— Ну, тату … Але ж, правда, воно мені треба? Заміж, звичайно, добре, але воно мені треба?! Щось я не відчуваю ентузіазму в передчутті сімейного життя, принаймні з Сашком

Якось під вечір у вихідний дивилася я в приємній компанії улюблену комедію. Смішну. І раптом тихо пилікнув мій телефон.

Повідомлення надійшло. Не закінчивши сміятися, відкриваю повідомлення:

— Ліно, виходь за мене заміж.

Це від Олександра Прокопенка.

Забувши закрити рота, я разів десять прочитала надіслане. Коли до мене таки дійшов зміст цих п’яти слів, я запанікувала.

Що робити? Річ у тім, що з Сашком я розлучилася рік тому. Зустрічалися ми з ним цілих чотири роки.

Нам було добре разом, весело. Ми їздили у походи, разом ходили до спортзалу, навіть волонтерами були. Але одружуватися?

Таке нам обом на думку не спадало. Ми й розлучилися тому, що час вже було шукати своїх половинок, таких, що до кінця днів і в біді, і в радості.

І тут це: «Виходь за мене…»

Може він зрозумів, що все ж таки я йому потрібна на все життя? Але я-то до такого висновку ще не дійшла.

Не знаючи, що робити, я вирішила порадитися. Спершу з мамою.

Мама поганого не порадить. Набрала її номер і коротко описала ситуацію.

— Радість яка! — відповіла мама в трубку. — Сашко просто чудовий хлопець. Не має шкідливих звичок, займається спортом.

Нарешті онуком мені порадуєш. А то вже двадцять п’ять, а ти з телевізором живеш!

Так, зрозуміло. Мамі потрібно мене одружити. І якнайшвидше отримати об’єкт для цих романтичних слів. Дзвоню подружці.

— Оленка? Потрібен тобі цей самовпевнений качок! Він же тобі крім квітів нічого і не дарував. Згадай, як ви в Карпати їздили, як він усім дівчаткам компліменти роздавав, а ти як чужа сиділа. Сама ж розповідала.

Будеш все життя від цього красеня дівчат відганяти. Ану кого пропустиш? І відведуть? Він же такий … — Закінчила вона з таким придихом, що я зрозуміла, подруга до нього явно не рівно дихає, тому прислухатися до неї небезпечно.

Дзвоню Ваньці, мого старшого брата.

— Сашко? А чого, хороший чоловік! Виходь, сестричка. Ми з ним на рибалку їздитимемо, він машину добре штовхає, якщо вона застрягне.

Не має шкідливих звичок він, правда, зате за кермом завжди, твереза ​​людина в компанії завжди потрібна. Зрозуміло, Ванька на своїй хвилі. Порада явно не об’єктивна.

З ким ще порадитися? Може з татом? Він з мамою розлучився років десять тому, народжував собі ще трьох нащадків, але і нас з братом не забував.

Відчував провину перед нами, що без батька залишив і намагався виховувати хоч телефоном. Ми з ним часто розмовляли про все.

Я його вже вибачила. Я й сама від мами з’їхала, як тільки на роботу влаштувалася.

Мама гарна. Але на відстані. Її манія чистоти дратує.

Якщо зайти у квартиру мокрою від дощу вулиці й, не знявши взуття, пройти за забутими ключами, що висять у коридорі, вже без нашатирю не обійтися. Непритомність мамі забезпечена.

А зайшла я якось до тата. На дивані купа пелюшок, на підлозі порвана карапузами газета і сопливий задоволений син з капцем у зубах. Зате всі щасливі!

Мені навіть захотілося там лишитися. Але у двокімнатній квартирі я, шоста, була б зайвою. Загалом, мені й одній непогано.

— Доню, адже це дуже важливе рішення. Ти подумай, чи готова ти з цією людиною прожити багато років до старості?

Терпіти його недоліки, шкідливі звички? А вони обов’язково є. Чи готова бути йому вірною подругою, підтримувати у всьому?

Чи зможеш підлаштуватися під його спосіб життя? Так, щоб і свій не зламати, і його комфортом забезпечити?

— Ну, тату … Але ж, правда, воно мені треба? Заміж, звичайно, добре, але воно мені треба?! Щось я не відчуваю ентузіазму в передчутті сімейного життя, принаймні з Сашком.

Подзвоню ще Кирилові. Другу своєму найкращому. Ми разом працюємо. Класний хлопець.

Варто тільки про щось заїкнутися, відразу все зробить, як мені треба. І по роботі допоможе, і по хаті, навіть борщ мені варив, коли я хворіла. І котлети смажив, смачні. Згадавши ті котлети, мені захотілося ще раз захворіти.

— Заміж покликав? — Тихо перепитав Кирило, — Кажеш, хороший хлопець? А ти його кохаєш? Якщо так, то й не треба ні в кого поради питати. І звички не будуть напружувати, і на рибалку будете разом їздити. Щоранку одне одному говорити, яке щастя, що ви разом.

Кирило помовчав, а потім раптом відповів:

— Оленка, не ходи за нього заміж! Я не зможу тоді жити! Я тебе дуже кохаю! Тільки все сказати соромився.

Я будь-які твої недоліки любити буду, я тобі готувати буду найсмачніше, я тебе ніколи не зраджу, чесно! Тільки не виходь заміж принаймні не за мене!

Я слухала його і мені здавалося, що моє серце зараз вистрибне і кудись вискоче, самостійно, без господині. Я зрозуміла, що Сашко мені зовсім і не потрібен, оскільки у мене є Кирило, для якого я важливіше, ніж королева.

Та і я від такого короля б не відмовилася. З ним так надійно та спокійно!

— Кирило, а ти можеш мені тих котлеток приготувати? — Медовим голоском запитала я.

— Біжу! — крикнув він і відключився.

Мені стало так добре, що я вимкнула телевізор і вирушила в спальню, чепуритися. А в цей час знову пилікнув, що залишився біля телевізора, телефон і на екрані висвітлилося: “Ой, вибач, це не тобі:)”

Але це повідомлення я прочитаю потім, напевно, вранці.

КІНЕЦЬ.