— Та посидь ти з нами, Лідо, ну куди помчала? – у сірому пуховику й бордовій хустці на лавці сиділа сусідка Катерина, а з нею ще пара добрих знайомих, з якими часом вели тут, на лавці, вечірні бесіди.

— Та в магазин по продукти. Донька їде. Дорогою у відрядження заскочить.

— А! Ну то й біжи, донька – це святе.

Донька приїхала. Свіжа й яскрава, як та весна, що вже на повні груди видихала аромати першого цвітіння.

Вони давно не залишалися з дорослою донькою ось так – наодинці, завжди донька приїздила з дітьми й чоловіком.

І зараз балакали про своє, про жіноче.

— Мені б куртку нову треба, – зітхала Лідія, – От поїду в магазин на Соборній, подивлюся.

Казали, начебто є там. Зносила я щось все. Та й не хочеться їхати, відвикла від покупок собі.

– Матусю, а навіщо їхати? У тебе ж он – через вулицю, поруч із аптекою, інтернет-магазин. Давай замовимо.

Донька нещодавно подарувала матері новий телефон. Вона швидко завантажила застосунок і почала вчити користуватися.

Але процес цей затягнувся.

Не звикла до інтернет-звернення голова не хотіла запам’ятовувати порядок натискання нескінченних кнопок.

Лідія взяла блокнот і, за давньою звичкою, порядок цей записала.

— Мамо, дивись: ось сюди пишеш – “куртка жіноча”, а потім розмір ось сюди, а потім… О! Дивись, яка класна!

— Ой, ну що ти! Це ж для молоді. Мені таку треба ось, темненьку. Типу, як моя стара.

— Господи, матусю! Ну що ви всі! Вік зовсім ні до чого. Якісь ви тут – люди в уніформі пенсіонерів, чесне слово…

Донька розповіла, що в магазині цьому – хоч бери, хоч повертай. От тобі й на…

Так, із віком, справді, прийшло бажання бути скромнішою, зʼявилася потреба економити, стати простішою.

Але Лідії здавалося, що це почуття міри.

— Ну, що ж я, баба отака стара, червону куртку вдягну?

— Не хочеш червону, подивися бежеві тони, або ось, дивись – блакитна. Світлий одяг освіжить твоє обличчя. А якщо до неї джинсики підібрати…

— Та які джинсики! Ти що? Засміють…

— Мамо, це твоє життя – твої правила. Хочеш бути старою – будь. А можеш отримувати задоволення й від свого зовнішнього вигляду, а там, дивись, і мрії з’являться. А мрії відсувають старість…

Донька приїхала ненадовго.

Вона налетіла, розворушила матір, вселила якісь п’янкі ідеї в голову й полетіла, наче й не було її.

Втім, ні. Відчуття радості залишилося, і ще чогось такого – молодого й кличного.

Лідія помила посуд і підійшла до вікна.

Сонце вже сідало, і весняний захід сонця можна було знімати на кольорову плівку. Так гарно! Помаранчеве західне небо охоплювало селище, обіймаючи й прощаючись до завтра.

Сонце наче обіцяло, що завтрашній день буде ще теплішим і яскравішим, новий день буде трохи іншим.

Чи то весна оживляла людські бажання, чи то донька запалила щось усередині…

Лідія взяла блокнот, у якому креслила шпаргалку, телефон і сама зайшла в інтернет-магазин. Не настільки вже вона була й безнадійна!

Вона довго розбиралася в процесі покупки, а коли розібралася – розхвилювалася.

Вона розглядала й розглядала речі на фотографіях, читала коментарі й оцінки, заглиблювалася у світ шопінгу – такий незвичний і невідомий для неї світ.

Тут можна було купити буквально все.

Ось ці гачки для штор вона довго шукала, просила доньку, зятя, замовляла продавчині, а тут…

Адже як вони жили завжди, як купували? Навіть раніше, коли Лідія була дівчинкою.

Потрібна якась річ – пів року мовити про це треба, поговорити про те, як вона сильно потрібна, потім подумати – а чи не можна обійтися без неї? Адже затратно, та й клопітно.

Потім прийняти рішення, що ні – ніяк не обійтися, треба все ж брати. Нікуди діватися.

Порозпитувати в знайомих, де купували вони це… зібрати відомості, а після – почати пошук.

