів:

— Спасибі, не відмовлюся. У лікарню потрібно, а автобус запізнюється.

Він сів на переднє сидіння і поцікавився:

— Ну що, як будівництво? Просуваєтеся?

— Скоро закінчимо.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, а потім я зважився:

— Юрію Семеновичу, поясніть мені, що не так із Нілою?

— Я тобі все сказав.

— Про колодязь. Я згадав, що впав у нього маленьким. Але як упав? Зруб високий. Бабуся каже, ви мене витягли…

Старий почухав чоло, насупився.

— Як ти впав, не знаю, синку. І як вибрався звідти, теж. Я у ворота увійшов і почув, що Ніла кричить. Спочатку не зрозумів, де вона. Метушився садом, у сарай заглянув. А коли підбіг до колодязя, ти лежав біля нього, мокрий, непритомний, вода з одягу струмком тече. Я тебе перевернув, щоб вода з тебе витекла, тряс, на груди тиснув. Ти закашляв, вода з горла хлинула. Коли інші прибігли, ти вже очі відкрив, задихав.

— І всі подумали, що ви мене врятували?

— Так, я ж весь мокрий був, із тобою возився. А я не став заперечувати. Не щоб героєм уславитися, а щоб Нілу захистити. Вона одна там із тобою була.

— А як я взагалі в колодязі опинився?

— Ніла сказала, що ляльку туди впустила, а ти намагався відром її виловити. Перехилився через зруб і звалився.

— Зрозуміло.

— Тільки бачив я цю ляльку. На лаві біля колодязя лежала. Суха.

Виходячи з машини біля районної поліклініки, Семенович потиснув мені руку зі словами:

— Ніла – хороша дівчина, добра, працьовита, порядна. Те, що з нею часом трапляється, від її бажання не залежить. Не ображай її, добре? Просто будь обережнішим.

Весь день я хотів поговорити з Нілою. Про що? Сам не знаю. Дивні думки бродили в моїй голові, дивні почуття вирували в грудях… Поговорити вийшло тільки ввечері, вже в сутінках.

Я знайшов мою красуню в саду. Цвіли вишні та яблуні. Дурманний запах стояв у повітрі. Десь серед кущів заливався соловей. Ніла в блакитному сарафані стояла біля старої яблуні біля колодязя. Найромантичніша картина, яку мені довелося бачити.

— Іванку! – у мене серце здригнулося від її ласкавого голосу. – Добре як, правда? Дивись, як яблуня цвіте. А місяць який великий!

Мені б із нею про красу літньої ночі говорити, вірші б читати, стискаючи її тонку руку. Але так багато було незрозумілого, так багато потрібно було з’ясувати.

— Ніло, ти, напевно, помітила…

Вона зітхнула.

— Іване, не треба. Усе розумію. Не буду лякати твоїх хлопців, завтра поїду. Бабуся твоя без мене впорається. Адже вам недовго залишилося?

– Я не про це. Я хочу, щоб ти мені пояснила…

Вона сказала з гірким смішком:

— Запитай уже прямо, чи не відьма я.

Я промовчав. Ніла підійшла впритул і, дивлячись мені прямо в очі, вимовила:

— Ні, Іване дурнику, я не відьма. І бабуся Віра – не Баба Яга була.

— Може, я й дурник, але поясни, як ти вчора ввечері опинилася в будинку? Ми з Андрієм заходили – тебе не було.

— Дурна історія. Я переодягалася. Сукню зняла і почула, що двері відчиняються, запанікувала…

— І?

— І не знайшла нічого розумнішого, ніж сховатися під ліжком. Таке пояснення влаштовує?

— А мухи всю ніч Сергія мучили?

— Я схожа на повелителя мух? Переконали дурну людину, що я відьма. Самонавіювання зі страху.

— Кажуть, твоя прабабуся пожежу влаштувала.

— Мою бабусю в цьому навіть твоя бабуся не звинувачує. У цей час вона зовсім погана була. Марила, людей не впізнавала. Боялася, що закопають її живцем. То погрожувала, то плакала, то лаялася. Хтось щось почув, от і понавигадували, що вона перед своїм відходом погрожувала сусідський будинок спалити.

— Найголовніше, Ніло. Як я впав у колодязь? Що сталося?

— Скільки тобі років було, Іване? Пʼять? А мені ще менше. Я пам’ятаю тільки, як дивилася на тебе зверху, як на допомогу кликала. Усе.

— А хто мене врятував?

— Семенович. Хто ж іще?

— Він стверджує, що ні.

Ніла на мить зніяковіла. Але потім переконливо повторила:

— Він. Точно він. Не знаю, чому він заперечує. Що ти від мене хочеш?

— Ніло, ти ж не відьма? Я не обпечуся, якщо доторкнуся до тебе? Зі мною нічого не трапиться?

Вона засміялася і заперечно похитала головою.

— Зовсім-зовсім нічого?

— Спробуй.

Я обійняв її за плечі і притягнув до себе. Її закинуте обличчя бліднуло у світлі місяця, губи трохи пручалися… Місяць сяяв. Соловей співав. Цвіли яблуні.

Цієї чарівної ночі я востаннє бачив Нілу. Прокинувшись уранці, я дізнався, що вона вже поїхала. Я шукав Нілу в райцентрі. Але адреси її матері в мене не було, і в жодній лікарні райцентру не було медсестри з таким ім’ям. Чому я не здогадався взяти номер її телефону? Тільки потім я зрозумів, що жодного разу не бачив у руках Ніли мобільного телефону. Я їжджу до бабусі Орисі регулярно, сподіваючись зустріти мою чарівницю, але поки що не вдається. Може, наступного разу пощастить.

Ось така дивовижна історія трапилася зі мною…

КІНЕЦЬ.