Тамара Сергіївна сиділа у своїй старій, але затишній кухні, попиваючи чай із ромашкою. Її очі, хитрі й проникливі, пильно стежили за Віталієм, який незграбно тримав чашку в руках.

Христина, його наречена, сиділа поруч, нервово поправляючи пасмо волосся. Атмосфера була напруженою, але Тамара Сергіївна, як завжди, виглядала так, ніби все йде за її планом.

— Ну, зятю, — почала вона, лукаво посміхаючись, — якщо ти розлучиш сусідську доньку з її чоловіком, то так і бути, бабусина квартира ваша з Христиною.

Віталій мало не попирхнувся печивом. Христина різко повернула голову до бабусі, її очі розширилися від здивування.

— Мамо, ти серйозно? — вигукнула вона.

— Це ж… це якесь божевілля! Навіщо нам це?

Тамара Сергіївна лише відмахнулася, наче Христина сказала щось несуттєве.

— Ой, не тринди, дитинко. Я знаю, що кажу. Сусідська Оленка зі своїм Вадимом уже всіх дістали. Вічно лаються, кричать, посуд б’ють. А та квартира… — вона багатозначно замовкла, — вона того варта.

Трикімнатна, в центрі, з видом на парк. Тільки от стан у неї… ну, скажімо так, не дуже. Але ви ж молоді, вправні, зробите ремонт, і буде вам щастя.

Віталій потер скроні. Йому здавалося, що він потрапив у якийсь абсурдний серіал.

— Тамаро Сергіївно, ви ж не серйозно, правда? — обережно запитав він. — Я ж не детектив і не… ну, не знаю, розлучник якийсь. Як я взагалі це зроблю?

— А це вже твої проблеми, зятю, — відрізала бабуся, підводячись із-за столу.

— Хочеш квартиру — думай. Не хочеш — то й не треба. Але я тобі натякну: у Вадима є свої грішки. Поглянь уважніше, і все складеться.

Вона підморгнула й пішла до своєї кімнати, залишивши Віталія й Христину в повній розгубленості.

Наступного дня Віталій із Христиною вирушили подивитися на ту саму “бабусину квартиру”. Вони знали, що Тамара Сергіївна не жартує, коли йдеться про її спадщину, але все одно не могли повірити, що вона всерйоз поставила таку умову.

Під’їжджаючи до старого будинку в центрі міста, Віталій відчував, як у нього всередині все стискається. Христина тримала його за руку, намагаючись заспокоїти.

— Може, вона просто перевіряє нас? — сказала вона, коли вони піднімалися скрипучою дерев’яною сходовою кліткою. — Бабуся любить такі ігри.

— Перевіряє? — фиркнув Віталій.

— Це не перевірка, це якийсь квест. Розлучити сусідів? Серйозно?

Двері квартири відчинилися зі скрипом. Запах старого дерева, плісняви й чогось невловимо затхлого вдарив у ніс.

Віталій увімкнув світло, але єдина лампочка під стелею ледь жевріла. Стіни були обдерті, шпалери звисали клаптями, а в кутках валялися купи мотлоху: старі журнали, зламані стільці, коробки з невідомим вмістом.

— Ого, — видихнула Христина, обводячи поглядом хаос.

— Це… це просто треш.

— Треш? — перепитав Віталій, піднімаючи з підлоги пожовклу газету 90-х років.

— Це музей просто. Твоя мама точно ненавидить нас.

Христина пирснула сміхом, але одразу ж посерйознішала.

— Слухай, а що, як вона права? Квартира величезна. Три кімнати, височенні стелі, центр міста. Якщо ми її відремонтуємо, це буде наш дім. Наш справжній дім.

Віталій глянув на неї, і в його очах промайнула іскра. Христина мала рацію. Вони знімали маленьку однокімнатну квартиру на околиці, і перспектива мати власне житло, нехай навіть за таку дивну ціну, була спокусливою.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Але як ми це зробимо? Я ж не можу просто піти до Олени й сказати:

“Привіт, розлучайся з Вадимом, бо нам потрібна квартира”.

Христина задумалася.

— Може, мама натякала на щось конкретне? Вона сказала, що у Вадима є “грішки”. Треба дізнатися, що вона мала на увазі.

Наступні кілька днів Віталій із Христиною перетворилися на справжніх детективів. Вони почали спостерігати за сусідами — Оленою та Вадимом, які жили в будинку навпроти Тамари Сергіївни.

Олена була миловидною блондинкою років тридцяти, із втомленим поглядом і вічними синцями під очима. Вадим, її чоловік, виглядав як типовий “хлопець із району”: завжди в спортивному костюмі, з гучним голосом.

— Слухай, вони й правда постійно сваряться, — шепотіла Христина, виглядаючи з-за штори у квартирі Тамари Сергіївни. — Вчора я чула, як Олена кричала, що він знову десь пропадав до півночі.

— Може, він просто на роботі затримався? — припустив Віталій, хоча сам у це не вірив.

— На роботі?

— Христина скептично підняла брову.

— Він же таксист. І я бачила, як він учора ввечері паркував машину о сьомій, а потім кудись пішов пішки.

Віталій задумався. Тамара Сергіївна явно знала більше, ніж казала. Але як витягнути з неї інформацію, не викликавши підозр? Він вирішив діяти обережно.

Того ж вечора він знову завітав до свекрухи, цього разу сам. Тамара Сергіївна сиділа за своїм улюбленим заняттям — в’язала шкарпетки, наспівуючи стару пісню.

— Ну, зятю, як просувається справа? — запитала вона, не відриваючи очей від спиць.

— Поки що ніяк, — чесно зізнався Віталій. — Але я подумав… може, ви мені трішки підкажете? Що за “грішки” у Вадима?

