– О, зірка прийшла! Ну що, хоч вигідно сім’ю продала? – отруйний голос свекрухи пролунав із кухні раніше, ніж Ірина встигла зачинити вхідні двері.

Невістка не одразу зняла пальто. Поставила сумку біля килимка, повільно видихнула, дорахувала до п’яти.

По квартирі поширювалися аромат варених овочів, задушливий парфум Галини Павлівни та напруга. Особливо напруга.

На кухні було жарко та тісно. Павло у футболці з плямою від кабачкового пюре однією рукою тримав сина, іншою помішував вміст каструлі.

Галина Павлівна стояла поруч, у своїй незмінній бордовій кофтинці із золотими нитками та обличчям, сповненим праведного обурення.

– Я дивлюся, ти свого мужика вже й до плити загнала, – продовжила вона, дивлячись на Ірину так, наче та забирала у свекрухи останнє. – Раніше лише у вихідні борщі варив, а тепер і немовля годує, і собі готує, і тебе зустрічає.

Ірина навмисне повільно стягнула рукавички, зберігаючи мовчання. Галина Петрівна була у своєму репертуарі: ні вітань, ні посмішки, тільки докори та провокації.

Невістка сіла ближче до вікна, щоб не заважати кухонній метушні. Син, Даня, помітив маму і засміявся. Павло посміхнувся до неї.

Тільки одна людина виглядала незадоволеною.

– Мамо, годі,- тихо сказав Павло, опустивши ложку і підхопив сина обома руками.

– Ми ж це вже обговорювали.

– Обговорювали! – передражнила Галина.

– От саме, що обговорювали! А в підсумку – ти з кашею по лікоть, а вона в пальті та з ноутбуком, уся така ділова! «Сучасна модель сім’ї», чи розумієш. Тільки ось питання – чи надовго вистачить вас, і як це позначиться на дитині?

Це була далеко не перша їхня розмова. Відколи Ірина повернулася до посади керівника відділу логістики, всього через два місяці після пологів, Галина навідувалася до них із заздрісною постійністю. Як податкова, тільки без папірців, зате з розлюченою суворістю.

Ірина подивилася на Павла. Він виглядав стомленим, але не роздратованим. Чоловік справлявся.

Так, бувало, що уточнював температуру води для купання, чи не знав, де лежить запасна пачка памперсів, але загалом був дбайливим, терплячим і, що найважливіше, щиро залученим.

Дитина тяглася до нього, і це багато про що говорило.

– Ми з Павлом домовилися про це ще до терміну, – спокійно відрізала Ірина. – Якби я пішла в декрет, ми втратили б у доході майже вдвічі.

– Ще невідомо, чи змогла б я відновитись. А у нього робота простіше, з гнучким графіком, на віддаленні.

Галина зневажливо пирхнула.

– Домовилися вони! Звісно. Тільки чоловік – він не для того, щоб підгузки нюхати. У нього грудей нема. Йому б заробляти, а не з сумішами та кашами бігати.

– Галино Петрівно, скажіть прямо. Ви вважаєте, що я погана мати?

Очі свекрухи заблищали, і на мить Ірина побачила в них не тільки роздратування, а щось на кшталт страху.

Можливо, саме страх стояв за всією цією маячнею. Страх виявитися зайвим, не вписатися в нові правила. Або Ірині просто здалося.

– Я вважаю, що гарна мати має бути з дитиною. Все! Це не обговорюється. Це не мода та не вибір. Це природа так розпорядилася. А ти…

– А я – не тварина, а людина, яка сама здатна приймати рішення, – закінчила за неї Ірина.

Павло обійняв сина, поцілував його в верхівку і нарешті обернувся до матері. У його голосі вже не залишилося колишньої м’якості.

– Мамо, будь ласка, вистачить. Ми вдячні тобі за допомогу. Але, якщо ти не можеш надавати її без постійних докорів та лекцій, то краще без допомоги.

– Це ти зараз мене ввічливо послав?

– Галина підібгала губи.

– Я просто хочу, щоб моя сім’я жила спокійно. Не за середньовіковими інструкціями!

Повисла мовчанка. Даня гикнув, Ірина дістала з холодильника каструлю з кашею та котлетами, щоб розігріти їжу для себе.

