Олена стояла перед дзеркалом у спальні, поправляючи комір ділового синього костюма. Сорок років — кругла дата, яку зазвичай відзначають із розмахом.

Але в неї на носі була угода, над якою вона билася вже три місяці. Клієнт примхливий, вимогливий, але комісійні обіцяли солідні майже пів року її звичайного заробітку.

— Олено, ну не можна ж так!

— Андрій сидів на краю ліжка, нервово смикаючи телефон.

— Тьотя Галя з Житомира вже квитки купила, Олег із сім’єю з Києва їде. Усі плани змінили заради твого ювілею.

— А що заважає відзначити за місяць?

— Олена застебнула годинник.

— Коли я спокійно закрию цей проєкт. Повір, краще я буду в хорошому настрої, ніж весь вечір думатиму про те, що завтра у мене важливі переговори.

Андрій підвівся, підійшов до вікна. За склом мрячив жовтневий дощ, і без того сірий день здавався ще похмурішим.

— Олено, зрозумій, мені незручно перед родичами. Що я їм скажу? «Вибачте, дружина роботу обрала»? Що вони подумають?

— А що думати? – Олена повернулася до чоловіка.

— Що я маю відповідальний підхід до роботи. Андрюшу, це ж не просто гроші на морозиво. Це серйозні комісійні, які нам дуже потрібні.

— Ми маємо заощадження. Можемо витратити, а потім заповнимо.

– “Можемо витратити” – легко сказати, – Олена похитала головою.

– А якщо наступний клієнт не з’явиться місяцями? Чи ця угода зірветься? Тоді що — поповнюватимемо з повітря?

Андрій розвернувся від вікна, обличчя його почервоніло.

— Олено, ну що ти за людина така? Все життя лише робота, робота, робота! Коли ти востаннє просто відпочивала? Коли ми разом кудись їздили?

– Не починай, – попереджувально підняла руку Олена. — Ти чудово знаєш, що я працюю для нас двох. Не лише для себе.

— Ага, для нас двох, — саркастично хмикнув Андрій. — А рішення ухвалюєш лише сама. Навіть про свій день народження.

Олена взяла сумочку, перевірила, чи все потрібне лежить усередині. Документи, ручки, візитки. Все на місці.

— Я ухвалюю рішення про свою роботу. І про те, коли і як святкувати свій день народження, між іншим, також. Андрію, ну зрозумій вже: один день потерплю — і потім спокійно відсвяткуємо. Без метушні, без думок про роботу.

– А родичі? Їм що, начхати на твої плани?

— Не начхати, звичайно. Але вони мене зрозуміють. Дорослі люди.

Андрій махнув рукою і вийшов зі спальні. Олена почула, як грюкнули вхідні двері – чоловік пішов на роботу, так і не попрощавшись.

Весь день переговорів видався вимотуючим. Клієнт чіплявся до кожної дрібниці, вимагав переглянути умови, що обговорювалися тижнями.

До вечора Олена відчувала себе вичавленою як лимон, але угода нарешті була практично в кишені. Залишилось узгодити останні деталі та підписати договір — це можна було зробити завтра телефоном.

Повертаючись додому в переповненій маршрутці, вона вже передчувала тихий вечір із чоловіком. Може, він приготує її улюблені котлети по-київськи? Чи замовить суші? Було б чудово просто посидіти на дивані, обнявшись, подивитися якийсь фільм…

Олена піднялася на свій поверх, відчинила двері ключем і одразу відчула – квартира порожня. Нікого нема.

На кухні – ідеальний порядок, посуд вимитий і розставлений по місцях. Холодильник гуде, як завжди, але жодних ознак приготування вечері.

Вона пройшла в спальню, переодягнулась у домашнє, вмилася. Подивилася на годинник — пів на дев’яту. Де ж Андрій?

Набрала номер чоловіка. Він відповів не відразу, і коли нарешті взяв слухавку, на фоні чулися голоси, сміх, дзвін посуду.

– Алло, Олено? — голос Андрія був якимсь неприродно веселим.

– Як справи? Як переговори?

— Андрюшу, де ти? Я вдома, хотіла вечеряти разом…

— А я… — він зам’явся.

— Я у «Причалі». Це кафе, пам’ятаєш, ми там колись були. Приїдь до нас, якщо хочеш.

– У кафе? А що ти там робиш?

— Приїдь, розповім. Адресу пам’ятаєш? Січнева, 15.

Олена спохмурніла. Щось у голосі чоловіка її насторожило.

— Андрію, що відбувається?

– Нічого особливого. Приїдь просто.

Дзвінок вимкнувся.

«Причал» виявився невеликим затишним кафе з дерев’яними столиками та приглушеним світлом. Олена зайшла всередину та одразу почула знайомі голоси.

