-О, Господи! – Ольга глянула на годинник і майже побігла. – Запізнюся ж… І що Юрко скаже?

Взявся морозець і Ольга, сховавши носа в теплий шарф, обережно обходила затягнуті тонким льодиком калюжки.

Біля зупинки вона таки послизнулась.

Хлопчик, років десять, сміючись дивився на Ольгу.

-Допомогти?

Ольга похитала головою. Чим тут допоможеш? Світле пальто, яке вона купила, перетворилося на брудну ганчірку.

Дівчина зрозуміла – Юрій точно буде незадоволений…

-А ви тепер уже нікуди не поспішаєте? – хлопчик, мабуть, і не думав відставати від Ольги.

Вона підвелася, намагаючись хоч якось обтрусити пальто, сердито глянула на нього.

-Не гнівайтесь! Я не хотів вас образити. Просто… Ось! Візьміть, га?

І він простяг їй якийсь згорток. Ольга розгорнула його й ахнула!

-Мені в школу треба, а воно змерзне на вулиці. Залишити собі я не зможу – у нас собачки є.

Я й так уже перший урок пропустив. Мама в мене, звичайно, жінка розумна, але, якщо я й інші уроки прогуляю – не зрозуміє!

Крихітне кошеня затремтіло в Ольги в руках.

-Грошова кішка … – Ольга машинально простягла руку і погладила кошеня.

-Яка? – хлопчик здивовано підняв брови.

-Грошова. Бачиш, яке забарвлення? Усі кольори намішані. Кажуть, що такі котики приносять щастя, удачу й гроші в дім.

-Ось! Він вам і треба таке! На удачу! Візьміть будь ласка!

Ольга похитала головою.

-Не можу! Мені ніколи буде з ним возитися…

Але хлопчик уже не слухав. Він поклав у руки Ользі кошеня, махнув рукою, заскочив у автобус і поїхав…

-Принесе щастя! Обов’язково! – уривки його слів зникли у вуличному шумі, і Ольга раптом зрозуміла, що стоїть посеред вулиці мокра, брудна і з кошеням на руках.

Вона всюди запізнилася і поспішати їй тепер було нікуди…

-Ось…

– Ольга раптом усміхнулася.

– А день стає зовсім не нудним… Що ж мені з тобою тепер робити, моє ти щастя?

Ольга пригорнула кошеня і погладила його.

-У мене кішок ніколи не було. Як з вами треба? Що ти їси?

Кошеня жалібно занявчало, і Ольга зітхнула. Гаразд, що тепер робити? Не кидати ж бідолаху посеред вулиці? Їй чомусь стало шкода і кота, і себе. Ось і вона така сама. Неприкаяна поки що й мало кому потрібна, відколи не стало мами…

Телефон у кишені задзвонив, і Ольга засунула кошеня за пазуху.

-Тепліше? Отож!

Вона глянула на екран і скривилася. Що ж буде! Дзвонив Юрко…

-Ти де? – його тон був крижаним, і Ольга, за звичкою приготувавшись виправдовуватися.

-Я біля будинку, на зупинці. Послизнулась…

-Що ти зробила?

-Послизнулась…

-Ясно. Скільки на тебе ще чекати?

Ольга зітхнула, прикидаючи, скільки часу їй потрібно, щоб привести себе в порядок.
-Я запитав! Довго чекати? Мама буде незадоволена, якщо ми запізнимося.

-Я… – Ольга приготувалася було відповісти, але тут з-під пальта з’явився маленький рожевий ніс, і кошеня пчихнуло.

Ольга здригнулася і мало не випустила телефон.

-Юрко, я не думаю, що сьогодні вийде поїхати до твоєї мами. Я вся мокра і брудна, та й…

-Ти чуєш себе? Розумієш, що ти кажеш? Чи тобі все це іграшки? – Юра, як завжди, почав сваритися, і Ольга відсунула телефон подалі від вуха. – Ми планували цю подорож стільки часу! Я мамі сказав, щоб вона стіл накрила. А як же ж – наречену везу! А ти отаке виробляєш?!

-Але ж ми вже були в неї. І те, що ми хочемо одружитися, вона теж знає.

-І ти вважаєш, що цього достатньо для виправдання?

Ольга мовчала, дивлячись на кошеня, яке уважно дивилося на неї.