Треба проїхати не один магазин, повернутися кілька разів для примірки, знайти оптимальний варіант і, зціпивши серце, все ж купити.

А тепер…

Можна замовити все, що душі твоїй завгодно, і ось сюди, можна сказати, прямо до будинку, все й приїде.

І ще й не брати. Поміряти, носом покрутити й сказати їм: а тепер ось везіть назад, я надивилася, накрасувалася – забирайте.

Сором же – люди старалися, везли тобі, а ти…

Але донька так робить. Усі так роблять і не соромляться.

Прямо пишуть – не мій фасон, та й усе тут.

Лідія згадала, як узяла одного разу сукню. Дорогу сукню в клітинку.

Жодного разу вона її так потім і не вдягла. Висіла-висіла, поки Лідія не перешила її на спідницю доньці.

А чому взяла?

Бо соромно стало перед продавчинею. Та її зверху палицею діставала, навколо Лідії клопоталася, підбори навіть свої зняла, щоб Ліда з ними сукню поміряла.

Сукня була вузька – ззаду складки, та й коротка дуже, вище коліна.

Але Ліда повірила похвалам, або зробила вигляд, що повірила, й більше, щоб порадувати продавчиню – взяла. Соромно не брати – стільки клопоталася людина, вмовляла, образиться…

Тепер ці межі стосунків стерлися. Краще це чи гірше, спробуй розбери.

Лідії захотілося довести не стільки доньці, скільки самій собі, що вона може й хоче змінитися, що не постаріла душею.

Їй давно набридли похмурі речі.

Вони сиділи на лавці вечорами – ні дати ні взяти – старі баби. Усе в темненькому й строгому.

Вона дивилася на жінок сміливих і заздрила: “от тобі й на, і вік не молодший за мій, а одягається так стильно, а ми тут як мишки сірі…”

Лідія зараз вибирала собі куртку й… джинси, от тобі й на…

Вона відкладала то одне, то інше. Ніяк не могла вирішити ні з розміром, ні з фасоном.

То здавалося занадто помітно, то – навпаки – хочеться яскравої весни.

Вона відправила посилання доньці. Та веліла замовляти й те, й інше, і двох розмірів, а потім вибирати на примірці.

Лідії було тривожно – вона відклала покупку на завтра.

А вранці прокинулася дуже рано. Розбудила її пташина трель.

Лідія підійшла до вікна й побачила, як яскрава пташка сідає на вже зелену гілку дуба, що ріс під вікном. Вона почистила свого дзьоба й почала знову свій ранковий концерт.

Яскрава пташка, мила така трель.

Лідія згадала свій вечірній почин і, навіть не випивши чаю, знову відкрила кошик замовлення.

Затамувавши подих і майже зупинивши серцебиття, вона натиснула на кнопку – купити…

Вранці на це зважитися було простіше.

Ці дні вона тільки й думала, що про обновки, поглядала в бік пункту видачі й щодня телефонувала доньці – ні, ще не прийшло, але в дорозі – пишуть.

Подругам-сусідкам казати не стала. Може, й не підійде нічого, вже надто незвичні ці речі.

І ось нарешті товари прийшли.

Лідія хвилювалася. Попрямувала в пункт видачі, прихопивши й паспорт, і пенсійне, переживаючи, що щось не вийде.

Але все вийшло так легко, що вона навіть розгубилася.

Зайшла в примірочну. І ось – перед нею в дзеркалі інша жінка. Щойно вона зняла берет, старий пуховик, чорну спідницю й чоботи, а тепер…

Червона куртка, така повітряна, така легка, сіла на неї (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ідеально, навіть краще за ту блакитну, яку збиралася вона брати.

А джинси були злегка потертими, але не в обтяжку, а гарно так і акуратно стрункішали. 54 чи 56 розмір?

Ліда вибрала 54. Вона ніколи не була повною.

І здалося, що є шанс – бути набагато молодшою.

Хіба це вона? Вона…

Ліда довго не могла зрозуміти, що взяти, а від чого відмовитися.

Знову стало соромно відмовлятися, але вона почула крізь шторку примірочної, як легко це зробила незнайома жінка, не взявши нічого.