За великим столом у дальньому кутку сиділа вся рідня Андрія — тітка Галя з Житомира, двоюрідний брат Олег із дружиною Світлою та їхнім сином-підлітком, Андрієва мама, сестра Іра з чоловіком…

На столі стояли порожні тарілки з-під салатів, залишки гарячого, кілька пляшок червоного майже порожніх. Всі виглядали задоволеними та трохи нетверезими. Тітка Галя щось емоційно розповідала, розмахуючи руками, решта сміялася.

Андрій сидів спиною до входу і не одразу помітив дружину. Олена кілька секунд стояла, не в змозі повірити у те, що відбувається, а потім повільно підійшла до столу.

— Ой, Оленко! — першою її помітила мама Андрія. — Нарешті!

— Олена, — підскочила тьотя Галя.

Андрій обернувся, обличчя його було червоне — чи то від напоїв, чи то від збентеження.

— Олено… ну ось, ти приїхала. Сідай до нас.

— Сідай, сідай! – Підхопила Іра.

— Ми тут уже майже все з’їли, але для тебе залишили. Щоправда, червоне скінчилося майже… Андрію, може, ще замовимо?

Олена опустилася на вільний стілець, все ще не вірячи очам. На столі справді лежало кілька порцій завітряного салату, котлети, пара шматочків лаваша.

— Отже, ви… відзначаєте мій день народження? — повільно промовила вона.

– Ну, звичайно! — засміялася Світлана.

— А хіба не видно? Правда, ми думали, ти прийдеш раніше. Андрій казав, що ти будеш до сьомої.

– До сьомої? — Олена глянула на чоловіка.

— А я нікого не попереджала, що до сьомої буду.

— Ну… я думав… — промимрив Андрій.

— Ой, та гаразд вам! — махнула рукою тітка Галя.

– Головне, що всі зібралися! Оленко, розкажи, як справи, як робота? Андрій каже, у тебе якась важлива угода.

— Справи добре, — сухо відповіла Олена.

— А ось про угоду він, певне, забув, коли організовував святкування.

— Оленко, не починай, — тихо попросив Андрій.

– Що не починати? — Олена обернулася до нього. — Андрію, поясни мені, будь ласка, що тут відбувається? Ми ж домовилися перенести свято.

— Ми ні про що не домовлялися. Ти просто поставила мене перед фактом.

— А ти поставив мене перед фактом, що відзначатимеш мій день народження без мене!

За столом запанувала незграбна тиша. Родичі переглядалися, не знаючи, що сказати.

— Оленко, — обережно почала мама Андрія, — ну не переймайся. Андрій хотів якнайкраще. Він же не міг скасувати все в останній момент.

– Не міг? — Олена скинула брови.

— А зі мною порадитись міг?

— Олено, ну що ти влаштовуєш сцену при людях? — шипів Андрій.

– Давай удома розберемося.

– При людях? — голос Олени став небезпечно тихим.

— А святкувати мій день народження без мене це нормально?

– Ми ж не спеціально без тебе! – Втрутилася Іра.

— Ми чекали, але ти не приходила.

– Я працювала! – різко сказала Олена.

— Бо маю важливі переговори, від яких залежить наш сімейний бюджет!

— Та ну, Олено, — пирхнув Олег.

— Одна угода — це не цілий бюджет. Ми всі працюємо, але свята відзначаємо.

Олена повільно обвела поглядом стіл, потім подивилася на чоловіка:

— Андрію, а чиїм коштом вся ця пишнота?

Андрій пом’явся, не підводячи очей:

— Я… я зняв із твоєї карти на свято. Ми потім розберемося.

– Ах ось як, – Олена кивнула.

— Тобто ви відсвяткували мій ювілей без мене, але за мій рахунок? Ось так рідня, от молодці!

– Олено! – обурилася мама Андрія.

— Як ти можеш так казати?!

— А як я маю розмовляти з вами?

– Встала Олена.

— Дякувати за те, що на мій день народження я залишилася без грошей і без свята?

— Олено, заспокойся, — Андрій теж підвівся.

– Ти перебільшуєш. Ми ж не все витратили.

– Скільки?

– Що скільки?

– Скільки витратив?

Андрій зам’явся:

— Ну… тисяч десять, мабуть…

— Десять тисяч? — в Олени перехопило подих.

— На одну посиденьку десять тисяч?

— Олено, у нас же торт був, і гарні напої замовляли, і гаряче для всіх…

– Я не питала, на що витратив! Я питала скільки!

– Олена схопила сумочку.

– Все, я пішла.

— Олено, куди ти?

– Андрій спробував її затримати.

