— Ти ж розумієш, що літню людину вже не переробиш. Мама буде повзком, але поратися на своєму городі. Та й тільки цього року вона в нас не на жарт занедужала, — втомлено пояснює Лариса.

– Завжди молодцем була, ми з чоловіком приїжджали, звісно, кілька разів на рік: влітку, восени, навесні. І маму відвідати, і допомогти, але здебільшого вона сама справлялася. Окрім цього року. Мене інше обурює більше. От скажи, як можна совісті зовсім не мати? Га?

Ларисі 48 років, давно заміжня, живе в Вінниці. Квартира своя, доньці 21 рік, навчається в інституті, син перейшов у випускний клас школи.

Все благополучно, з чоловіком давно разом, давно рідні люди. Цього року, взимку, не стало свекрухи, чоловік успадкував її двокімнатну квартиру, там треба б зробити ремонт.

Квартиру хотіли здавати, але тепер не знають, що й робити.

Мама Лариси почала здавати позиції, їй 71 рік, живе в селі, свій будинок, господарство. Мама ще доволі міцна, та з ранньої весни на неї сипляться негаразди: на початку березня руку зламала, полізла щось взяти з верхньої полиці, впала.

Тільки загоїв перелом — проблеми з очима почалися, у червні зробили операцію, а нещодавно в неї спину прихопило.

Вихідні, а іноді й вечори будніх днів, у них з чоловіком тепер проходять за одним сценарієм: сідають у машину й їдуть до тещі, бо мама розсаду посіяла, урвала момент між своїми «лікарняними пригодами» й на городі все посадила, інакше — «соромно перед сусідами».

Лариса не те щоб проти того, аби поратися на маминому городі й допомагати, але ж не щовихідних! Є свої справи, відпочити хочеться, вони теж не юні з чоловіком уже.

Це добре ще, що чоловік — поступливий, спокійний, тещу свою любить, дружину теж, погоджується їхати: треба, значить, треба.

Але й чоловік уже не витримав, коли минулих вихідних вони приїхали й виявили, що мама Лариси, охаючи й тримаючись за спину, гуляє по грядках за руку з правнуком, якому два з половиною роки. Виявилося, що племінниця Лариси підкинула бабусі «подарунок», а сама подалася на відпочинок з коханим.

— Ну, тещо, ну ти даєш, навіщо погоджувалася? — запитав маму чоловік Лариси. — Ти ледве ходиш, ми їздимо щовихідних і частіше, щоб допомагати на городі, ти раз у раз хворієш цього року, а хлопчиська взяла?

— А куди його? — знизала плечима літня жінка. — Марині не до онука, сама хвостом крутить ще на повну, а Оленці відпочити треба і життя своє якось влаштовувати.

Марина — молодша сестра Лариси. Доньці Олені Марина дала життя рано, без чоловіка, їй було 18 років. Звісно, Оленка виросла біля бабусі.

Зараз Олені 23 роки, вона, за прикладом мами, теж привела на світ маля без шлюбу у 20 з невеликим.

Отже — Марині 41 рік, вона влаштовує особисте життя з тих самих пір, як стала мамою. І Олена тепер влаштовує особисте життя, скинувши сина на не зовсім здорову бабусю.

— Це просто хамство, — вважає Лариса. — І з боку сестриці моєї, і з боку племінниці. І Марина чудово знає про те, що мама не в найкращій формі. Гаразд, допомагати вони не їздять, мама їх усе життя шкодує, але привезти свою дитину — це вже перебір. На три тижні! І мама, охаючи, тримаючись за спину, сидить з правнуком!

— А що, Олена поїхала? — голос сестри, коли Лариса їй зателефонувала, був щиро здивованим. — А Тимофія на маму скинула? Ото дурепа. Я їй відмовила, так вона прямісінько до бабусі поїхала.

Ларисо, а що ти на мене кричиш? Я тут яким боком? Мама — доросла дієздатна людина, моя донька теж уже виросла, сама рішення приймає. От вони й прийняли, домовилися, значить. Які до мене питання?

