Два дні тому трапився випадок, який мене просто вибив із колії. Наче дрібниця, а осад залишився досі. Стою я на кухні, мию чашку, нікого не чіпаю, і тут чую розмову з вітальні. Там були мій чоловік Ігор і його мама — Тамара Петрівна. Я навіть не одразу зрозуміла, про що мова. Аж раптом чую своє ім’я.

— Ну скільки ти ще будеш це терпіти? Вона спить до обіду, сніданку тобі не зробить, вдома бардак, діти самі по собі. Егоїстка вона. Думає тільки про себе.

Я завмерла. Не могла повірити, що таке про мене каже. Стою за стінкою, слухаю далі.

— Ма, та ти перебільшуєш, — тихо каже Ігор. — Вона ж працює…

— Та яка там робота? З дому сидить, тисне на кнопки! Ще й до ночі! Ну це ж не життя. Вдень вона спить, увечері працює — тебе взагалі не бачить! Я он і прибираю, і готую — і нічого, не скаржусь.

От тут мені вже стало дійсно прикро. Я що, справді нічого не роблю? У нас двоє дітей. Я працюю повний день на американську компанію, починаю після обіду і до пізньої ночі. І це не “кнопки тиснути”, а серйозні задачі, дедлайни, відповідальність. Але ж хтось повинен і дітей в садок зранку зібрати, і їсти приготувати, і попрати, і з дітьми уроки зробити. І я це все роблю, ще й при тому, що вона сама вже рік з нами живе! Їй що, невидно?

Вже мовчу про те, що заробляю більше за Ігора. І ніколи в житті йому цього в очі не тикала. А іноді ще й напівфабрикати беру, бо ну фізично не встигаю все. І що, це робить мене поганою дружиною і матір’ю?

Потім чую ще:

— Ну от я б, якби була на твоєму місці, вже б давно поставила умови. Бо так жити не можна. Вона тільки на себе дивиться.

Я не витримала. Вийшла у вітальню. Тамара Петрівна аж здригнулась, видно було, що не чекала, що почую.

— Знаєте, оце слухаю вас і не можу зрозуміти: ви дійсно вважаєте, що я нічого не роблю? Що лінива?

— Я… я ж просто з Ігорем поговорити хотіла, — почала вона. — Це не на зло, просто по-доброму.

— По-доброму? Назвати мене егоїсткою — це по-доброму?

Ігор мовчав. Сидів якось зніяковіло. Я не звинувачую його, він, видно, сам не знав, що сказати.

— Працюю по 8-9 годин на день, коли всі вже відпочивають. Зранку — діти, дім, покупки. Ви ж самі бачите. Але чомусь бачите тільки те, що хочете.

Тамара Петрівна мовчала, але обличчя було якесь ображене, наче це я її образила.

З того моменту з нею майже не розмовляю. Мені просто не хочеться. І не через злість. А через образу. Я не ідеальна, але точно не лінива. І заслуговую хоча б на трохи поваги.

От така от історія. Життя з родичами — то не цукор. Але найбільше болить, коли тебе засуджують ті, кому ти щодня намагаєшся зробити добре.

КІНЕЦЬ.