Тамара Дмитрівна, спокійно та зосереджено гортала сторінки інтернет-магазину.

Після того, як жінка вже вийшла на пенсію, це була її єдина розвага, яка заспокоювала її і покращувала настрій.

– Ось цей! Так-так, саме цей! Я так довго шукала.

– Вигукнула жінка, тицьнувши пальцем в екран свого невеличкого ноутбука.

Перед її очима красувався трохи старий, але ще цілком пристойний та гарний на вигляд, як їй здавалося, великий кухонний гарнітур.

Радіючи від нетерпіння, вона поспішно набрала номер телефону свого сина:

– Алло, Андрійку? Привіт!

– Доброго дня, мамо, – відповів спокійний голос на іншому кінці. – Щось сталося? Чому телефонуєш?

– Ні-ні, сину, все добре у мене, – заспокоїла свого сина Тамара Дмитрівна. – Просто я тут такий кухонний гарнітур знайшла, що словами не передати – це мрія моя. Я не відчеплюся! Треба б його забрати швидше.

– Гарнітур? А навіщо тобі новий, мамо, зараз? У тебе ж є свій і доволі непоганий такий, – здивовано запитав чоловік.

– Ну, як тобі сказати. Цей мені більше подобається, він краще підходить до моїх стін. Коротше, не задавай мені нерозумних запитань, тобі того не зрозуміти! Якщо я сказала, що треба він мені, то треба значить! – мовила у відповідь мати.

– Мамо, ну я працюю весь день, а ти в такий час мені дзвониш, звільнюся тільки після 8-ї години, не раніше, тоді й поговоримо про це.

– Нічого страшного, нічого страшного! Після роботи з’їздиш і забереш, то не проблема! Це лише 10 кілометрів. Ти впораєшся! Я дам тобі адресу, а там розберешся вже сам, – не бажаючи вникати у проблеми свого сина, відповіла мати.

– Гаразд, мамо, гаразд, – вирішивши не сперечатися з нею Андрій. – Добре, я з’їжджу після роботи, постараюся встигнути.

– Там ще треба буде за нього заплатити, теж там вже на місці розберешся. Я напишу вдасникам, що оплата на місці буде, – Мати трохи забарилася. – П’ять тисяч гривень у тебе знайдеться?

– Знайдеться, звісно, мамо, я нещодавно зарплату отримав, раз тобі вже так потрібний він! – запевнив її син.

– Чудово! Я тобі потім згодом сама все поверну. За бензин теж заплачу сама, коли буде можливість, за це ти не хвилюйся зовсім, – пообіцяла мати.

– Добре, мамо. Я з’їжджу за ним, давай, бо мені не можна розмовляти, вже колеги косо поглядають в сторону мою, – Андрій зітхнув, розуміючи, що сперечатися марно.

Після роботи, о восьмій годині вечора, Андрій втомлений після роботи вирушив у дорогу.

Дорога зайняла в нього близько півтори години.

Будинок, з якого треба було забрати гарнітур, виявився досить таки старим, покинутим, а сам гарнітур, який так сподобався мамі, як виявилося, стояв просто на вулиці, під навісом.

– Добрий вечір! Ви по гарнітур приїхали до мене? – Запитав чоловік середніх років, вийшовши назустріч Андрієві.

– Так, я від Тамари Дмитрівни, вона писала і телефонувала вам сьогодні.

– Ось він, ваш гарнітур. Забирайте швидше, – чоловік кивнув і показав рукою на невеличкий гарнітур.

Андрій підійшов ближче і уважно оглянув покупку своєї матері.

Справді, гарнітур був далеко ще не новим. Він був невеличким, але вже розібраним на частини, що спокійно міг влізти йому в автомобіль.

Дверцята ледве трималися, а всі полички були покриті шаром пилу та бруду.

Андрій скривився, але робити було нічого – він склав цей гарнітур по частинах у машину і рушив у дорогу.

Коли Андрій під’їхав до будинку матері, та одразу вибігла йому назустріч. Вона радісно підбігла до машини та почала допомагати вивантажувати гарнітур.

– Ну що, Андрійку, сподобався мій вибір? Мені він так запав в душу, справжня краса. – Запитала мати, посміхаючись.

Андрій мовчки похитав головою. Йому було неприємно бачити, як мати радіє старим меблям, це й заплативши такі великі гроші за них.

– Мамо, ну чому ти обрала саме цей гарнітур? Він же зовсім розвалюється і такий дорогий.

– Не кажи такі речі! – обурилася мати. – Він просто потребує невеликого ремонту. Ти ж зможеш його полагодити, правда?

– Спробую подивитися, але нічого обіцяти не буду, він просто розвалюється геть, ще й не знаю, чи там всі частини на місці, – зітхнув Андрій і погодився.