Тамара Сергіївна хитро посміхнулася.

— Ох, Віталіку, ти ж розумний хлопець. Невже сам не здогадався? Подивися, куди він ходить щовечора. І з ким. А там уже сам вирішиш, що робити.

Віталій відчув, як у нього всередині все похололо. Це вже не просто гра. Це було щось серйозніше.

Наступного вечора Віталій вирішив піти за Вадимом. Він відчував себе героєм поганого детективного серіалу, але відступати було пізно.

Христина залишилася вдома, бо вважала, що двоє “шпигунів” виглядатимуть підозріліше. Вадим, як завжди, вийшов із дому близько восьмої вечора, кинувши Олені щось різке через плече. Віталій, тримаючись на відстані, пішов за ним.

Вадим завернув у провулок, а потім зайшов до невеликого бару на сусідній вулиці. Віталій зачекав кілька хвилин, а потім обережно зазирнув у вікно.

Те, що він побачив, змусило його підійти ближче. Вадим сидів за столиком із молодою дівчиною, яка сміялася, торкаючись його руки. Вони явно були не просто знайомими.

— Оце так грішки, — пробурмотів Віталій сам до себе.

Він дістав телефон і зробив кілька фото, намагаючись залишитися непоміченим. Дівчина була йому незнайома, але виглядала впевнено й розкуто. Вадим щось шепотів їй на вухо, і обоє сміялися.

Коли Віталій повернувся додому, Христина чекала на нього з нетерпінням.

— Ну що? — запитала вона, ледь стримуючи хвилювання.

Віталій мовчки показав їй фото. Христина ахнула.

— Це ж… це ж зрада! — вигукнула вона. — Олена має це знати!

— Стоп, стоп, — Віталій підняв руку. — Ми не можемо просто так усе вивалити. А що, як Олена не повірить? Або, ще гірше, звинуватить нас у тому, що ми ліземо в їхнє життя?

Христина задумалася.

— Треба зробити так, щоб вона сама все побачила, — сказала вона нарешті. — Але як?

Наступні кілька днів Віталій із Христиною розробляли план. Вони вирішили, що найкращий спосіб — організувати ситуацію, в якій Олена сама побачить Вадима з іншою.

Вони дізналися, що дівчина, з якою Вадим проводив час, працювала офіціанткою в тому ж барі. Звали її Катя, і, судячи з усього, вона не була проти уваги Вадима.

— Може, запросимо Олену на каву в той бар? — запропонувала Христина. — Скажемо, що хочемо познайомитися ближче, адже ми сусіди.

— А якщо Вадим не прийде? — засумнівався Віталій.

— Прийде, — впевнено сказала Христина. — Я чула, як він казав Олені, що сьогодні ввечері знову “на зміні”. Але я бачила його машину біля бару вчора. Він точно там буде.

План був ризикованим, але іншого виходу вони не бачили. Христина зателефонувала Олені й запропонувала зустрітися в барі, щоб “побалакати про життя”.

Олена, хоч і здивувалася, погодилася. Вона виглядала втомленою і, здається, була рада хоч ненадовго вирватися з дому.

У барі було людно, але Віталій із Христиною обрали столик біля вікна, звідки було видно весь зал. Олена прийшла вчасно, одягнена в сукню, але з темними колами під очима.

— Дякую, що покликали, — сказала вона, сідаючи. — Удома… ну, не дуже весело.

— Та нічого, — Христина посміхнулася, намагаючись виглядати невимушено. — Ми ж сусіди, треба дружити.

Віталій краєм ока стежив за залом. І ось він побачив Вадима. Той сидів у дальньому кутку з Катею, яка саме подавала йому пиво. Вони сміялися, і Вадим недбало обійняв її. Віталій легенько штовхнув Христину під столом.

— Олено, дивись, там цікавий коктейль у меню, — Христина швидко повернула розмову, щоб відволікти Олену. Але Віталій знав, що довго це не триватиме.

Нарешті Олена повернула голову й побачила Вадима. Її обличчя спочатку застигло, а потім почервоніло від гніву. Вона різко встала.

— Вибачте, мені треба… — вона не договорила й попрямувала до Вадима.

— Ой, здається, ми це зробили, — прошепотів Віталій, відчуваючи змішані почуття.

Олена підійшла до столика Вадима й почала кричати. Усі в барі повернулися в їхній бік. Вадим намагався щось пояснити, але Олена не слухала. Вона кинула в нього серветку й вибігла з бару. Віталій із Христиною переглянулися.

— Ми… ми це зробили, — тихо сказала Христина. — Але чому мені так погано?

Через тиждень Тамара Сергіївна запросила їх до себе. Олена подала на розлучення, і весь будинок гудів від пліток. Свекруха сиділа за столом, задоволено попиваючи чай.

— Ну що, зятю, молодець, — сказала вона, підморгнувши. — Квартира ваша. Але пам’ятайте: ремонт за ваш рахунок.

Віталій зітхнув.

— Тамаро Сергіївно, а чому ви так хотіли, щоб вони розлучилися?

Бабуся загадково посміхнулася.

— Бо Оленка заслуговує кращого. А ви з Христиною заслуговуєте ту квартиру. Живіть і не скаржтеся.

Віталій із Христиною переїхали в бабусину квартиру. Ремонт зайняв місяці, але коли вони нарешті закінчили, квартира стала їхнім справжнім домом.

А Олена, як з’ясувалося пізніше, почала нове життя — без Вадима, але з новою надією. І хоч Віталій із Христиною іноді відчували докори сумління, вони знали, що Тамара Сергіївна, як завжди, мала рацію.

Джерело