Пахло літньою прохолодою, адже майорів вечір і палке сонце ховалося за обрій якраз.

Софія ще не знала, що сьогоднішній вечір навічно змінить її уявлення про дім, любов і щирі стосунки.

Вона підіймалася сходами: один крок — ще один — іще. А всередині щось дрібно калатало, ніби мурашник.

Вона думала, як проведе сьогодні вечір зі своїм Олегом. Але за декілька хвилин це вже не мало значення.

Софія повільно, з неприхованим небажанням долала сходинки під’їзду.

Цей день видався напрочуд складним. У відділі фінансової аналітики панував справжній хаос: серйозний звіт ніяк не сходився, цифри вперто не давалися до ладу, а керівництво було незадоволеним з ранку до вечора.

Жінка так втомилася, що єдине, про що мріяла, – це піти в гарячу ванну, смачненько поїсти і лягти відпочивати після складного робочого дня, забувши про всі турботи.

Але щойно Софія вставила ключ у замкову щілину, зсередини квартири почулися дивні звуки: шарудіння, тихі голоси, голосний дзенькіт посуду.

Чужі? Вдома ж нікого не мало ще бути в такий час, чоловік зазвичай приходить пізніше.

Але хто ж ходить в чужі помешкання в той час, як люди з роботи можуть повернутися? Та й ключ у замку повертався, як завжди, що свідчило про те, що з дверима все добре і їх відкрили ключем.

Але все одно в голові промайнули думки про цінні речі, про їхні заощадження, про родинні реліквії.

Жінка обережно прочинила двері й ніби скам’яніла прямо на порозі. У їхній з Олегом затишній вітальні відбувалося щось несусвітнє.

Улюблений диван, на якому вони так любили дивитися телевізор вечорами, відсунутий в вбік, до стіни. На його місці, немов пам’ятник з давніх часів, стояла розкладачка.

Навколо громіздкі коробки та валізи захаращували прохід, а посеред усього цього хаосу, ніби так і треба, метушилася Лілія – молодша сестра її чоловіка.

— Ой, привіт! — безтурботно щебетала дівчина, помітивши Софію, що застигла в дверях. — А я тут ось, як бачиш вже, облаштовуюся.

У Софії потемніло в очах. Вона й не знала, що сказати на це, здавалося, що це якийсь зовсім недобрий сон.

Ця безтурботна посмішка Лілії, її впевнений тон, вся ця недобра для неї ситуація – все це здавалося дивним, сюрреалістичним сном, з якого Софія відчайдушно хотіла прокинутися.

— Що значить ти тут собі облаштовуєшся? — чужим, осілим голосом видавила вона.

Кожне слово давалося їй з величезними зусиллями, немов вона воду набрала.

Лілія знизала плечима з таким виглядом, ніби те, що відбувається, було найприроднішою річчю у світі, ніби так і має бути.

Обличчя зовиці було абсолютно спокійним, що ще більше дратувало Софію. Ця байдужість до її почуттів, ця самовпевненість просто виводили її з себе.

— Ну як що я тут роблю? Переїжджаю до вас. Невже не зрозуміло? Мама з Олегом домовилися, що мені зручніше жити тут, поки я навчаюся. До університету близько, на транспорт витрачатися не треба.

Вона говорила щось ще – про розклад занять, про те, як стомилася їздити через усе місто, про економію коштів на проїзд. Але Софія вже не слухала.

Вона все ще не могла збагнути, як таке взагалі можливо.

Слова Лілії губилися в загальному гулі думок, що наростали у її голові. “Домовилися? Без неї? В її власній квартирі?”

Ці думки все ніяк не давали їй спокою. Для неї це була, як зрада, яка обрушилася на неї, коли вона найменше цього очікувала.

— А Олег де зараз? — ніби не своїм голосом запитала вона, перебиваючи щебетання зовиці.

Голос її звучав чужо, хрипко, немов вона тільки що бігла кілометрів 5.

— На кухні він, — Лілія махнула рукою в бік коридору. — Чай готує. Уявляєш, у вас навіть нормального чайника немає! Тільки ця незрозуміла стара штука. Мама сказала, що купить нам новий нормальний чайник, з терморегулятором.

