– Ну що, Марино, замовляй кафе, ювілей один раз у житті! – весело скомандував Ігор, розкладаючи на столі рахунки з банку. – П’ятдесят років, як не як! Треба як слід відзначити.

Марина зітхнула. Вона була не з тих, хто любить гучні гулянки, але розуміла – чоловіку це потрібно. За роки шлюбу вона звикла до його характеру: щедрий, компанійський, але трохи легковажний. Іноді здавалося, що він досі хлопчисько, якого треба постійно стримувати.

Свято вдалося на славу. У ресторані було гамірно, сміх, тости, друзі. Серед гостей з’явилася і Світлана – тридцятирічна співробітниця з фірми Ігоря. Гарна, доглянута, голосиста. Марина звернула на неї увагу лише краєм ока, коли та занадто довго затримала руку на плечі її чоловіка.

– Ти щось задумався, Ігоре? – запитала вона вже вдома, коли вони розбирали подарунки.

– Та ні… Просто думаю. Про життя, про роки.

– І що надумав?

– Що хочу пожити для себе. По-справжньому.

Замовк і знову задумався. А Марину така його реакція неабияк насторожила, серце жінки завжди відчуває, якщо що не так.

Через тиждень він зібрав речі.

– Пробач, Марино. Я не знаю, що зі мною, але мені здається, що життя минає повз. Я не злий на тебе, ти – добра, надійна. Просто я втомився бути тим, ким не є. Хочу легкості. Світлана розуміє мене… Це саме та жінка, з якою я хочу прожити решту життя. Я не хотів тобі зраджувати, повір, просто так вийшло.

Марина стояла мов вкопана, наче на неї хтось вилив відро холодної води.

– Якщо любиш її – то йди, зі мною не треба бути із жалості. Бери все, що треба. Я впораюсь, – сказала спокійно.

Минали роки. Вона дійсно впоралась. Виростила онуків, допомагала доньці, садила город, копала картоплю. Не питала нічого в людей, не скаржилася. На все мала відповідь: “Живу, дякую Богу”.

Ігор за той час встиг з’їздити вТуреччину з молодою дружиною, змінити роботу, разом зі Світланою купити квартиру в новобудові. Все ніби добре, але…

Коли йому виповнилось 60, він відчув: щось не те. Почалась слабкість, біль у спині, втрачав вагу. Діагноз поставили швидко, і він усіх вразив.

– Ми впораємось, Ігорчику! – розгублено казала Світлана. Але вже через кілька місяців її стало менше. У лікарню приходила рідше, вдома дратувалася, просила “не бути таким важким”.

Одного вечора, лежачи у палаті після крапельниці, Ігор заплющив очі і раптом побачив обличчя Марини. Втомлене, з дрібними зморшками, але тепле. У ньому була сила – така, якої не мав ніхто.

Він не одразу наважився подзвонити. Та коли після ще одного складного тижня лишився зовсім сам, взяв телефон.

– Привіт, Маринко. Це я… Ігор.

– Знаю. Що сталося?

– Я… хворий. Не знаю, чому дзвоню. Просто… хотів почути тебе.

Вона мовчала. Тиша не різала – вона огортала.

– Приїдь, якщо можеш, – сказав він нарешті.

Вона приїхала. Привезла банку борщу, кілька булочок і свою тиху присутність, яка дивним чином наче облегшувала біль Ігоря.

– На кого ти схожий, як же ти схуд, Господи… – прошепотіла, коли побачила його.

– Та от… не сподобалась стара версія життя, то отримав нову. Не дуже зручну, – гірко пожартував він.

Вона не сміялась. Сіла поруч, подала перед ним ложку.

– Їж. Я завжди казала, що на голодний шлунок жартувати не варто.

Після того вона приїжджала часто. Не докоряла, не питала. Просто була. Світлана тим часом “втомилась” остаточно і зникла. Залишились тільки медсестри, сусіди по палаті й Марина.

– Ти мені пробачила? – спитав він якось.

– Я не пробачала. Я просто… не тримала. Що тримати, якщо ти вже пішов?

– А як думаєш… якщо би я не пішов, ми би ще були разом?

– Не знаю. Але точно було б не так боляче.

Ігор мовчав. Потім повільно потягнувся рукою до її долоні.

— Мені ніхто так не варив борщ, як ти. І ніхто не мовчав так, щоб мені було спокійно.

Коли Ігоря не стало, саме Марина була поруч. Тримала його руку. В останній момент він прошепотів:

– Дякую тобі за все…

На похороні було небагато людей. Але всі бачили: вона – його справжня дружина. Не за документами, а за вірністю. Не за штампом, а за серцем.

Після всього Марина повільно поверталась до звичного життя. Вона вже не носила обручку. Але щовечора, запалюючи лампу, торкалась старої фотографії, де вони з Ігорем стояли молоді, сміялись, тримались за руки.

І хоч життя їхнє розірвалося на шматки, в кінці вони знову зустрілись — уже не як чоловік і дружина, а як двоє людей, які все зрозуміли. Запізно для любові, але вчасно для прощення.

Джерело