— Сядь, поїж хоч…

— Доїсти недоїдки зі свого дня народження? Дякую, наїлася.

Вона розвернулася і пішла до виходу, на ходу діставаючи телефон.

– Олено! – крикнув їй услід Андрій.

– Не влаштовуй істерику!

Вона обернулася:

– Істерику? Андрію, ти витратив мої гроші на святкування, куди мене навіть не запросили до ладу! І це я влаштовую істерику?

– Я ж пояснив – не міг змушувати людей чекати, коли ти закінчиш зі своїми угодами!

— Значить, люди важливіші за дружину. Зрозуміло.

Олена вийшла надвір. Руки тремтіли — чи то від злості, чи то від образи. Вона набрала номер мами.

– Мамо? Це я. Чи можна до тебе приїхати? На кілька днів. Так, все гаразд, просто… посварилися з Андрієм. Серйозно посварилися.

Мама зустріла її з гарячим чаєм та пиріжками, не ставлячи зайвих питань. Олена розповіла все як є, і мама довго мовчала, тільки хитала головою.

— Ну і дурень твій Андрій, — нарешті сказала вона. — Зовсім розум втратив.

— Мамо, я не знаю, що робити. Відчуваю себе зрадженою. У свій день народження.

— А ти й не мусиш нічого робити. Поживи тут, подумай спокійно. А там буде видно.

Наступного дня Андрій дзвонив разів з десять. Олена не відповідала. Потім прийшли повідомлення:

“Олено, ну що ти як маленька?”, “Приїжджай додому, поговоримо нормально”, “Родичі запитують, що з тобою”.

Увечері він таки додзвонився.

— Олено, годі дутися.

Приїдь додому.

— Андрію, я не дуюся. Я думаю.

— Про що думаєш?

— Про те, що ми з тобою розуміємо по-різному життя. Для мене сім’я — це коли люди один одного поважають і зважають на думку іншого. А для тебе, мабуть, сім’я — це коли дружина має робити те, що чоловік вважає за правильне.

— Олено, ну не перебільшуй же! Яка повага? Я просто не міг підвести родичів!

– А мене підвести міг.

— Та що я тебе підвів? Відзначили твій день народження і все. Не розумію, через що скандал.

– Не розумієш? — Олена глибоко зітхнула. — Андрію, ти витратив мої гроші без дозволу. Організував мій день народження без моєї участі. І тепер дивуєшся, чому я образилася?

— Олено, я ж не зі зла! Хотів якнайкраще!

— Хотів як краще, — запитав би, як краще у мене. Андрію, давай поживемо окремо поки. Мені треба подумати.

– Як це окремо? Олено, ти що, зовсім з глузду з’їхала? Через якесь свято сім’ю руйнувати?

— Не через свято. А через те, що ти не вважаєш за потрібне зі мною не радитись. У питаннях, які стосуються мене напряму.

— Олено, ти егоїстка! — зненацька вибухнув Андрій. – Все життя тільки про себе думаєш! Про роботу свою, про гроші, про кар’єру! А про сім’ю забула зовсім!

— Про яку сім’ю, Андрію? Про ту, де чоловік витрачає гроші дружини без попиту? Про ту, де важливіша думка родичів, ніж думка дружини?

– Та що ти заладила – без попиту, без попиту! Ми ж сім’я! У нас загальний бюджет!

— Загальний бюджет, але заробляю здебільшого я, а рішення про витрати ти приймаєш. Зручно.

– Олена …

– Все, Андрію. Я подам на розлучення.

В слухавці настала тиша. Потім Андрій тихо сказав:

– Олено, ти не можеш цього зробити. Ми ж чотирнадцять років разом…

– Можу. І зроблю. Я втомилася бути непомітною у своїй сім’ї.

Через два місяці розлучення було оформлене. Андрій до останнього не вірив, що Олена це зробить, намагався миритися, вибачався.

Але щось усередині неї остаточно зламалося того вечора в кафе, коли вона зрозуміла — для чоловіка думка сторонніх людей важливіша за її почуття.

Тітка Галя потім довго дзвонила Олені, переконувала не руйнувати родину. Казала, що всі мужики однакові, що треба пробачати. Але Олена твердо знала – вона більше не хоче жити з людиною, яка вважає її дурепою.

Угода, до речі, закрилася успішно. Комісійних вистачило на початковий внесок за однокімнатну квартиру у новобудові.

На новосілля Олена покликала лише маму та двох подруг. Нікого більше не було – але це був її вибір, її будинок, її життя.

І коли за пів року настав день її сорок першого день народження, вона відзначила його саме так, як хотіла — у невеликому затишному ресторанчику, у компанії людей, які її по-справжньому цінували. І ні про що не пошкодувала.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!