Гості розійшлися, Ліза залишилася сама. Ніхто не запропонував допомоги з прибиранням, окрім сусідки. Ліза бачила, як їй тяжко і сказала, що все зробить сама.

Вона й сама впорається, адже справлялася з лежачою бабусею. Було сумно, але сліз уже не було, та й бабуся плакати не веліла:

– Мені там сиро буде через твої сльози, краще радуйся, смійся і розмовляй, наче я жива.

Лізі хотілося плакати, але вона одразу згадувала слова бабусі. Сміх крізь сльози.

Ліза вийшла з лазні, бо у ворота голосно стукали. Вона подумала, що це хтось із сільських мужиків прийшов за добавкою після поминок. Міцне в будинку залишилося і вона, швидко взявши пляшку, вирішила відвадити гостей.

– Це ти куди, племіннице з пляшкою намилилася? Гаразд, йди, ми тут і без тебе розберемося. А чого брама на замок зачинена? Рано ще, час дитячий.

– Тітко Таня? Ви ж сказали, що не приїдете. Бабусю поховали сьогодні.

– А ми передумали. Вирішили одразу все вирішити. Поховали і добре. Ми не на похорон і їхали. Ти йдеш, чи залишаєшся поки що?

– Я нікуди не збиралася.

– Тоді пішли до хати. Це Борис, мій новий чоловік. Заходьте вже, що очі мозолити сусідам, он уже Євдокія вуха розвісила.

– Проходьте, коли приїхали.

– Проходьте! Господинею себе відчула? А ні! Я тепер господарка! Все по справедливості має бути. Твоя спорідненість відома – немає її, а я дочка покійної.

– Відомо. Я онука.

– Онука? Ага. Ти дочка першого чоловіка моєї сестри. Сестра моя тобі не матір’ю була, а мачухою. Років тобі вже не мало, мусиш розуміти все. Ти тут взагалі ніхто – приблудна!

– Мати моя тобі теж ніхто, навіть не сьома вода на киселі. Я пропонувала тебе в дитбудинки здати, коли твій батько і сестра моя загинули, але мати вперлася. Тепер все! Збирай речі та живи, де хочеш!

– Будинок ми продаватимемо. Якщо маєш гроші, то купуй. Я єдина спадкоємиця. Будинок не дешевий. Район добрий, село велике, дачники з руками відірвуть. Мільйона півтора, напевно. Борисе, ти як думаєш? Півтора,  чи більше?

– Більше, ще половину додати треба. Нині попит великий.

– Ну? Викуповуватимеш? Тобі поступимось, меблі і все барахло в подарунок. Чого мовчиш? Дар мови втратила?

Ліза все, що сказала тітка про спорідненість, знала. У хату постукали.

– А що, ворота ти не зачинила? Бродять тут всякі.

Ліза зрозуміла, що прийшла сусідка Євдокія, між ними був маленький паркан та й то не скрізь. Стежка протоптана.

– А ми, Лізо, прийшли ось, як і обіцяли. Дід – за чаркою чаю, а мені просто індійського. Пироги залишилися?

– Проходьте, сідайте.

Ліза на них не чекала, прийти вони не обіцяли, але з’явилися дуже вчасно. Наодинці з такими гостями було тривожно. Ліза ввімкнула чайник і почала накривати на стіл.

– А ти, Тетяно, що ж запізнилася на похорон матері? Зовсім забула про стару. В останній шлях проводити не зволила?

– Запізнилася, буває. Але ж приїхала!

– Надовго? Поплакала б хоч для пристойності. Мати чекала на тебе.

– Це не ваша справа!

– Сама знаєш?

Євдокія говорила, а чоловік лише тихо стежив за розмовою. Ліза налила всім чай і сама сіла за стіл. Борис відмовився від налитої чарки, а Микола Євдокії вилив її в кухоль з чаєм і почав тихо пити.

Розмова не клеїлася. Тетяні непрохані гості заважали, у неї своя розмова була до Лізи. А сусіди не йшли. Тетяна довго чекала, а вони вже по третьому кухлю.

– А вам додому не час? Пізно вже! – Не витримала вона.

– Так нам поряд, не заблукаємо. Та й час ще дитячий. Це вам напевно їхати час, до міста ще дві години добиратися, а вам ще далі.

– А нам із Лізою треба поговорити без чужих вух.

– Кажіть, Ліза ж господиня. Вижене нас – підемо. Як, Лізо?

– Сидіть, чого виганяти вас, ви мені не заважаєте.

– Ось. Давай ще по кухлику, без пирогів, а потім і видно буде. Може ще здолаємо.

– Ну, ви тут зовсім! Господиня! Я господиня! – раптом закричала Тетяна. – Гості на вихід зараз же, а ти, Лізо, збирай речі, тобі тиждень.

– Мені нема куди йти.

– А мене це не хвилює! Он, добрі сусіди, нехай тебе забирають. Після них спадщину отримаєш.

– Ааа!  То ти за цим приїхала? – Сказала Євдокія. – Все правильно, молодець! Навіщо ж матір відвідувати, ховати, коли ти єдина спадкоємиця!

Микола почав кашляти і відразу посміхатися. Правою рукою він поправляв та пригладжував свої вуса в різні боки. Тетяна дивилася на нього і думала, що дурнішого обличчя ніколи не бачила.

Вона замислилась, підбираючи слова. Хотілося сказати цьому дідові щось таке, а от на думку нічого не спадало.

Тарганом його назвати? Але не наважилася, бо й сама Комарова.  Мовчання перервав дід. Набридло йому терпіти погляд Тетяни.

– Лізо, а ти родичці папери показувала? Неси, бо вони ще довго не поїдуть. Мені вже спати час після твого чаю. Гарний чай у тебе. Євдокія мені такий у свята тільки наливає.

Тетяна читала та не вірила своїм очам. Будинок належить Лізі!

– За що? Як це могла зробити моя неосічена мати? Ви її обдурили! Скористалися! Я до суду подам!

– А ти подивися на дату. Десять років минуло, а ти нічого не знаєш. Давно у матері була?

Тетяна почала рвати папери, які щойно прочитала.

– Так їх, так! Рви, – у нас ще є! Це копії були. – Не вгамовувався дід. – Ще є. Паперів багато. А в тебе є папірець? Ні? Без папірця ти комашка!

– Забирай свого чоловіка, пані Комарова, і більше не з’являйся. Нового прізвища я твого не знаю, тож вибач. Лізаветі жити не заважай, вона одна за Серафимою доглядала.

– Про спорідненість ти тут говорила, ми знаємо все. Так ось, це Ліза рідна, а ти, мабуть, приблудна!

– Та як ви смієте?

– Це ти як посміла прийти сюди! Не було тебе тут і не буде! Сідайте у свою колимагу і вітер вам у ж… – дід кашлянув.

Колимага! Як він назвав їхню стару машину. Адже на гроші від будинку має бути новий автомобіль. Не буде. Таня зло подивилася на всіх і вискочила з хати. Борис розгубився і залишився сидіти за столом. За хвилину його дружина повернулася.

– Чого розсівся? На вихід!

Борис вискочив за нею, як ужалений, не прощаючись.

– Ну тепер і нам час. Шкідливо на ніч стільки пити, але для справи можна.

– Дякую, що прийшли. Я б і сама впоралася, але з вами було спокійніше.

– Ми завжди поряд. Може й ти нам допоможеш колись.

– Обов’язково.

Гості пішли. Ліза подивилася на портрет бабусі з жалобною стрічкою. Тепер вона мусить жити одна, але в неї все попереду. Буде й на її вулиці свято…

Як вам вчинок доньки? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.