— Слухай, а ти в чому заощадження свої зберігаєш? На рахунках, в акціях якихось або інших цінних паперах? – приголомшила Віру Сергіївну запитанням подруга.

Останнім часом Віра Сергіївна з Лілією Юріївною майже не спілкувалася.

А тут у її чоловіка Бориса ювілей намітився.

Віра відмовлялася, ну куди їй у ресторан, тим паче одній. Але Ліля наполягла.

— Ми звісно не мільйонери, але до пенсії підготувалися. Акції прикупили й на рахунок дещо поклали. Ти що, Вірко, як же в наш час без подушки безпеки?

Ліля шикарно виглядала, і Віра Сергіївна вкотре зрозуміла, що вона не вміє жити.

Додому з ресторану Віра Сергіївна приїхала стомлена.

Лілька, як і раніше, намагалася її з кимось познайомити. Цього разу це виявився друг Бориса по старій роботі.

— Вірко! – захоплено шепотіла їй на вухо Ліля, – Вітя, ну Віктор Максимович, підполковник у відставці. Він вдівець, уяви, як тобі пощастило! Я зараз вас познайомлю!

Ліля швидко кудись утекла, не звертаючи уваги на заперечення Віри, і тут же повернулася не одна.

— Ось, Вікторе Максимовичу, це моя стара подруга Вірочка Сергіївна. Хі-хі, стара в тому сенсі, що ми давно знайомі! Який же ви жартівник, Вікторе Максимовичу! Ну не нудьгуйте, а я до чоловіка, – і Лілія Юріївна на високих підборах енергійно попрямувала до свого Бориса.

— Мила Вірочко Сергіївно, дозвольте налити вам сухого? Та навіщо вам сир? Ну-бо шинки на виделочку! А ось і грудинка копчена, ми зараз її й підчепимо!

А тепер, Вірочко Сергіївно, ходімо танцювати, га? Музичку вже ввімкнули, чуєте?

Саме час потанцювати, ах яка ви… яка у вас сукня шовкова! Ручку мені давайте, я поведу. Не страшно, що наступили мені на ногу, ви підкоряйтеся, і все буде добре. Ну, Вірочко Сергіївно!

Можливо, він і непогана людина, але Віра жахливо від нього втомилася.

Тому коли Віктор Максимович зібрався її проводжати, Віра Сергіївна потихеньку написала повідомлення доньці.

А потім, коли Олена вже під’їхала, вдала, ніби донька сама за нею заїхала несподівано, знала, що мама тут.

— Ой, Вікторе Максимовичу, так незручно, але якось іншим разом. Так, так, ювілей вдався, Лілечка з Борею просто чудо. Вони прекрасна пара, – і, скориставшись його затримкою, Віра Сергіївна випурхнула з ресторану.

– Мамо, привіт! Як погуляли? – Олена у Віри Сергіївни розумниця. Слава Богу, заміжня, зять Олексій чудовий, донька Даринка підростає.

— Чудово, донечко!

— Знову від залицяльників відбивалася? – сміялася донька.

— Та-а, які там залицяльники! – віджартувалася Віра Сергіївна.

Удома зачинила вхідні двері.

Зняла взуття на підборах, поворушила пальцями. Яке блаженство бути вдома!

З чоловіком вони розлучилися, коли Оленочці було десять. Спочатку було гірко, а потім минуло. Олена й зараз із батьком та з братиком спілкується.

А Віра Сергіївна не бачить більше сенсу будувати з кимось стосунки.

Навіщо?

Щоб під когось постійно підлаштовуватися? Терпіти чиєсь невдоволення?

Або вічно слухати такого ж гучного й настирливого, як сьогоднішній підполковник Віктор Максимович?

Та вона від нього за дві години так втомилася, що тепер завтра весь день відлежуватиметься.

— Ну ти й калоша, Вірко! – сама собі, роздягаючись перед дзеркалом, говорила Віра Сергіївна.

– До чого ти дійшла, що від тебе залишилося? У тебе навіть заощаджень майже немає! Вже не кажучи про якісь цінні папери. Ти на себе подивися, на ногах сині зірочки. На боках і животі складки.

Шия, Боже мій, ну чому у Лільки така гладка шия, а у мене вже давно не так. Ну куди мені ще чоловіка? Що мені з ним робити, тільки ганьбитися?

Погляди ловити, як він мене з іншими порівнює?

Та пішли вони всі куди подалі, мені й так непогано.

Нічого мені чоловікові запропонувати, нічого від тієї Вірочки вже не залишилося.

Усе, досить!

Віра Сергіївна проспала до полудня, з нею таке рідко траплялося. Після сніданку вона вирішила прогулятися до річки.