Софія, не слухаючи більше ні слова зовиці, рішуче попрямувала на кухню. Кожен її крок був наповнений рішучістю та роздратуванням.

Олег дійсно був там – метушився біля плити, брязкав чашками.

Почувши кроки дружини, чоловік спокійно обернувся з винуватою усмішкою, яка, втім, зовсім не пом’якшила гніву Софії. Він ховав очі, уникаючи її погляду.

— Софіє, ти вже вдома? Це добре. А я тут це -. чай заварюю. Будеш? — Його голос звучав важко, ніби вибачався.

Софія повільно опустилася на табурет. Вона намагалася добрати слова.

— Олег, — дуже тихо, майже пошепки промовила вона, але в цьому шепоті відчувалася якась впевненість та сила. — Поясни мені, будь ласка. Що тут у нас відбувається?

Чоловік занервував, закліпав очима. Він почав переступати з ноги на ногу і невпевнено знизував плечима. Його обличчя стало блідим.

— Ну. Розумієш. Так вийшло. Мама подзвонила, сказала, що Лілієчці важко їздити туди та сюди. І взагалі, вона ж сестра моя, рідна людина. Не можу ж я їй відмовити!

— Не можеш, значить ти рідним людям відмовити? — тим самим тихим голосом перепитала Софія, в якому тепер звучала неприкрита гіркота.

— А зі мною порадитися ти теж не міг?

Олег зовсім розгубився. Він уникав її погляду, дивлячись кудись убік, на підлогу, на стелю – куди завгодно, тільки б не зустрітися з її очима.

— Та я хотів! Чесно хотів! Але ти ж знаєш маму – вона як завелася, як почала мене вмовляти. А потім Лілія вже речі зібрала, і. Ну ось і вийшло якось так.

— І ти вирішив поставити мене перед фактом? — Софія вже не могла далі мовчати. Це був не просто гнів. — У моїй власній квартирі?

— Ну навіщо ти так? — благально заговорив Олег, зробивши крок до неї. — Яка різниця – твоя, моя? Ми ж родина одна! І Лілія теж наша родина. Ну посунемося трохи, подумаєш! Зате мамі спокійніше буде і сестру мою виручимо.

Софія криво посміхнулася.

Ну звичайно – мамі спокійніше. А те, що дружині доведеться залишитися без єдиного місця для відпочинку, що в їхній маленькій квартирці тепер буде не пройти – це, мабуть, неважливо.

Вона відчула, як цинізм взяв гору в їх родині. Її власні потреби, її комфорт – все це було вторинним, незначним, у порівнянні з примхами його матері та сестри.

— Знаєш що, — повільно промовила вона.

— Раз вже ти прийняв рішення без мене, то й наслідки будеш розгрібати сам. Я в цьому брати участь не збираюся.

Вона встала і вийшла з кухні, залишивши розгубленого чоловіка наодинці з чаєм, що остигав.

Її кроки були твердими та рішучими.

У вітальні Лілія вже щосили господарювала – розвішувала на шафі якісь плакати, розкладала по полицях книги та зошити. З її обличчя не сходила безтурботна усмішка. Вона раділа.

— Слухай, Софіє, — безтурботно окликнула вона невістку.

— А куди мені косметику свою покласти? Її к мене багато. У тебе у ванній полиці всі зайняті.

Софія мовчки пройшла повз, замкнулася в спальні. Вона не могла не відчувати образи та злості.

Як він міг? Як посмів так вчинити? Вона відчувала себе зрадженою.

Їхня спільна квартира, їхнє спільне життя – все це в одну мить перетворилося на щось чуже, зіпсоване. За стіною чулася метушня, голоси, сміх Лілії.

Софія так і сиділа в темряві до пізньої ночі. Вона відчувала, як на душі стало важче. І десь на задвірках вже будувала собі план – можливо, й не найкращий, але єдиний можливий у цій ситуації.

Кухня губилася в сутінках – Софія не стала вмикати світло, лише клацнула кнопкою електричного чайника.

За стіною, у вітальні, мирно посапувала Лілія. Там, де ще вчора стояв їхній з Олегом улюблений диван, тепер була чужа спальня, наповнена запахом чужих речей.

Про це їй було неприємно навіть думати.