-Ти мене слухаєш? Чому мовчиш? – монолог Юрія закінчився, і Ольга зрозуміла, що він заспокоюється.

Завжди так було. Спершу емоції, а потім спокійна розмова. Спочатку вона не розуміла, як із цим уживатися. Юра був першим хлопцем, з яким її пов’язували довгі стосунки. І його манера спілкування була для неї незрозуміла, але порівняти не було з чим. Вона не знала, як треба спілкуватися із чоловіком.

Ольга росла у дуже спокійній обстановці. Мама, бабуся, дід – ніхто і ніколи не сварився. Батька свого Ольга не пам’ятала.

Його не стало, коли вона була зовсім маленькою. Мама вирішила, що особисте життя її закінчилося з відходом коханої людини і присвятила себе дочці, догляду за літніми батьками та роботі.

Ольга, як і її мама, була пізньою дитиною. І якщо мати Ольги, з’явилася, коли її батькам було близько сорока, то Ольга народилася, коли мамі виповнилося сорок три.

-Чому так пізно, мамо?

-Бо нерозумна була. Вирішила зробити кар’єру… Треба було раніше, Олечко, треба… І не одну тебе, мабуть. От мене не стане, з ким ти залишишся?

Ольга навіть думати про це не хотіла. Вона знала, що переживання мами не побачити, як вона подорослішає, було таке сильне, ніби вона щось знала наперед.

Щоразу, коли в житті Ольги закінчувався якийсь черговий серйозний етап, чи то перехід із початкової до середньої школи, чи закінчення дев’ятого, а пізніше й одинадцятого класу, вступ в університет, мама щоразу полегшено видихала.
-Добре!

Ольга нічого не знала про її слабість до останнього. Мати таїлася, не бажаючи хвилювати доньку. І тільки коли стало зрозуміло, що нічого вже зробити не можна, вона посадила перед собою Ольгу й сказала:

-Доню, я все, що могла, для тебе зробила. Далі тобі доведеться самій.

Вона зітхнула і обняла Ольгу, яка розплакалася.

-Не плач! Потім поплачемо разом. А поки що, слухай мене дуже уважно, це важливо. Ось тут у папці документи. На квартиру та машину.

Ти завидна наречена тепер. Тому вибирай собі чоловіка дуже обережно. Не поспішай. І мовчи до певного часу.

Що менше він про тебе знає, то краще. Придивися. Якщо побачиш, що для нього твої інтереси важливіші за свої, тоді виходь заміж і будь щаслива.

-А як я це зрозумію?

-Я тобі розповім, як я зрозуміла, що твій батько найкращий, а ти подумай, добре?

Ольга кивнула.

-Ти знаєш, що ми на одному курсі вчилися. Знали один одного не дуже добре, так тільки віталися. Обоє в гуртожитку жили. Як звичайні студенти живуть – стипендію проїдали за тиждень.

У мене батьки допомагали, бо у селі жили. Батько мій віз щомісяця передачі сумками. І овочі, і закрутки, і м’ясо.

А в батька твого нікого не було. Батьків уже не стало, а тітка жила далеко. Сам як міг, так і справлявся. І тут сталося так, що заслабла моя мати. Дуже заслабла.

Два місяці тато її виходжував, доки я іспити складала. Мені приїжджати заборонив.

І вперше я опинилася без їхньої допомоги. Перший місяць впоралася, а на другий стало гірше. І добре б їжа.

Це якось пережила б у гуртожитку. Своїх там не кидають.

Але, я примудрилася теж заслабнути. Дуже. Моя сусідка після іспитів на канікули додому поїхала, а я залишилася.

Боялася додому поки що повертатися, щоб чогось зайвого мамі не додати.

І ось перші два дні начебто нічого було, а потім мені гірше стало.

В гуртожитку вже майже нікого і не було, всі роз’їхалися. Хлопці, що залишилися, затіяли суп якийсь варити, чи що.

І солі не знайшли. Послали тата твого шукати. Так і знайшов. Тільки не сіль, а мене.

Я вже нічого й не розуміла. Три доби не їла нічого.

Прийшла до тями і не зрозумію – де я, хто я. Кімната не моя. Поруч чашка з чаєм стоїть тарілка з бульйоном.