Лідії здалося, що занадто вже довго затрималася вона в примірочній. Ще подумають чогось поганого. Вона швидко переодяглася, зібрала речі й вийшла.

— Ось це беру. А це, вже ви мене пробачте… Сильно ображу вас, якщо не візьму… Я…

— Ну що ви… – звичним жестом продавець провела товари, навіть не дослухавши причини відмови.

Ліда залишила собі червону куртку й потерті джинси, а коли прийшла додому, замовила собі ще й білі кросівки.

Але… наступного дня Лідія з’явилася на вулиці у старій куртці. Ніяк не могла наважитися вдягнути червону. Що сусіди скажуть?!

Вона знайшла собі причину – ось кросівки прийдуть, аж тоді.

Але кросівки виявилися великі, довелося перезамовляти, час тягнувся, Лідія ходила у старій куртці, навіть коли кросівки вже прийшли.

Хороша, загалом-то, ця стара куртка. Відірвану кишеню підшила, та й…

— Мамо, ну як куртка нова носиться?

— Та й… не вдягала ще, – брехати Лідія не любила, – Думаю, чого вже там… у старій доношу, а ось восени…

— Мамо! Ну що ти як дитина! Щоб завтра ж вдягла. Сфотографуєшся для мене на вулиці. Зрозуміло?

І хоч донька й не мала вже такого права – командувати, Ліда розуміла – вона має рацію. Речі куплені, гроші витрачені, але лежать.

Але ось клята несміливість…

І наступного дня, зціпивши серце, Лідія натягнула джинси, кросівки й куртку. Вирішила так усього разок вийти, сходити в магазин і сфотографуватися для доньки. Та й усе… І досить поки що.

На лавці біля дальнього під’їзду сиділа сусідка. Попросити сфотографувати? Ох, соромно. Нарядилася баба й у позу…

Ліда, опустивши голову, пішла іншою стороною.

А в магазині зустрілася однокласниця доньки:

— Здрастуйте, Лідіє Іванівно.

— Здрастуй, Сонечко. Яка ж ти красуня!

— І ви дуже гарно виглядаєте, помолодшали якось. Так личить вам червоний!

Обличчя Лідії набуло відтінку куртки, вона (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) відмахнулася. Ох, ніяково. Але було приємно. Трохи розправилися плечі.

— Пані, дозвольте я вам допоможу, – чоловік дістав із верхньої полиці булку, за якою тягнулася Лідія.

Лідою поступово оволодівало почуття якоїсь спокійної гідності й поваги до себе. Вона зрозуміла, що подобається оточенню й зовсім не виглядає смішно.

Вона пройшла повз високі дзеркальні вітрини, а за ними – сучасна немолода пані у стильній куртці й світлих джинсах.

Та пані теж пройшла, зупинилася, подивилася на неї й подумки сказала:

— А ти нічого. Завтра йдемо з тобою в перукарню.

Ліда підходила до будинку.

— Івановно, чи це ви? – зустрілася сусідка Катерина, – Та ви розквітли! Прямо молодиця. І мені, чи що, джинси придбати? Не наважуся. Зручні?

— Це так, зручні, звикаю…

— От тобі й на, як людей одяг змінює. Де брали?

І Ліда докладно й із цікавістю розповіла – де.

Катерина сумнівалася, хитала головою, казала, що справа це ненадійна. Як це – по картинці одягатися…

— А ти, бачу, прямо загорілася. Чи ще будеш там брати? – запитала Катерина.

— Хотілося б вірити, що буде хотітися й ще, Катю. Адже наші комплекси витісняють наші мрії. А без них – уже й старість.

— Та куди ж від неї, від старості-то? Біжи – не біжи… – сусідка зітхнула, – Мені б ось туфлі весняні.

— А ми тобі теж замовимо. Знайдемо й замовимо туфлі. Сучасні знайдемо, – рішуче заявила Ліда.

— Та ж ноги-то в мене вже особливі.

— От особливі й пошукаємо, ти ввечері до мене приходь. А зараз сфотографуй-но мене для доньки.

І Ліда стала в розслаблену й невимушену позу під улюблений дуб.

Вона собі дуже подобалася зараз.

А зверху почула знайому трель. Пташка теж схвалювала.

Весна іде красу несе.

А тій красі радіє все!

КІНЕЦЬ.