Мати та син разом занесли гарнітур на літню кухню та почали встановлювати його.

Робота зайняла кілька годин, і зрештою гарнітур зайняв відведене йому місце.

– Ну от тепер у нас нова кухня! – радісно оголосила Тамара Дмитрівна. – Дякую, Андрію!

Чоловік глянув на матір. Він чекав, що вона виконає свою обіцянку і віддасть йому гроші за бензин та гарнітур, адже він за гарнітур віддав 5 тисяч гривень, та й на бензин на 100 кілометрів витратив чимало.

Однак натомість Тамара Дмитрівна, ніби прочитавши його думки, сухо вимовила:

– Потім, Андрію, потім я тобі все віддам, не хвилюйся зовсім за це. Зараз я не маю грошей. Вони пішли інші важливі потреби.

Андрій розумів, що мати ніколи не заплатить йому, але зробити щось було неможливо. Він не міг відмовити їй.

Лише не знав, що скаже вдома дружині, коли та запитає, як він міг потратити стільки грошей на річ, які люди викидають просто на смітник. Вона не зрозуміє, як він міг повестися на забаганку своєї мами.

Минуло кілька тижнів. Якось увечері Тамара дмитрівна знову зателефонувала синові:

– Андрію, привіт! Слухай, я тут холодильник купила. Потрібно його забрати. Ти зможеш для мене зробити це?

Андрій одразу згадав про минулий випадок із кухонним гарнітуром і насупився:

– Мамо, адже ти й так не заплатила мені за останній раз, хоча обіцяла, я теж не друкую гроші, а у тебе їх зараз немає.

– Ну що ти, Андрійку! Я обов’язково поверну тобі все. З’їздь за холодильником! – Дуже просила жінка.

Андрій знову погодився, не зміг матері відмовити, сподіваючись, що цього разу все буде інакше.

Але історія повторилася точнісінько, як і минулого разу.

Холодильник виявився старим та поржавівшим і мало не розвалювався в руках, а Тамара Дмитрівна знову відмовилася платити синові.

Точніше мама заявила, що зробить це трохи згодом, але трохи пізніше, як у неї з’являться зайві гроші. Пояснювала, що їй був дуже потрібний цей холодильник, бо старий поламався, а ремонт його буде дорогий.

Близько двох тижнів Тамара Дмитрівна не давала знати про себе, а потім знову зателефонувала до сина. На цей раз їй знадобилося привезти стільці:

– Андрію, привіт! Слухай, я тут стільці купила. Дуже зручні та м’які, ще й ціна така гарна, майже дарма! Потрібно їх забрати. Ти зможеш поїхати по них сьогодні?

– Ні, мамо, я більше не збираюся їздити за твоїми покупками! Речі, які ти обираєш, зовсім непридатні, просто гроші викидаєш на вітер, економити потрібно, життя зараз і так непросте. До того ж, ти жодного разу не повернула мені гроші. Я втомився від цього! Моя дружина теж не розуміє мене, а я не хочу з нею сперечатися, бо вона має рацію, – Андрій не зміг приховати свого обурення і висловив усе, що думав із цього приводу.

Тамара Дмитрівна, вислухавши його, мовчала кілька секунд, а потім з сердито промовила:

– Ну що ж, якщо так. Тоді не дзвони мені більше. Тепер мені все з тобою ясно, більше в мене сина немає. Я стільки зробила для тебе, ніколи тобі ні в чому не відмовляла, коли ти маленький був і коли виріс теж тобі допомагала, згадай, я нічого не шкодувала тобі, а ти копійки рахуєш.

Після цих слів жінка, не попрощавшись, а просто сама поклала телефон.

Андрій згадав своє дитинство і юність і дійсно, мама була права, вона ніколи йому нічого не шкодувала і купувала все, що могла.

Мама багато на собі економила, щоб купити йому гарне взуття, фрукти, які сама не їла, гарний одяг, коли він навчався, щоб він ходив не гірше за всіх, хоча батька не стало давно і вона сама його виховувала.

Мама трохи й бідувала, коли він жив в гуртожитку, адже економила на собі, щоб дати йому гарну оствіту.

І йому стало шкода її. Вона ніби багато не просить, купує меблі недорогі і зазвичай старенькі, але син вважає, що їй ці покупки не потрібні, вона даремно гроші витрачає на це.

Та й він живе не заможно, самі зараз з дружиною економлять, щоб вистачало на життя.

А мама образилася і спілкуватися не хоче, плаче і скаржиться родичам на сина.

Але хіба Андрій не правий? Хіба не вірно зробив, що відмовив мамі? От як бути з нею зараз йому?

Джерело