Що смієшся? Зрозуміла, так?

Це потім я вже дізналася, що він, щоб купити курку та ліки для мене, мамину обручку заклав. Єдина пам’ять, що про неї лишилася…

-Ось цю? – Ольга торкнулася каблучки на руці матері.

-Так. Він її потім викупив і мені на палець надів, коли побралися.

Адже ми ледве знайомі були, Олечко. Якщо чоловік здатний на таке, треба брати!

Ольга розсміялася.

-Він все тобі сам покаже рано, чи пізно. Головне, не кидайся у вир з головою, навіть якщо закохаєшся. Обіцяй мені.

-Мамо…
-Обіцяй! – голос мами став серйозним, і Ольга квапливо кивнула.

-Добре.

-І ніколи, чуєш, ніколи не дозволяй нікому на тебе сваритися. Якщо раптом помітиш таке – жени від себе. Нічого хорошого не буде.

Ольга помовчала, а потім погладила дочку по щоці.

-Я розумію, що всі мої розмови – це ні про що зараз. Але, дуже сподіваюся, що ти, коли прийде час, згадаєш про те, що я говорила.

І зараз, дивлячись на кошеня, яке так пильно дивилося на неї, майже не кліпаючи, Ольга раптом згадала все, що казала їй мама.

Вона опустила телефон.

Як? Як вона могла про все забути? Невже Юрко схожий на того, кого мама описувала? І чи потрібно, навіть відчуваючи якісь почуття, терпіти таке відношення далі? День, два, рік…

Ольга раптом зрозуміла, що ні. Точно ні! Адже це не кохання. З коханими так не розмовляють і не роблять…

Вона несподівано зрозуміла, що пропозицію вийти заміж від Юри вона чула, а ось про кохання він із нею ніколи не говорив. Вважав, що це зайве.

Навіщо говорити, якщо й так усе зрозуміло?

-А мені не зрозуміло! – вголос сказала Ольга і схаменулась.

Піднісши знову телефон до вуха, вона зупинила Юрка.

-Ти мене кохаєш?

Той замовк так різко, що Ольга подумала, що зв’язок перервався. Але він знову заговорив:

-Що з тобою не так? Я цілу годину розпинаюсь, а ти мені ставиш якесь дивне запитання і думаєш, що я тобі відповім?

-Так, – просто сказала Ольга, погладжуючи кінчиками пальців кошеня.

Юрко мовчав, і Ольга зрозуміла, що відповіді у нього на її запитання просто немає.

-Будь щасливий, Юрко. Я сподіваюся, що ти ще зустрінеш ту, якою зможеш відповісти на таке запитання. І не дзвони мені більше, добре?

Ольга не почала чекати, що відповість їй Юрко і завершила виклик. На душі було так сумно, що хотілося плакати.

-Що дивишся? Можеш пошкребти мене лапою. Як там кажуть, якщо погано? Кішки шкребуть? – Ольга зручніше взяла кошеня і побрела додому…
…Пальто висіло на ній мокре, було холодно. Вона додала кроку і незабаром майже бігла, не помічаючи, як сльози котяться по обличчю.

Не одразу потрапивши ключем у замок, вона таки зайшла додому, скинула мокре пальто, сіла прямо на підлогу в коридорі і розплакалася вже вголос.

Два роки разом, стільки всього було і ось так все безглуздо закінчилося. Чому вона думала, що з цього щось вийде хороше? Чому одразу не згадала про те, що казала їй мама.

-Тому що я не хотіла залишитись сама! – Ольга сказала це так голосно і чітко, що кошеня, яке сиділо поряд з нею на підлозі, вигнуло спинку і зашипіло.

-Ну чого ти! – Ольга потяглася до кота і взяла його на руки, заспокоюючи. – Дивний ти подаруночок.

Вона покрутила кошеня в руках і зітхнула.

-Поревіли і досить. Який ти худенький! Ходімо, спробуємо тебе нагодувати.

Ольга зрозуміла раптом, що вона теж дуже голодна. Вона налила у склянку молока і взяла собі шматок хліба.

-Смачно… Сто років молоко не пила… – Ольга посміхнулася. – Розмовляю з котом. Дожилась! Втім, можливо, ти моя єдина компанія тепер. Тому, розмовлятиму з тобою, гаразд?
Кошеня відірвалося від миски і глянуло на неї так, що Ольга зіщулилася.