Біля берега плавали качки, вона спеціально взяла окраєць хліба їх погодувати.

За кущами хтось сидів із вудкою, і Віра Сергіївна відійшла подалі, щоб не заважати. Вона цінує чуже право на тишу та бажання побути наодинці. Сама така.

Хліб кришила задумливо, дивлячись на воду. Птахи підпливали й ловили хлібні крихти, залишаючи кола, що розходилися.

Хліб закінчився, і Віра Сергіївна сіла на лавочку біля води. Коли дивишся на воду, то забуваєш про погане.

Дивно, але згадується тільки хороше…

Несподівано їй у руку ткнувся чийсь мокрий ніс!

Подивилася вниз і побачила кучеряве диво, схоже на болонку. Собачка завиляла хвостом і лягла біля ніг Віри Сергіївни, наче вони були знайомі.

— Жулько, ти куди втекла? З-за кущів ішов той самий рибалка з вудкою, – Жулю, ну недобре, ходімо, не заважай!

Він подивився на Віру Сергіївну:

— Вибачте за турботу, – і вони з собачкою пішли.

Через тиждень Віра Сергіївна знову пішла прогулятися до річки.

Жулька зустріла її біля лавочки, неголосно повискуючи.

Потім утекла, і тут же повернулася з великим шматком хліба в роті.

— Ти що, для качечок хлібця принесла? – Віра Сергіївна (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) присіла перед собачкою.

Та довірливо поклала їй хліб на долоню й відійшла, помахуючи хвостиком.

Віра Сергіївна погодувала качок, і Жулька знову лягла біля її ніг, як само собою зрозуміле.

— Я бачу, ви їй сподобалися! – чоловік підійшов і якось винувато усміхнувся. – Жулю, ну посиділа й ходімо, га?

Жулька підвелася й суворо тявкнула.

І тут же знову лягла поруч із Вірою Сергіївною.

— Ну гаразд, якщо ти так вважаєш, – чоловік так само скромно усміхнувся. – Ви дозволите, я теж присяду?

Річка повільно й розмірено текла, несучи всі зайві думки.

Жулька теж мовчала, поклавши кошлату голову на лапки, лише зрідка зітхаючи.

— Коли довго дивишся на воду, здається, що життя безкінечне, – раптом тихо сказав чоловік.

Віра Сергіївна здивувалася, вона й сама так думала.

— Жулько, ходімо, – він підвівся, і собачка теж піднялася, і вони пішли.

Але чоловік несподівано озирнувся:

— Ви приходьте ще, ми чекатимемо!

Це було так дивно, що через тиждень Віра Сергіївна, сама від себе не чекаючи, з хвилюванням ішла до річки.

Коли Жулька кинулася до неї з радісним гавкотом, Віра теж зраділа.

А коли Андрій Леонідович ще через два тижні після прогулянки (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) запросив її до себе на чай, Віра Сергіївна погодилася із задоволенням.

— Нарешті ти її привів! Нарешті ти її привів! – пролунав старечий голос, ледь Андрій Леонідович відчинив двері.

Біля порога сиділи два чорні коти.

Вони фиркнули, побачивши Віру, й пішли в глиб квартири.

— Нарешті ти її привів! – знову пролунав скрипучий голос, і Андрій Леонідович раптом засміявся.

– От же паразит! Це мамин папуга, мами вже немає, а цей свинюка живе! Це мама його навчила, хотіла, щоб я жив не один.

А я жив один один і думав, що ніколи не знайду таку, як ти, Вірочко!

— Я не свинюка, я Жора, Жора хороший, хороший, нарешті ти її привів! – почулося знову з кімнати, і вони засміялися.

Андрій забавно розвів руками:

— Віро, навіть мої підопічні зрозуміли, що я не просто так тебе привів!

Віра теж усі ці дні гнала від себе думки про Андрія.

Розуміючи, що зустріла свою людину, і боячись цього одночасно.

Вони вже не змогли розлучитися, так їм було добре разом.

Можна було весь день мовчати й відчувати, як тебе огортає щастя.

Можна було говорити все, що заманеться, знаючи, що тебе почують і зрозуміють.

А можна разом тихо сидіти біля річки й дивитися на воду.

І так усе зрозуміло.

Тільки тепер Віра знає, що у неї є головне. І це не молодість і не заощадження.

Просто вони з Андрієм зіткнулися душами. Про це вона раніше не думала.

Душа в неї залишилася, ось що.

І хай тече ріка часу, хай у річці відбиваються хмари. Віра з Андрієм знають, що вони разом молоді… душею молоді, і це назавжди…

КІНЕЦЬ.