Аня мчала майже порожньою трасою, на автоматі перемикаючи швидкості. Дорога попереду, залита яскравим світлом фар, розпливалася крізь сльози, що застилали очі.

Серце стискалося від нестерпного болю й гіркої образи.

Три роки! Три роки життя коту під хвіст! Як він міг?

Адже вони мріяли про спільне майбутнє, планували весілля на липень, розмірковували, як назвуть дітей…

Сьогодні, поспішаючи з роботи на зустріч із коханим, Аня й гадки не мала, що все її життя перевернеться з ніг на голову.

Вона розраховувала провести прекрасний вечір у компанії свого нареченого, смачно повечеряти, а потім… Потім за настроєм.

Але Вадим, ніяково смикаючи в руках серветку, повідомив, що вони більше не можуть бути разом.

— Зрозумій, Анько, я не хочу тобі брехати, — мляво промовив він. — Річ у тім, що я зустрів іншу жінку і закохався. Ось так, з першого погляду, як хлопчисько, розумієш?

— І давно ти зустрів своє кохання? — холодно запитала Аня, щосили намагаючись тримати себе в руках.

— Яке це має значення? — відвів очі Вадим. Видно було, що йому дуже важко давалася ця розмова.

— Просто відповідай.

— Пів року тому.

— Отже, ти вже шість місяців зраджуєш мене з іншою, морочиш голову? — вигукнула Ганна.

— Вибач, я збирався сказати раніше, але все якось духу не вистачало.

— А тепер? Що змінилося тепер?

— Сьогодні ми з Ларисою подали заяву до РАЦСу, за місяць я одружуся, — просто, як про щось само собою зрозуміле, повідомив чоловік. — Тягнути більше нікуди.

— Одружуєшся? – пересохшими губами перепитала Аня, – А як же я? Наше весілля? Ми ж минулого тижня з тобою підбирали кафе…

— Ну не починай, будь ласка, і так нудно! – нервово вигукнув Вадим, – Ну що ти, як маленька? Нам було добре разом, і я дуже тобі вдячний за ці три роки, але ж серцю не накажеш!

Аня мовчала, не в силах вимовити ні слова.

Ще трохи, і зрадницькі сльози хлинуть рікою. Ні вже, не доставить вона йому такого задоволення, не дочекається!

—Анют, ну справді, ну так вийшло, це життя… – бурмотів Вадим, уникаючи дивитися колишній коханій у вічі, – Зрештою, ми могли б залишитися друзями, га? Що скажеш?

— Ні, дякую! – Аня гнівно блиснула очима, – Мені зрадники в друзях не потрібні. За речами заїдеш пізніше, узгодимо попередньо. Прощавай!

Вона піднялася і, гордо піднявши підборіддя, попрямувала до виходу з кафе. І тільки сівши в машину і від’їхавши на пристойну відстань, дала волю емоціям.

— Негідник, який же ти негідник, – шепотіла вона, ковтаючи злі сльози, – Як ти міг? Ненавиджу!

Сама не знаючи, як, Аня опинилася за містом. Їхала трасою, без мети, без кінцевої точки. Просто вперед. Сльози текли й текли, застилаючи очі, і молода жінка не одразу помітила маленьку пухнасту грудку, що вискочила на дорогу.

Охнувши, вона втиснула педаль гальма в підлогу.

Пролунав оглушливий вереск гальм, потім глухий удар… Не пам’ятаючи себе від жаху, Аня вискочила з машини, проклинаючи себе, Вадима і цей нещасливий день, який все ніяк не хотів закінчуватися.

Недалеко від автомобіля, на асфальті, лежало маленьке цуценя.

Спочатку Аня подумала, що малюк загинув, бо він не ворушився і не видавав жодного звуку, але, підійшовши ближче, побачила, що тварина дихає, а коли спробувала підняти її, то почула й тихе жалібне скиглення.

— Вибач, вибач, я не помітила, – плакала Аня, дбайливо прилаштовуючи цуценя на пасажирському сидінні, – І звідки тільки ти взявся тут?

Вона розвернула автомобіль і поспішила назад у місто, паралельно намагаючись знайти адресу цілодобової ветеринарної клініки.

— Ти тільки тримайся, гаразд, скоро тобі допоможуть, – твердила вона, раз у раз поглядаючи на свого пасажира, – Усе буде добре, чуєш? Ти обов’язково видужаєш.

Цуценя ніяк не реагувало на її слова. Він лежав, майже не ворушачись, зрідка тихо стогнучи.

У клініку Аня влетіла, ледь не збивши вішалку для одягу, що стояла поруч зі входом.

— Будь ласка, допоможіть! У мене тут цуценя в тяжкому стані!

— Заспокойтеся, дівчинко, – жінка середніх років за стійкою реєстрації піднялася, вдягнула окуляри, – Не потрібно так кричати, я вас чудово чую.

— А по-моєму, не чуєте! – вигукнула Аня, – Негайно покличте лікаря!

— Зараз заповнимо необхідні документи, і лікар вас прийме, – не змінюючи тону, відповіла реєстраторка, – Присядьте поки що.

— З глузду ви, чи що, зійшли?! – від такої байдужості до долі маленького пацієнта Ганна розлютилася, – А ну, пустіть! Де тут лікар? Допоможіть, собака помирає!