Галина схопила сумку і попрямувала до вішалки із верхнім одягом.

– Я б на місці Павла давно зібрала валізу, – кинула вона насамкінець і вийшла.

Звісно, ​​облога продовжилася.

Наступний ранок був тихим. Даня сидів на дитячому стільчику, беззубо посміхаючись. Павло, який не виспався, але вже перейшов у режим тата-декретника, намагався вгадати, що син більше хоче на сніданок: кашу чи пюре.

У каструлі тихо кипів суп. Десь у ванній гуділа пральна машина. У хаті панував затишний хаос.

Раптом задзвонив телефон. Галина Петрівна. Павло втиснув телефон між плечем і щокою і продовжив прибирати ложкою залишки пюре з підборіддя сина.

– Привіт, мамо.

– Привіт, Павлушо. Ти там ще живий? Чи Ірина вже зовсім під підбор тебе запхала? – спитала Галина з награною легкістю в голосі.

Павло зітхнув, поправив нагрудник на синові та вдав, що не помітив сарказму.

– Все нормально. Гуляємо, їмо, спимо. Даня вже намагається сам тримати ложечку. Уявляєш?

– Краще б мамчині груди йому давали, а не ваші ложечки та пляшечки. Ти знаєш, я ось недавно читала, що такі діти з матерями потім не мають зв’язку.

– Емоційно, розумієш? У них потім проблеми у соціумі, з адаптацією у школі. Скажи цій своїй, поки не пізно. А то скоро він зватиме її не мамою, а начальником.

Павло стиснув зуби, щоб не бовкнути пару ласкавих. Він утомився не від догляду за дитиною, не від побуту, а від постійної необхідності пояснювати дорослій людині, що все йде за планом.

– Мамо, він здоровий. Він спить, росте, посміхається. У нього є мама та тато. І нам з Ірою – добре! Це найголовніше!

– Тобі, може, й добре, – пирхнула Галина.

– А мені боляче дивитись, як ти чахнеш. Ти був таким розумним. А тепер живеш біля плити та слинявчики переш.

Павло не став сперечатися. Він просто сказав, що Даня проситься на ручки, та скинув дзвінок. Ірина все чула, але нічого не сказала.

Пізніше, коли Іра вийшла з під’їзду, Галина вже чекала на неї. Свекруха жила недалеко і явно прийшла для «серйозної розмови», інакше давно подзвонила б у домофон.

Виглядала вона рішуче, чіпко стискала ремінь сумки в руках і дихала з таким гнівом, що з ніздрів немов виривалися хмари пари, як у дракона.

Ірина пройшла повз.

– Не намагайся втекти від мене!

– Я й не намагаюся. Просто запізнююся.

Галина обурено затупала слідом.

– Слухай, а навіщо ти взагалі дитину на світ привела? Ось чесно. Увесь час в офісі. Дитина з пляшечками. Чоловіка свого в рабство загнала. Ти мати, чи сусідка?

Ірина здригнулася, але не зупинилася. Вона дістала з сумки навушники й вже хотіла вставити їх у вуха, коли Галина продовжила:

– Я не можу дивитися, як ти знущаєшся з мого сина. Думаєш, він вічно терпітиме? Хочеш, я оформлю опіку? Дитина хоч під наглядом буде.

Це було вже за межею. Ірина зупинилася та обернулася.

– Спробуйте! Тільки врахуйте, що все, що ви сказали, можна і до справи приєднати. Я тепер не слухатиму вас. Я все фіксуватиму. На диктофон!

Вона пішла далі, не обертаючись. Галина залишилася стояти біля під’їзду: розпалена, скривджена, з відчуттям, що її вирізали із сімейної фотографії.

Звісно, ​​Ірина розповіла про це Павлові.

– Все! Більше вона до нас не прийде. Я їй написав. Я її люблю, але це вже просто небезпечно, – сказав він, скрушно хитаючи головою.

Пізніше, коли вони разом поклали Даню спати, то сиділи удвох у вітальні, дивилися на світильник у вигляді каміна і слухали тишу. За вікном виблискував лютневий сніг, але у квартирі було тепло. Хоч і трохи порожньо.

У Галини вечір проходив інакше. На потертому кухонному столі стояла тарілка з пельменями, та склянка з міцним гірким чаєм.