Більше всього Ларису бісить той факт, що сестра зараз у відпустці, але на пропозицію мати совість і забрати власного онука в літньої матері, Марина відповіла, що в неї своє життя, вона свою дитину виростила (!), далі — не її турбота.

— У тебе й син на канікулах зараз, і донька, яка, до речі, в педагогічному вчиться, якщо я правильно пам’ятаю, — хихикнула сестра.

— Шкода маму? Забирайте до себе Тимофія.

Лариса з досади жбурнула слухавку.

— Тітко Ларисо, а я зобов’язана перед тобою звітувати? — племінниця явно була нетвереза. — Я попросила, бабуся погодилася. Я не біля паркану Тимка залишила, не втекла від нього, бабуся його взяла. Приїду, заберу, не хвилюйся.

І теж відключилася. Лариса констатує, що маленький син племінниці, по суті, нікому не потрібен. Брати його до себе?

Вона працює, а донька і син її не зобов’язані сидіти з чужою дитиною. Йти до опіки? Мама нізащо не напише заяву, скаже, що сама запропонувала, що Олена — зразкова мати, просто і їй треба трохи відпочити.

Залишити все як є? Частіше мамі дзвонити й вживати заходів уже по факту? Їздити й допомагати на городі? Все начебто так. Повернеться Олена врешті-решт.

— Тільки тепер ще одне питання постає, — хитає Лариса головою. — Ми з чоловіком говорили щодо квартири його матері.

Планували зробити там ремонт і перевезти туди мою маму. Поближче до лікарів, вона ж не молодшає. І подалі від того клятого городу. Мамі натякали, вона начебто була не проти. Але…

Після історії з правнуком мами чоловік Лариси свою думку змінив і дружині спробував пояснити, що їхня затія призведе тільки до того, що тещу запряжуть на повну. Олена з Тимофієм живуть у Марини, у двокімнатній квартирі. У Вінниці. Сестра Лариси зайнята собою, їй не до онука.

Якщо зараз Олена привезла сина до прабабусі на три тижні відпустки (Олена працює, Тимофій ходить у ясла), то якщо теща буде в одному з нею місті, дитину літній жінці підкидатимуть куди частіше.

— Ти зрозумій, тоді теща і в садок за ним ходитиме, і вечорами сидітиме, і вихідні хлопчик буде в неї, — вважає чоловік. — Мені не шкода, що все це буде в моїй квартирі. Хоча й це теж не дуже приємно. Але тещу вони заїждженою конякою зроблять.

І Лариса розуміє: чоловік має рацію.

Мама не відмовить онучці, яку виходила, буде з останніх сил ще й правнука на собі тягти.

Зараз хоча б її відстань рятує, а тоді? Замість того щоб мамі полегшити життя, вони його ускладнять?

Відселити в двокімнатну квартиру чоловіка доньку? З якого дива? Вона ще студентка, її утримувати треба, а із загального котла це робити легше.

Та й мама нізащо не погодиться на таке, щоб онучку виселяли, а вона її кімнату займала, хоча тоді, звісно ж, Олена-гуляка сина вже не привезе.

— Але й мама це розуміє, — хитає Лариса головою.

— Що в нас їй доведеться жити за нашими правилами, а вона звикла — по-своєму. Ось і виходить, що я хочу матері допомогти, а впираюся в те, що сестра та її донька прагнуть їй життя ускладнити. І що вирішити? Хай усе йде як іде? Дивитися, як вона на городі та з онуком сестри останнє здоров’я витрачає?

— Ларисо, — хитає подруга головою.

— Насильно милим не будеш. Якщо мама вирішить допомогти Оленці, то хоч на край світу її пересели, вона спосіб знайде. Розумію, що тобі нелегко на це дивитися, але що ти можеш зробити?

***

А дійсно, що?

Ця історія змушує замислитися: чи завжди наша допомога тим, кого ми любимо, йде їм на користь? І чи є межа, коли варто відпустити ситуацію, навіть якщо серце крається?

Як знайти баланс між турботою і тим, щоб не дозволити сісти собі на шию? Може, хтось із вас стикався з подібними дилемами і знає, як розплутати такий вузол?