Ганна з’явилася на світ божий у неповній родині. Дівчинку виховувала одна мати. Про батька розмову дівчинка ніколи не заводила, хоча до своїх дев’яти років вже чітко усвідомлювала, що кожна людина має матір та батька.

Але до матері із цим питанням вона не підходила. Мама теж мовчала. Можливо, ставши старшою, Аня й запитала б матір, де її батько і чому він з ними не живе, але цій розмові не судилося статися. Коли дівчинка тільки-но перейшла в третій клас, мами не стало.

Нещасний випадок перевернув життя маленької дівчинки з ніг на голову. На поховання зібралися родичі. Усі довго охали й ахали, жаліли маленьку сирітку. Тільки от опіку на себе ніхто оформляти не наважувався.

Бабусі та дідуся по материнській лінії на той момент вже не було в живих. А це означало лише одне: або Аню прихистить хтось із далеких родичів, або дівчинка найближчим часом вирушить в дитячий будинок.

Багато родичів і знайомих матері Ані відмовилися взяти на себе цей тягар. Воно й зрозуміло: чужа дитина, а більшість має своїх дітей. Наче й шкода дівчинку, але на себе зайвих турбот і клопоту брати теж не дуже хочеться.

Так і вирушила б нещасна Ганна в дитячий будинок, якби в її долю не втрутилася благодійниця у вигляді тітки Галі.

Вона доводилася покійній матері двоюрідною сестрою. Отже, для Ганни це була двоюрідна тітка.

Галина жила в селі разом із чоловіком та трьома дітьми. Вона єдина із родичів виявила бажання взяти дівчинку в сім’ю, але не взяти за дочку, а саме оформити над нею опіку. Перед навколишніми, Галина любила похвалитися:

– Ось усі дівчинку кинули, а мені її шкода. Хоч своїх троє, і четверта вже зайва, та серце не на місці, як подумаю, що нещасній сирітці в дитячий будинок доведеться вирушити.

Сказавши ці слова, Галина відразу награно пускала сльозу, а потім легким рухом руки витирала її. Навколишні схвально кивали на всі розповіді та міркування Галини.

Багато хто навіть хвалив її за виявлене співчуття, добре серце, світлі помисли. Галина похвалу приймала мовчки, просто добродушно посміхалася у відповідь, і опускала очі.

Коли були оформлені всі документи, Галина забрала племінницю до себе в село. Потрібно сказати, що її приїзду доньки Галини не особливо були раді. Чоловік її, не соромлячись, міркував:

– Ну, Галько, вигадала ж ти! Привезла в будинок ще один рот! Ну пожило б дівчисько в дитячому будинку, нічого страшного не трапилося б. Не вона перша, і не вона остання, як кажуть.

– Та гаразд тобі! – шипіла на нього Галина, і прикладала вказівний палець до губ, даючи таким чином чоловікові зрозуміти, що треба мовчати.

Діти Галини дівчинку теж не злюбили, навмисно ображали її, спеціально скаржилися батькам, щоб досадити Ганні.

Дівчинка, попри все, почала жити в будинку своєї тітки. Тільки все тут було інакше. Тітка Галя та її сім’я жили зовсім не так, як Аня з мамою.

У місті дівчинка ходила у велику школу, після занять гуртки та секції, потім смачна вечеря, розмови з мамою, чи читання чергової цікавої книги.

У вихідні Аня з мамою любили гуляти в парку, неподалік будинку, іноді ходили на ковзанку, в театр юного глядача. І взагалі, багато куди ходили. Життя було яскраве, насичене, цікаве.

У будинку тітки Галі порядок був зовсім інший. Вранці дітей відправляли до школи. Але вона була не така, як у місті – дерев’яна будівля, що покосилася, учнів у класі мало, а вже про гуртки, секції чи якісь додаткові заняття, й говорити було нічого.

Аню багато змушували працювати по господарству. Навіть на улюблене заняття – читання, у дівчинки зовсім не залишалося часу.

Якщо вона й брала в руки книгу, то не більше п’яти-десяти хвилин. Тому що в кімнаті обов’язково з’являлася тітка Галя і відразу дорікала Ані в тому, що вона ледарює.

– Анько, знову ти сидиш! Невже справ у будинку немає?! Он посуд не митий, чого прохолоджуватись?

– Тітка Галь, але я вже з ранку мила посуд, зараз Оксанина черга, – цілком справедливо вказувала дівчинка на одну з її старших дочок.

– Ну ти давай, рахувати ще почни! Навіть якщо й мила, ще раз помиєш, не зламаєшся. Ми тебе в сім’ю взяли, будь ласка, проявляй хоч краплю подяки.

– Тебе, Ганна, вибач, напувати й годувати треба. Я від своїх діток забираю, і тобі даю. А ти з-за якогось посуду цілий скандал тут влаштувала! – обурювалася тітка Галя.

Нема куди подітися, Аня слухняно закривала книгу, і йшла мити посуд, або виконувати якийсь інший обов’язок по господарству. Вона ж не знала, що тітка Галя одержує на неї опікунські, а квартиру у місті здає за пристойну суму.

Дитинство дівчинки було щасливим лише до дев’яти років, коли була мама. А потім все, що відбувалося в її житті, було схоже на справжнє пекло. Так минуло довгих дев’ять років, і Аня виросла.

