Ну що, приїхав, олігарх мій? – сміялась Наталка, коли Степан переступив поріг, втомлений, з валізами і подарунками. – Гроші привіз? – Привіз, Наталко… – відповів він, не сміючись. – Якби не ти й не діти, давно б залишився там. Тут, здається, тільки валізу й чекають. Наталка не звернула уваги. Кинула погляд на коробки – духи, телефон, туфлі. Зраділа як дитина. – Молодець, що не поскупився! А то я ж у нас найкраща, треба виглядати відповідно. Степан зітхнув. Колись він її дуже любив – ще зі школи

– Ну що, приїхав, олігарх мій? – сміялась Наталка, коли Степан переступив поріг, втомлений, з валізами і подарунками. – Гроші привіз?
– Привіз, Наталко… – відповів він, не сміючись. – Якби не ти й не діти, давно б залишився там. Тут, здається, тільки валізу й чекають.
Наталка не звернула уваги. Кинула погляд на коробки – духи, телефон, туфлі. Зраділа як дитина.
– Молодець, що не поскупився! А то я ж у нас найкраща, треба виглядати відповідно.
Степан зітхнув. Колись він її дуже любив – ще зі школи. Наталка була красива, яскрава, з тих, за ким хлопці табунами бігали. І він, сільський хлопець із простої родини, не міг повірити, що вона вибрала саме його. Після весілля пішов на заробітки, бо хотів дати їй усе: будинок, машину, бренди.
Та з роками все змінилось. Його зустрічали не обіймами, а переліком покупок. Про те, як він там жив, не питали. Діти виростали без нього. А Наталка мала, здається, все – окрім серця.
В Італії, де Степан працював на будівництві, було важко. Але якось легше на душі стало, коли познайомився з Ліною – невисокою, спокійною українкою, що працювала прибиральницею в аптеці неподалік. Вона ніколи не фарбувала губи, не носила каблуків і не просила нічого. Просто слухала.
– А в тебе, Степане, є сім’я? – запитала одного разу за чаєм.
– Є. Тільки от чи я там потрібен… Хіба як банкомат.
Ліна мовчала. Не казала, що співчуває, не втішала. Просто налила ще чаю. І йому вперше за довгі роки захотілося залишитися.
З Ліною все було просто. Вона варила борщ без витребеньок, але такий, що Степан їв і мовчки дякував долі. Вона запитувала про його роботу, про плани, про дітей.
– Ти не мусиш повертатися, якщо не хочеш, – сказала вона тихо. – Життя одне. І варте більше, ніж зручність інших.
Коли Степан вирішив залишитися в Італії, Наталка не зрозуміла, що відбувається.
– Як це – не приїдеш? А гроші? А діти? – кричала вона у слухавку.
– Дітям я допомагатиму. Але до тебе – не повернусь.
– Що? Через ту… ту сіреньку мишу? Степане, ти що, осліп?! Я ж… я ж – красуня! Я – твоя дружина!
– Наталко, ти давно вже не дружина. Ти – споживач. Я був тобі зручний, як банкомат. Але любов – це інше. Її там не було.
Наталка кинула слухавку. Вона не вірила. Як це – її, таку привабливу, обожнювану, поміняли на Ліну? Звичайну, сіреньку. Без манікюру, без кольору в волоссі, без блиску на губах. Як?
У селі Наталка довго ходила з високо піднятою головою.
– Та він ще приповзе, – казала вона сусідкам. – То в нього криза. Усі мужики дуріють після п’ятдесяти. Я ж у нього найкраща!
Але час ішов. Степан не повертався. Гроші надсилав дітям – на навчання. Наталці – ні копійки. І ніхто вже не звав її «пані Наталкою». А коли хтось випадково згадав, що бачив фото Степана й Ліни в якомусь італійському кафе – усміхнених, щасливих, простих – Наталка на цілий день замикалася вдома.
Одного вечора вона подзвонила. Просто хотіла… поговорити.
– Степане, – тихо мовила. – А ти щасливий?
– Так, Наталко. Вперше за багато років.
Минув рік. У селі вже всі знали: Степан одружився вдруге. Ліна приїхала до нього – скромна, чемна. Вона не носила золотих сережок і не фотографувалась біля пальм. Але всі бачили – він її тримає за руку. Завжди.
Наталка жила сама. Ходила на базар продавати помідори, які садила ще зі свекрухою. Дзвонила дітям – ті не завжди відповідали. У селі почали казати, що вона змінилася: схудла, посіріла. Та найстрашніше – вперше в житті вона втратила впевненість, що її люблять «просто так».
Якось Ліна з’явилась у селі. Разом зі Степаном вони привезли онукам гостинці. І тоді Наталка не витримала – підійшла.
– Я не розумію, що він у тобі знайшов. Ти ж – ніхто. Без обгортки. Без блиску.
Ліна глянула на неї і спокійно відповіла:
– А я нічого не взяла. Просто дала йому те, чого ти ніколи не давала. Тепло. Слухала. Була поруч. Не лише тоді, коли було зручно.
І пішла далі.
Наталка стояла на подвір’ї, мов закам’яніла. Вона так і не зрозуміла: краса – не завжди про зовнішнє. А сірі миші… іноді мають золоті серця. І саме вони збудовують дім. Справжній. Без блиску. Але з любов’ю.
Не той щасливий, хто має найяскравішу обгортку, а той, хто має справжнє наповнення. Іноді саме ті, кого не помічають, здатні дати найбільше тепла.