Я ніколи не розуміла, чому свекруха так гостро реагує на мою маму. Ольга Павлівна завжди говорила з іронією:

— Ну, твоя мати вміє влаштуватися. І чоловік її все життя забезпечував, і вдовою не бідує.

Я кусала язика, щоб не відповісти їй грубо. Адже хіба це влаштуватися — доглядати стареньких батьків, виховувати чотирьох дітей, готувати, прати, прибирати, бути опорою для чоловіка?

Свекруха ж усе життя працювала бухгалтеркою. І хоча давно могла б піти на пенсію, вперто тримається за роботу. Ми з чоловіком не раз просили її залишити роботу, частіше бувати з онуками. Але у відповідь вона лише дратівливо махала рукою:

— Я не звикла сидіти вдома, як ваша мамця! Я все життя працюю і ні в кого не сиджу на шиї!

Я ображалася на такі слова, але мовчала. Свекруха вважала себе сильною жінкою, яка сама себе забезпечує. Мовляв, хто працює — той молодий душею, а хто вдома сидить — той деградує.

Іноді Микола намагався пояснити їй, що не всі жінки прагнуть кар’єри. Що для когось сім’я і дім важливіші за трудові здобутки. Але свекруха тільки гірко сміялася:

— Звісно, якщо чоловік усе на блюдечку приносить, то можна і вдома сидіти!

Мене це зачіпало. Невже виховання дітей, підтримка чоловіка, ведення господарства — це нічого не варте?

При цьому, як не дивно, мати свекрухи теж не працювала. Бабуся мого чоловіка була типовою радянською домогосподаркою: пекла пироги, чекала чоловіка з роботи, доглядала за дітьми. І свекруха завжди говорила про неї з ніжністю:

— Мамця у нас золота була, з татом душа в душу жили.

Я не витримала і якось запитала:

— А вона теж “сиділа вдома”, як моя мама?

Свекруха скривилася.

— То інше! Тато хотів, щоб вона не працювала, він її обожнював!

Я ледве втрималася, щоб не сказати, що і мій батько хотів цього для мами. Що він хотів, аби вона не працювала, а займалася сім’єю, адже нас четверо дітей росло. Але я знала: це буде марно.

Найбільше мене дратувало те, що при всіх своїх претензіях свекруха абсолютно не приділяла часу онукам. Вона могла поїхати у відпустку, місяцями не дзвонити, забувати про дні народження.

А потім раптом з’являлася і чекала, що діти кинуться до неї в обійми.

Одного разу я прямо запитала:

— Чому Ви не хочете більше часу проводити з онуками? Вони ж Вас майже не знають!

Ольга Павлівна глянула на мене, ніби я сказала щось безглузде.

— У мене своя робота, своє життя. Я не нянька!

Я тоді ледве стрималася. Бо моя мама ніколи такого не казала. Вона жила для нас. Вона допомагала, завжди була поруч.

Якось ми з чоловіком серйозно поговорили. Я сказала:

— Мені неприємно, що твоя мати так говорить про мою. Вона ж її зовсім не знає!

Микола зітхнув:

— Вона просто інша. Вона не розуміє життя без роботи.

— Але ж і твоя бабуся не працювала!

— Так, але мама сприймала її інакше. Батько обожнював бабусю, носив на руках. А твого батька вона не знала, тож не розуміє, як у них усе було.

Я мовчала. Так, можливо, вона просто не розуміє, що мої батьки теж жили в любові та злагоді. Але це дає їй права осуджувати чи оговорювати моїх рідних!

У мене душа не на місці за маму, якій свекруха приписує якусь залежність, хоча мама все життя віддала родині.

Я не знаю, як мені поводитися з мамою чоловіка далі. Чи варто пояснювати, що моя мама не утриманка, не ледарка, а просто жінка, яка зробила інший вибір?

Чи варто відстоювати її перед свекрухою? Чи, може, просто махнути рукою і не витрачати нерви і час? Буде дуже вдячна за ваші думки.

Джерело