Софія щільніше загорнулася в халат. На годиннику було три години ночі, але сон не йшов. У голові крутилися обривки вечірніх розмов, перед очима стояло розгублене обличчя чоловіка, його винувата посмішка.

«Ми ж родина одна!» — згадала вона його слова і гірко посміхнулася. Яка ж родина, якщо її думки та почуття нічого не важать ні для кого більше?

За спиною рипнула підлога. Софія навіть не обернулася – вона знала, хто це.

— Софіє, ну ти чого? — донісся з темряви голос Олега. Він, мабуть, не міг спати. Його голос звучав стурбовано, але в ньому відчувалася й нотка роздратування. — Йди спати, пізно вже.

— Йди до себе, — сухо відгукнулася вона, не відводячи погляду від темного вікна, за яким мерехтіли вогні далеких будинків. — Я посиджу ще.

Він потоптався на порозі, зітхнув:

— Ну, вибач мене, будь ласка. Я ж не зі зла. Просто мама мене дуже просила.

— Олег, — перебила вона, все так само дивлячись у вікно. Її голос був позбавлений будь-яких емоцій. — Піди, будь ласка.

Знову шарудіння капців по лінолеуму. Двері тихенько зачинилися.

Він пішов, залишивши її наодинці з її думками.

Софія пила охолоджений чай. На душі було порожньо і холодно, немов зникли всі почуття одразу.

Десь у глибині ще була образа, але й вона поступово кудись зникала, змінюючись чимось іншим – чимось рішучим.

Вона розуміла, що їй тепер потрібно з розумом пройти це випробування.

Ранок видався похмурим, по шибках барабанив дощ.

Олег прокинувся від дзвону посуду – це Лілія гриміла тарілками на кухні, готуючи сніданок. Софії поруч не було. Її половина ліжка була холодною, немов вона зовсім не лягала.

— Софія? — покликав він у порожнечу спальні.

— На кухні сидить, — відгукнулася з коридору сестра. Її голос звучав трохи іронічно, немов вона зловтішалася чомусь. — Все така ж похмура. Слухай, може, їй в поліклініку сходити? Можливо якісь проблеми в неї.

Олег поморщився. Його дратувала постійна критика Лілії на адресу Софії.

— Ліліє, не починай.

— Та я що? Я нічого! — фиркнула сестра. — Просто ненормально це – всю ніч на кухні просидіти.

— Ліліє! — сердито мовив Олег з невластивою йому різкістю. Його толерантність закінчувалася. — Досить!

Він поспіхом умився, одягнувся. На кухню заходити не став – все одно ж не поговорити зараз, тільки гірше зробить. Ось ввечері, коли всі заспокояться, тоді він спробує все пояснити, знайти компроміс.

— Гаразд, я побіг, — кинув він, натягуючи кросівки. — Ліліє, ти теж давай йди, запізнишся.

— Так-так, збираюся вже.

Біля дверей Олег забарився, обернувся:

— Софіє! Я пішов!

Тиша. Тільки годинник цокає на стіні та дощ стукає по карнизу.

— Ну і гаразд, — пробурмотів він, відчуваючи зростаюче занепокоєння. — Ввечері поговоримо.

Грюкнули вхідні двері – раз, потім другий. Кроки на сходах стихли.

В спорожнілій квартирі Софія повільно підняла голову від охололої чашки.

Вона подивилася на годинник, який показував час, коли Олег вже мав бути на роботі, і потягнулася до телефону.

Вона впевнено набирала потрібний номер. План, який зародився вночі, тепер здавався єдино правильним.

На роботі Олег раз у раз хапався за телефон, набирав номер дружини, але чув лише байдуже: “Абонент недоступний”.

Це незвичайно. Зазвичай Софія завжди відповідала.

Він відчував, як у нього на душі стає все гірше і гірше. Передчуття чогось недоброго гнітюче засмучувало його.

Він намагався зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися до вчорашнього вечора, до холодної тиші.

До вечора на душі стало зовсім важко. Він намагався знайти логічне пояснення, але не міг.

— Може, додому раніше підемо сьогодні? — запропонувала Лілія, заглянувши до нього після лекцій. — Поговорите хоч.

Олег розсіяно кивнув, почав збирати папери. Він не хотів, щоб Лілія була поруч, але відмовити їй було незручно. Вона ж намагалася допомогти.

