Близько четвертої ранку за будинками почала гавкати собака. До п’ятої її лай став ще голоснішим. Люди прокидались на роботу, роздратовано слухаючи цей істеричний гавкіт. Десь о пів на шосту з дворів потягнулися жильці — час на роботу.

Першими вийшли чоловік і жінка, мабуть, подружжя — Іван та Марія Коваленки. Вирішили перевірити, чия ж собака так голосить. Пройшовши трохи у бік гаражів, вони побачили її. Вона все ще гавкала, мордою повернута до будинків, а за нею на землі лежав чоловік. Подружжя метнулося до них. Було ясно — пес кличе на допомогу.

Але чим ближче вони підходили, тим лютіше собака лаяла на них. Це була вівчарка, серйозний пес. Безпечно підійти не виходило. Марія запропонувала викликати швидку.

Швидка приїхала за мить. Двоє медпрацівників вийшли з машини. Жінка попередила їх про собаку, але вівчарка раптом замовкла, побачивши медиків. Вона підійшла до господаря і сіла поруч.

— Що робитимемо?
— Розумна, схоже… Підпускає. Я підійду. Якщо що — балончиком.

Лікар обережно поставив аптечку, присів біля пораненого, поглядаючи на собаку. Вівчарка мовчки спостерігала. Пульс був, але слабкий. Чоловік, років тридцяти п’яти, втратив багато крові. Рана в живіт. Один із медиків перев’язав поранення, інший зробив укол. Собака не відводила очей.

До цього часу вже зібралися зіваки, але стояли за десять метрів — нікто не наважувався підійти ближче.

Медики принесли ноші, завантажили чоловіка в машину. Пса взяти не могли. Залишилися тільки дивитися одне на одного. Залишалося питання: що далі?

Швидка поволі їхала по нерівній дорозі. Вівчарка бігла поруч…

До лікарні було недалеко. Весь шлях пес то відставав, то наздоганяв машину. Біля шлагбауму швидка зупинилася. Охоронець підняв перешкоду, машина заїхала на територію. Водій пояснив:

— У нас поранений. Це його собака.

— Ясно. Але що я можу зробити? — Охоронець глянув на пса і різко свиснув: — Стоять! Фу! Не можна! Сидіти!

Ці команди трохи збентежили вівчарку. Але вона зупинилася, сіла перед шлагбаумом і лише очима провела машину.

Годину вона сиділа, потім лігла ближче до паркану, щоб не заважати машинам. Охоронці спочатку стежили, щоб вона не прокралася на територію, але згодом, переконавшись, що пес просто чекає, лише час від часу поглядали на неї.

— Що робитимемо?
— Нічого. А що пропонуєш?
— Вона ж скільки тут лежатиме?
— Хто її знає. Може, витримає і піде.
— Та ні… Розумна ж. Невже чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано, то, може, і не дочекається.
— От лихо… Може, годувати її?
— Еге ж! Пригодують тут, а потім тебе звільнять.
— Ну і що робити?
— Нічого. Подивимось. Може, сама піде. А якщо ні — тоді й вирішимо.

_____________________________

Настав ранок. Вівчарка все ще лежала біля в’їзду. Охоронці мали змінитися. Нових поставили в курс справи. Один із тих, хто йшов з посту, сказав:

— Піду дізнаюсь, як там із ним. І про пса розповім. Щоб випадково відлов не викликали… А то…

Нехай по камерах подивляться… І можна їй щось поїсти принести…

— Не годуй тут!
— Ну так, нехай під парканом здохне!

Собака уважно дивилася на людей, які сперечалися.

Минуло сорок хвилин. Охоронець повернувся.

— Ну що? Як там із ним?
— Прооперували. У реанімації. Кажуть, стабільно. Ось, у їдальні добув залишки… — Він поставив на землю пластикову миску з котлетою та сосискою, а поруч — глибоку з водою.

— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — покликав він пса, відсуваючи миски під дерево.

Вівчарка дивилася на нього, не рухаючись з місця.

— Іди, їж. Хоч воду пий. Візьми! Можна! — Чоловік намагався згадати команди.

Пес устав, але не йшов. Було видно, що вона вагається. Дивилася на людей, на миски, на шлагбаум. Знову сіла.

— Ну, як хочеш. — Охоронець відійшов.

Собака повільно підійшла до води і жадно залакала.

_____________________________

Минув тиждень. Господаря цієї розумної собаки вже два дні як перевели в палату. Він поступово одужував. Запитати про пса було ні в кого, і від цього було сумно.

Вони жили вдвох після того, як він пішов у запас через поранення. Служили разом, разом пішли на цивільку. Він дуже сподівався, що така розумна собака не пропаде.

А вівчарка тим часом перемістилася від шлагбауму до дерев. Звідти було так само добре видно в’їзд. Охоронець підгодовував її. Йому в голову прийшла думка: можна піти до господаря і сказати, що пес чекає біля лікарні. Після зміни він зайшов у палату.

— Доброго здоров’я, — звернувся він до лежачого пацієнта. — Ви Ярема Шевченко?

— Так, я. Що трапилось?

— Я охоронець лікарні. Не хвилюйтесь, новина добра!Він усміхнувся, почувши, що його вірна Альма чекає його під лікарняним деревом, і в його серці стало тепліше.

КІНЕЦЬ.