Ну така корислива в мене невістка, хоч вже і колишня. Хай їй грець. Син коли мені задзвонив, я зразу відчула неладне. – Мамо, тут діти, а точніше, Христина, написали листа до Миколая, – сумно затягнув Іван. Після розлучення вона тільки те й робить, що виманчує з мого сина гроші. Там і лего, і ляльки, і велосипед, і самокат, але найголовніше – кожен хоче по живій тваринці! Уляна – хом’ячка, Тимофійко – рибки, а Назар – папугу. І це все, на неділю має бути! – Без твоєї допомоги, мамо, ну ніяк!
– Мамо, ти мене виручиш?, – почувся голос Івана в телефонній слухавці. Я тільки-тільки присіла за весь день, як цей дзвінок зруйнував мої плани на спокійний вечір.
– Що трапилося, сину?, – запитала я з тривогою. У відповідь – глибокий видих. – Діти написали листа святому Миколаю. Ну, знаєш, у них це вже традиція. Але цього року без твоєї допомоги я не впораюсь.
– Іване, не лякай мене. Що там за лист?, – з подивом перепитала я.
– Ох, мамо, це не лист, це якийсь список вимог і мені здається, без Христини тут не обійшлося. Після розлучення вона тільки те й робить, що виманчує з мого сина гроші. Там і лего, і ляльки, і велосипед, і самокат, але найголовніше – кожен хоче по живій тваринці! Уляна – хом’ячка, Тимофійко – рибки, а Назар – папугу. І це все, на неділю має бути!
Я від почутого мовчала кілька секунд. Як так сталося, що мій син опинився у такій ситуації? Так, в них троє дітей, але нехай деякі пункти купить для дітей мама. А що вона хоче, щоб мій син все купив, а вона подасть все це ніби як від себе? Яка ж вона добра?
Іван продовжив: “Я просто не знаю, як їм це пояснити. Вони ще малі, вони чекають на диво. А знаєш, що найсумніше? Христя сказала, як я не куплю всі пункти, то вона заборонить мені бачитися з дітьми.
Так, я знала її. Жінка, яка колись обіцяла бути підтримкою моєму синові, перетворила його життя на суцільний хаос. Іван після розлучення не раз скаржився, що намагається і далі тримати все на собі: і роботу, і виховання дітей, і створення для них святкового настрою. А вона – “хай їй грець” – живе, ніби у неї немає ні обов’язків, ні дітей.
– Іване, слухай сюди, – рішуче сказала я. “Допоможу тобі з подарунками. Але тварин… хіба ти впевнений, що це правильне рішення? Хто буде доглядати за ними?
– Хто його знає… Але вони так хочуть, а я не можу їх засмутити. Після всього, що вони пережили, я хочу, щоб у них було хоч трохи радості, – відповів він.
І тут я зрозуміла: мій син бореться не лише за те, щоб виконати бажання дітей, а й за те, щоб компенсувати їм свою відсутність. Чи правильно це? Чи справді нові іграшки й тваринки стануть для них джерелом радості? Чи, можливо, їм потрібне щось більше – час, увага, любов?
А як ви вважаєте, дорогі читачі? Що робити в такій ситуації? Чи варто виконувати всі забаганки дітей, а в нашому випадку – ще й невістки, аби зробити їх щасливими? Чи, можливо, важливіше навчити їх розуміти, що іноді “диво” – це не в подарунках, а в теплі сімейного затишку?