Коли настав час вступати до навчального закладу, тітка Галя була категорично проти переїзду дівчини в місто.

– Ну, звичайно! Пожила на всьому готовому, а тепер з’їхати вирішила! А ні, щоб віддячити, допомагати, залишитися в будинку, де тобі колись дали притулок! – кричала тітка Галя.

Але Ганна з цього приводу була невблаганна. Вона зібрала свої речі, та переїхала в місто. Дівчині здавалося, що вона потрапила в якусь казку. Тепер вона зовсім доросла, живе у місті, у своїй квартирі, й вже вступила в університет.

Спочатку тітка Галя не дзвонила і не цікавилася справами втікачки, бо вважала, що своїм від’їздом Аня її серйозно образила.

Сама дівчина теж не поспішала налагоджувати контакт, хоча відчувала за собою певну провину. Слова про те, що вона невдячна, жадібна, розпещена, так і звучали в її думках.

Однак дівчині дуже подобалося її нинішнє життя, і повертатися назад у ненависне село вона точно не планувала.

Тепер новоспечена студентка могла присвячувати улюбленому хобі всі вечори безперервно, затишно влаштувавшись у кріслі. Якось Аня зайшла в книгарню.

– Добрий день, а ви не підкажете… – звернулася вона до продавця-консультанта і завмерла від розгубленості.

– Аня, невже це ти? – спитав її приємний юнак, і посміхнувся.

– Денис! – відповіла вона, і теж усміхнулася.

Виявилося, що Денис та Аня сиділи у міській школі за однією партою, і дуже дружили. А коли дівчинка переїхала в село, зв’язок, зі зрозумілих причин, обірвався.

Аня та Денис почали спочатку просто по-дружньому спілкуватися, а потім зрозуміли, що закохані одне в одного.

У них почалися стосунки, і невдовзі, вони з’їхалися. І все б нічого, але тут тітка Галя вирішила вибачити недбайливій вихованці.

– Ганно, не приїдеш по господарству допомогти? І прихопи ліки з аптеки, я тобі списочок надішлю.

– Ну, звичайно, приїду, і куплю, що потрібно.

Аня їздила, допомагала, та купувала. Все це вона робила без особливого бажання, і цілком могла відмовитися, та просто припинити спілкування. Але почуття обов’язку не відпускало.

Через рік після того, як молодята почали жити разом, Ганна зрозуміла, що вона в положенні. Денис цій новині дуже зрадів. Майбутні батьки подали заяву до РАЦСу.

– Ань, може, не поїдеш до них сьогодні? Ну подивися на себе – вся бліда.

– Денисе, як не їхати? Я обіцяла, – відповіла Аня, ледве переставляючи ноги від слабкості.

– Ну тоді цього разу я поїду з тобою, і не сперечайся! – Заявив Денис, і почав збиратися.
Хлопцю давно не подобалася залежність коханої дівчини від якоїсь тітки.

– Ань, ну взяла, ну ростила десять років, і що?! Ти тепер все життя в їхньому селі картоплю копати зобов’язана? – регулярно обурювався Денис.

Аня на це знизувала плечима, але все одно їхала. А доручення з тітки Галі сипалися, як із чарівної скриньки: то сінокіс, то картоплю копати, то садити, то полоти, то вікна помити.

– Оце так! Разом приїхали? Ну і чудово! Швидше впораємося! – Зраділа тітка Галя, побачивши на порозі Дениса.

Всі вирушили на картопляне поле.

– Ань, йди до хати, я сам! – Скомандував Денис.

– Ні, я вже краще тут!

– Тоді хоч у тінь піди на лаву!
Надвечір молодята пропололи половину городу.

– Ну все, поїхали додому. Втомився, як пес, більше не можу. Завтра спатимемо весь день! – Сказав Денис.

– Молодці! Швидко ви! Ну, завтра другу половину! – бадьоро зауважила тітка Галя.

– Ні! Вибачте, Галино Миколаївно, але на завтра у нас з Ганною інші плани! – Сказав Денис, взяв дружину за руку, і повів до машини.

– Інші плани! У мене може теж на життя інші плани були, а я її взяла, і виховувала! – сльоза покотилася по щоці тітки Галі.

– Тітко Галю, ну що ви?! Ми допомогли, а завтра ніяк! – Відповіла Аня.

– Ах, ось як ми тепер заговорили, Ганно! Ти стала доросла і самостійна, а ми тепер тобі не потрібні? А як тобі від нас треба було?

– Та нічого їй ніколи від вас не треба було! Може, це вам від неї щось було потрібно?!

– Ну, невдячна! Та якби не я! Та вона б…

Галина Миколаївна не встигла закінчити фразу, бо Денис та Аня вже сіли у машину. Дорогою Денис уважно подивився на дружину.

– Завтра вранці змінимо тобі номер! Досить з тебе цієї каторги.

Ганна кивнула. Вона змінила номер, а після появи малюка, вони з Денисом взагалі переїхали в інше місто.

З Галиною Миколаївною дівчина більше не спілкувалася. У неї купа своїх помічників, яких вона шкодує.

А свою повинність вона відпрацювала сповна. Можливо, вона вчинила не правильно, але це було її рішення. І щось їй підказувало, що воно було єдино вірним. А ви як вважаєте?

КІНЕЦЬ.