Вони піднімалися сходами мовчки. Лілія щось насвистувала собі під ніс, а в Олега на душі ставало все важче з кожною сходинкою.

Передчуття чогось недоброго не покидало.

Ключ до дверей не підійшов.

— Що це таке може бути? — Олег повернув зв’язку в руках, немов не вірячи власним очам.

Він спробував ще раз, потім ще, але результат був той самий. Замок був іншим.

— Може, не той ключ? — припустила Лілія, зазираючи йому через плече.

Її обличчя стало здивованим, а потім занепокоєним.

— Той, — глухо відповів він. Його голос звучав віддалено, немов з іншого виміру. — Замок поміняли.

У цей момент у кишені в нього задзвенів телефон. На екрані висвітилося “Мама”.

— Олеже! — голос Марини Сергіївни дзвенів від обурення. — Ти уявляєш, що твоя – твоя ця – влаштувала? Приїхала на таксі, виставила купу речей просто біля під’їзду! Валізи, коробки – все як є! Каже – твої і Лілії! Це що ж таке робиться, га? Це просто щось незрозуміле!

Олег здивувався:

— Що? Всі речі?

— Всі! — мама вже говорила спокійніше. — Книжки Лілії, одяг, навіть комп’ютер твій! Викинула. Ох, не можу я цього зрозуміти і пробачити їй!

Телефон у руці Олега задзвенів – прийшло повідомлення. Від Софії.

“Заяву на розлучення подала. Речі шукай у мами. Успіхів.”

Олег повільно опустився на сходинку. Він такого зовсім не чекав.

— Олеже! Олегенько! — надривалася в трубці мати. — Ти мене чуєш?

— Що там? — запитала сестра. — Що сталося?

А він все сидів, не міг повірити в те, що сталося.

Перед очима стояло обличчя Софії – таке, яким воно було вчора ввечері. Байдуже, скам’яніле. Порожнє.

“Наслідки будеш розгрібати сам”, — згадав він її слова.

Ось, значить, як. Ось воно як буває. У цю мить він зрозумів усе.

— Так, мам, — механічно відгукнувся він. — Все нормально. Ми зараз приїдемо.

Він підвівся, поправив піджак. Повернувся до сестри – та розгублена. Вона теж, здається, усвідомила те, що сталося.

— Поїхали, — сумно сказав він. — Нам тут робити нічого.

І почав повільно спускатися сходами.

Кожна сходинка давалася з трудом, немов він ніс на плечах важкий тягар.

У голові була лише одна думка: “Сам винен. Сам. Сам.”

А десь там, у його минулому житті, залишалася їхня з Софією затишна кухня, де вони часто сиділи вечорами, щаслива спальня, улюблений диван у вітальні. Все, що тепер було для нього втрачено. Назавжди.

Важкі двері під’їзду захлопнулися за ними з гучним стуком – немов поставили крапку в цій історії.

Історії про те, як одним невірним рішенням можна зруйнувати власне щастя, власну сім’ю.

І нічого вже не виправити, не повернути назад.

Йшов дрібний дощ. Олег підняв комір, зігнувся.

Попереду його чекала квартира матері, докори, нескінченні “я ж казала”.

А тут, у цьому під’їзді, у цій квартирі з новими замками, залишалася його Софія. Та сама, яку він не зумів зберегти.

Він відчув порожнечу. Це був кінець, без сумнівів. І він розумів, що винен у цьому тільки сам.

Коли двері під’їзду заченилися за його спиною, Софія ще хвилину стояла біля вікна.

Вона не святкувала перемогу — бо це була не перемога. Це зруйнувалася її сім’я.

Софія ще довго перегортала в своїх думках вчинок, який вона зробила. Чим швидше приходило розуміння, що вона тепер залишилася одна, тим більше сумнівів закрадалося, чи вірно вона вчинила.

Чи варто було ось так просто залишитися без чоловіка, з яким добре жила? Чи жити з таким далі не потрібно, якщо для нього мати і сестра на першому місці і краще зараз розлучитися, поки дітей ще немає?

Софія знала, щоб розлучитися – потрібен час, її заяву ще будуть розглядати і вона ще може все зважити і добре обдумати. Але чи варто повертатися до такого чоловіка чи краще щастя шукати самій, поки ще молода?

Джерело