— Та, щось запахи розбудили, — я ніяково усміхнулась.

— Це добре! Тобі ж треба їсти. Іди, я і тобі насмажу, — і вже сунеться до холодильника.

— Та ні, бабусю, дякую. Я чайку зроблю.

— Чай? Зранку? Та як це? Без яєць?

О 6 ранку з кухні полинули запахи – смаженого сала! А це бабуся мого чоловіка вже готувала онучку на сніданок яєчню зі шкварками. Мені чуть дурно не стало, і я ж розумію, що це тепер щодня буде.

Стою в дверях, дивлюсь на це все, і розумію: моє життя змінилось до невпізнаваності. Ще пів року тому я спокійно жила в однокімнатній квартирі, де кухнею і ароматами їжі керувала лише я.

А тепер це – спільний дім, спільна кухня, і бабуся, яка прокидається раніше за пів світу.

— О, ти вже встала? — обернулась вона, ніби зраділа моєму приходу.

— Та, щось запахи розбудили, — я ніяково усміхнулась.

— Це добре! Тобі ж треба їсти. Іди, я і тобі насмажу, — і вже сунеться до холодильника.

— Та ні, бабусю, дякую. Я чайку зроблю.

— Чай? Зранку? Та як це? Без яєць?

“Що робити?” — думаю. Відмовити різко не можу — людина ж старалась. Але уявлення, що тепер в нашій квартирі запах шкварок буде основною нотою ранку, мене бентежить.

— Ну, може трошки, — поступаюсь.

Через хвилину я вже сиділа за столом, намагаючись приборкати певний рефлекс від запаху смаженого сала.

— Їж, їж, поки гаряче! — підганяє бабуся.

— Дякую, бабусю. Дуже смачно, — відповідаю, хоч і відчуваю, що треба обговорити це з чоловіком.

Ввечері я вирішила поговорити з ним. Михайло сидів перед ноутбуком і щось друкував.

— Слухай, Міш, а як ми з бабусею будемо жити далі?

— Та нормально все буде. Вона звикне. Це просто перші дні.

— Ні, ти не розумієш. Я не можу зранку їсти шкварки. Та й запах, — я зітхнула.

Він підняв голову і усміхнувся.

— Не переживай, я поговорю з нею.

— Говорив уже? — я скептично підняла брови.

— Ну, якось натякав.

Наступного ранку запах шкварок був ще сильнішим. І ще голоснішим був гуркіт сковорідок. Бабуся явно не збиралась здавати позиції.

— Снідати будемо? — озвалась вона, побачивши мене.

— Я, мабуть, на роботу раніше піду, — відповіла, збрехавши.

І справді, я просто вийшла в парк, сіла з кавою на лавку і задумалась, як із цим бути.

Ввечері мені прийшла в голову одна ідея. Я загуглила рецепт сирників, який колись готувала мама, і наступного ранку прокинулась раніше за бабусю. На кухні тихо зварила каву і взялася за приготування.

— Що це тут так пахне? — бабуся зайшла на кухню і з цікавістю роззирнулася.

— Доброго ранку, бабусю! Сирнички приготувала, пригощайтесь!

Вона здивувалась, але сіла.

— Хм, не шкварки, звісно, але нічого так, — промовила вона, надкушуючи один.

Відтоді почались наші кулінарні “змагання”. Щоранку ми змагались, хто раніше встане і що цікавіше приготує. Іноді я навіть вмикала будильник на п’яту ранку, щоб встигнути обігнати бабусю.

Одного разу вона подала мені тарілку борщу з пампушками — так, просто зранку! І з гордістю сказала:

— Дивись, я теж щось новеньке можу.

Це був дивний і кумедний період у нашому житті, але я розуміла, що це не вирішення проблеми. Одна неочікувана розмова змінила все.

Якось увечері бабуся заварила мені чай і несподівано заговорила:

— Знаєш, я шкварки щоранку готувала, бо так усе життя чоловікові своєму варила. А тепер без того ніби і день не починається. Але ж вам це не треба, правда?

Я була вражена її відвертістю. Ми розмовляли до пізньої ночі, і врешті дійшли згоди: сніданки — по черзі. Одного дня вона, іншого — я.

Тепер наше ранкове життя стало трохи спокійнішим. Але що буде далі — я навіть не уявляю. Важко в однокімнатній квартирі х літньою людиною, як не крути. Але бабусина хата продана, аби виплатити кредити за наші дві машини. Такі справи.

Джерело