Вона побігла коридором, на ходу відчиняючи всі двері й заглядаючи в кабінети. Реєстраторка мчала за нею, гнівно розмахуючи руками й погрожуючи поліцією.

На шум вийшов молодий симпатичний чоловік у блакитному медичному костюмі.

— Що тут у вас відбувається? – суворо дивлячись на Аню, запитав він.

— Валерію Івановичу, тут панянка із собакою галасує! – почала скаржитися реєстраторка, – Вже я її просила…

— Помовчіть, Лідія Петрівна, – перервав її лікар, – Що тут у вас?

Він повернувся до Ганни й обережно взяв цуценя з її рук.

— Ось, їхала трасою, а він вискочив! Я не помітила, виходжу – лежить. Ну, я взяла його – і до вас.

— Зрозуміло. Присядьте поки що, чекайте, – насупився Валерій Іванович.

Він забрав цуценя кудись углиб клініки, залишивши Аню наодинці з розгніваною Лідією Петрівною, яка, сердито підібгавши губи, пройшла на своє місце, навіть не удостоївши поглядом нічну відвідувачку.

Через півтори години лікар вийшов і втомлено сказав:

— Буде жити. Лапа зламана, гематома, а так особливо нічого серйозного, пощастило йому. Але він дуже змарнілий плюс сильне зневоднення. Залишаю його поки що в нас, під наглядом. Системи потрібні, та й аналізи ще не всі готові. Приїжджайте завтра о шостій, картина буде яснішою.

— Спасибі вам величезне! – з почуттям подякувала Аня молодому ветеринару.

— Поки немає за що. Рахунок оплатіть у Лідії Петрівни, – відповів чоловік, і, посміхнувшись, додав, – Ви – молодець, не кинули його напризволяще. Багато хто б просто повз проїхав.

Повернувшись додому, Аня попрямувала в душ, щоб змити з себе цей важкий день. Погляд зачепився за чоловічий дезодорант, що стояв на краю раковини.

— Потрібно буде завтра зайнятися його речами, – пробурмотіла молода жінка, здивувавшись, що спогад про Вадима більше не завдає їй болю, – Добре, що вихідний, якраз до вечора встигну все зібрати, щоб духу його не залишилося в моїй квартирі.

Вранці вона методично обійшла своє житло, скидаючи в пакети все, що хоч якось нагадувало їй про колишнього коханого.

Переконавшись, що зібрала все, вона завантажила речі в багажник і відвезла в офіс до Вадима, залишивши на прохідній.

Потім поїхала у ветклініку, дізнатися, як справи у збитого напередодні цуценяти.

— Усе добре, – зустрівши її доброзичливою посмішкою, відповів Валерій Іванович, – Пацієнт уже почав самостійно пити і їсти, внутрішні органи не зачеплені, аналізи в нормі, а лапа зростеться.

— А ви що, цілодобово працюєте? – запитала Аня, – Ви ж уночі чергували, хіба не повинні відпочивати?

— Я приїхав, щоб провідати вашого підопічного, – чомусь зніяковівши, відповів чоловік, – До речі, що ви щодо нього вирішили?

— У якому сенсі? – не зрозуміла Аня

— Ну, як же так? Цуценя потрібно забрати, а, якщо я правильно зрозумів, жило воно на вулиці. Але повертати його туди зараз категорично не можна, воно занадто мале, та ще й лапа – не виживе.

— Ні-ні, не переживайте! – заспокоїла його Аня, – Ніхто не збирається його викидати на вулицю! Я заберу його до себе.

— А раніше у вас уже були собаки? – здивовано підняв брови ветеринар.

— Якщо чесно, то ні, – зізналася Аня, – І я поняття не маю, як за ним правильно доглядати. Він же крихітка зовсім.

— Так, на вигляд йому не більше двох місяців, – підтвердив чоловік, якось дивно глянувши на неї, – Якщо вам важко, можу вам допомогти.

У мене, як ви правильно помітили, сьогодні вихідний, тож, якщо хочете, давайте разом з’їздимо в зоомагазин, купимо все необхідне, а потім повернемося в клініку за цуценям.

— Я з радістю прийму вашу допомогу! – кокетливо відповіла Аня, – А дорогою й ім’я йому придумаємо. А то я вчора всю ніч голову ламала, але так нічого й не підібрала!

Тім, у новому шкіряному нашийнику, гордо йшов поруч зі своєю господинею.

За рік він із маленької пухнастої грудки перетворився на величезного пса страхітливої зовнішності, і кожен, хто не був знайомий із ним особисто та не знав про його добру вдачу, боявся наближатися до Ані ближче, ніж на десять кроків.

— Захисник ти мій! – сміючись, гладила жінка свого улюбленця, – Так усіх кавалерів розполохаєш!

— І правильно зробить! – Валера з’явився на алеї парку з букетом у руках, – Нема чого залицятися до моєї майбутній дружині!

Він ніжно обійняв Аню і закружляв парком.

Тім радісно підстрибував поруч, здіймаючи в повітря купу різнокольорового осіннього листя і голосно гавкаючи.

Він був щасливий, адже тепер у нього є справжня сім’я, дім, тепла підстилка і завжди повна миска смачної їжі. А ще є свій особистий лікар, а значить, можна сподіватися прожити довге щасливе життя.