-Надто вже ти дивний…

Вона вимила склянку і підхопила кошеня.

-Митися ходімо, подаруночку!

Дивлячись, як сопе поруч маленька пухнаста грудочка, Ольга бездумно клацала пультом від телевізора і думала про те, що Юрко, так і не подзвонив знову.

Отже, все було правильно… Все вірно… Тільки легше від цього не ставало.

Наступного дня вона мала вихідний. Поміркувавши, Ольга влаштувала генеральне прибирання, а потім сіла на підлогу з ноутбуком.

-Думки всякі в голову лізуть дивні та незвичні! – Ольга гладила кота, а сама відкривала вкладку за вкладкою у пошуковику. – Може пора взагалі все міняти, га? Найскладніше – вже встигла. То давай спробуємо щось ще, га?

Вона давно хотіла змінити роботу, але весь час не наважувалася. Салон меблів, де вона працювала, був невеликим і розгулятися фантазії там було особливо ніде.

Здебільшого люди приходили замовляти стандартні кухні та шафи.

Ольга пропонувала цікаві варіанти, але найчастіше від них відмовлялися, вважаючи за краще щось просте і не завжди зручне.

Вдома вона малювала свої інтер’єри, доводячи до досконалості ті ідеї, які спадали їй на думку. У папці з готовими роботами зібралося вже багато готових робіт, але тільки застосувати їх було нікуди.

Ольга здригнулася, натрапивши на чергову вкладку на рекламу конкурсу для молодих дизайнерів.

-Ось і все… – відправила вона листа. – Що дивишся? Страшно…

Кошеня пчихнуло, і Ольга мимоволі посміхнулася:

-Зрозуміло, що ти думаєш і з цього приводу.

Відповідь надійшла їй через два тижні.

За цей час вона встигла зустрітися з Юрком, щоб віддати йому речі, які залишалися у неї у квартирі.

Їхня розмова була короткою і ні про що. З’ясовувати стосунки вони за мовчазною взаємною згодою не стали.

Це трохи здивувало Ольгу, адже Юрко завжди був дуже емоційним, але вона вирішила, що все на краще.

Сваритися, чи почути щось ще невтішне на свою адресу, не хотілося. Вона зрозуміла, що в чомусь вдячна Юрію.

Адже те, що трапилося з ними – це також досвід. І нехай нічого не вийшло, наступного разу вона намагатиметься бути уважнішою.

Відкриваючи листа з незнайомою адресою, Ольга зрозуміла, що в неї тремтять руки. Прочитавши текст, вона не одразу зрозуміла, що там написано. А вникнувши, вона радісно скрикнула.

-Вийшло! Ні, ну це ж треба! Вийшло!

Їй запропонували нову роботу у великій дизайнерській студії. І нехай це був лише початок, адже брали її з випробувальним терміном, але фундамент був закладений.

А через три роки Ольга, йдучи на роботу, відчинить двері. І кіт, який ніколи до цього не намагався вийти в під’їзд, раптом метнувся повз її ноги вниз сходами.

І вона побігла за ним, залишивши незачинені двері. А коли зловить його і повернулася, то побачила, що на її сходовій клітці стоїть хлопець.

-Ви двері забули зачинити.

Він простяг їй ключі, які Ольга забула в замку і погладив пухнастого бешкетника.

Потім хлопець представився, нагадавши Ользі, що добрі манери ще існують.

І їхнє знайомство стало першим кроком до того, щоб пройти дивний і складний шлях у якому було все: і її успіхи, яким він радів, і його невдачі, в яких вона його підтримала, і поворот, який зробила доля, давши можливість йому показати себе саме так, як казала Ользі мама.

І Ольга, пройшовши через складнощі, зрозуміла, що поруч із цим чоловіком їй завжди буде легко і спокійно, бо вона ніколи не залишиться сама.

І буде весілля, і діти будуть. І пухнастий котик уважно спостерігатиме за своєю родиною, старанно виконуючи своє призначення.

Адже саме про нього колись сказали, що він має принести щастя.

Ось він його й несе! А те, що люди дивні і не вірять у такі речі, то це ж не його проблема.

Та ну їх! Аби все в них було добре…