Поруч сиділа Зінаїда Петрівна – сусідка по сходовій клітці, жінка з голосом, як у диктора мегафона, і таким же натиском. Вона говорила не в обличчя, а просто в душу. Часто – без дозволу.

– Та гони ти їх усіх до біса, Галка, – заявила вона, запихаючи в рот черговий пельмень. – Моя теж стерва рідкісна. В сенсі, дочка. Все їй не так. Я їй уже сказала: не подобається – пішла геть!

Галина неохоче кивнула. Вона посміхалася, але з натягнутістю білизняної гумки, що втратила пружність. Пельмені остигали, чай каламутнів, а слова Зіни неспокійно осідали десь у грудях.

Галина згадала, як кілька місяців тому Зінаїда вихвалялася, що «поставила зятя на місце». Через тиждень її не покликали на день народження онуки. Потім ще один конфлікт, вже з дочкою.

Зараз ніхто із сім’ї з нею не спілкувався.

– Мовчать. Телефони не беруть. Чекають, що на колінах приповзу? Ха! Ніколи!

Галина тоді сміялася разом із нею. А тепер раптом подумала: а чи не буде з нею так само? Вона не хотіла залишитися на самоті з чайником, холодними пельменями та голосом, від якого сахаються навіть власні діти.

Перед сном вона довго ходила квартирою. Зупинилася біля полиці із фотографіями. Павло – у першому класі, з портфелем та у синій куртці.

Потім – випускний, весілля, пологовий. Ірина на всіх знімках виглядала зібраною та впевненою. «Ну одразу було видно, що їй у міністри треба, а не в куховарки», – майнуло в голові Галина.

Вона вагалася день. Два. На третю добу мовчання з обох боків Галина написала синові:

– Привіт. Я все ще з вами не згодна, але я не хочу залишитися осторонь. Нехай я не розумію вашого способу життя, але все одно хочу бачити онука.

Вечір суботи проходив напрочуд спокійно. Даня разом із Галиною грався з пірамідками, Ірина гортала в телефоні нотатки з робочих питань.

Павло одягався і чепурився в спальні. У квартирі був легкий безлад, але не від бруду, а від життєвої метушні.

Кілька тижнів тому друзі Павла запросили його на день народження. Він хотів поїхати з Іриною, але з очевидних причин це було неможливо.

Зате мав шанс розвіятися, побути серед людей. І Ірина розуміла, наскільки це для нього важливо.

І ось буквально за п’ять хвилин до виходу Павла телефон дружини завібрував. Допис від начальника: «Терміново. Потрібно бути в офісі до восьмої. Це критично».

Вона підійняла брови й подивилася на чоловіка.

– Лети. Я залишаюся, – сказав він охоче.

– Потім друзям все поясню.

– Але ж ти їм обіцяв. Ти хотів.

– Я, якщо що… можу онука взяти на ніч. Якщо зовсім ніяк, – несміливо запропонувала Галина.

– Ну, якщо ти знову… туди, на свою роботу.

Настала пауза. І Павло, і Ірина дивилися на свекруху. Потім невістка кивнула. Вона не посміхнулася, але й не стала товкти по болючому зайвий раз.

– Якщо впевнені, що впораєтесь. Я зберу для вас речі.

Галина не стала читати нотації, прибрала далі свої «я ж говорила». Вона просто взяла Даню на руки, поцілувала в чоло і тихо сказала:

– Бабуся підстрахує.

Коли двері за ними зачинилися, Павло опустився на диван.

– Ось це поворот, – сказав він трохи ошелешено.

– Ти ж розумієш, що вона не від любові до тебе?

– Розумію, – зітхнула Ірина.

– Але я прийму допомогу навіть від дідька, якщо він при цьому не диктуватиме мені, як жити.

Вони обоє засміялися. Трохи нервово, але з таким полегшенням, ніби хтось відчинив вікно в будинку після довгої задухи.

Звичайно, Галина, як і раніше, вважала, що все не те, й усе не так, проте хоча б тримала це при собі. Цього вже було достатньо для перемир’я.

Прикро, коли дорослі люди не розуміють, що часи змінилися, діти виросли – у них своє життя! Замість того, щоб підтримати, та допомогти – ставити палки в колеса, нав’язувати свою думку, ображати – це верх нахабства!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.