– Ну от скажи мені, Вадиме, як ти це собі уявляєш? Ти наш єдиний син, і без весілля? Без “Гірко!”? Без музик і рідні за столом? Ні, сину, так не піде! – я ледь не підскочила зі стільця, коли вони з невісткою Вікою прийшли до нас після обіду.

– Мам, я ж пояснював, – Вадим важко зітхнув. – Ми не хочемо цього балагану. Просто розпишемося, підемо з найближчими на вечерю, і все.

– Який ще балаган? Ти взагалі чуєш, що кажеш? Це ж твоє весілля! Наш родинний день!

– Це наш день, а не ваш, – спокійно, але твердо втрутилася Віка. – Ми хочемо, щоб усе було затишно й без пафосу.

Я відчула, як мене теліпає. Вона так говорить, ніби ми з Вадимом тільки те й робимо, що хочемо похизуватися перед сусідами.

– Але як? Як пояснити твоїм рідним, що весілля немає? Що ми, мовляв, “поскупилися”? Уяви: я маю трьох братів, сестру, у них свої діти, онуки. І це лише з мого боку! А твої батьки? А Вадимові друзі? Це ж образа на все життя!

– Мамо, ми все вирішили, – Вадим перервав мене. – Це наше свято.

У його голосі чулося більше впертості, ніж я звикла. Але чи він сам так хоче? Ні, то Віка його так налаштувала.

Я виросла в багатодітній родині. У нас завжди всі великі події – весілля, хрестини, навіть ювілеї – святкувалися всією родиною. І це було не про марнотратство, а про тепло, про те, що рідня тримається разом.

Коли ми з батьком Вадима одружувалися, весілля було, як годиться. Біла сукня, тости, танці до ранку, і звісно, той легендарне “Гірко!”. Нехай не з шиком, але ми так хотіли, і досі це згадуємо з радістю.

Вадим завжди цінував нашу родину. Він знає, що у нас традиція: молодята завжди збирають всіх рідних. Кожен із братів святкував так своє весілля. І Вадим завжди казав, що й собі хоче, як у всіх. А тепер його “не цікавить”?

У Віки є свої аргументи. Вона каже, що весілля – це витрачання грошей. Що краще за ці кошти поїхати на відпочинок, побачити світ. І це звучить розумно… Але я бачу, що справа не лише у фінансах. Віка – дівчина сучасна, незалежна. Для неї такі заходи, мабуть, здаються зайвими.

Але чи вона думає про Вадима? Він мріяв про це весілля. Просто зараз мовчить, бо не хоче сваритися. І це мене найбільше турбує.

Я розумію, що організація весілля – недешеве задоволення. Ми з чоловіком – звичайні люди. Він працює сторожем у школі, а я – вже на пенсії. Усі заощадження пішли на те, щоб поставити Вадима на ноги: навчання, перша квартира, підтримка.

Вадим зараз гарно заробляє. Юрист, у нього стабільна робота. Віка теж не з бідних, має свою квартиру, яку здає в оренду. Але, схоже, вони обидва вирішили, що гроші краще витратити на щось інше.

Мене б це й не засмутило, якби не їхнє категоричне ставлення. Адже весілля – це не просто про витрати. Це традиція. Спогади на все життя.

Мені важко прийняти, що діти обирають такий шлях. З одного боку, це їхнє рішення, і я не маю права нав’язувати своє. З іншого – як донести, що це важливий момент?

– Ти так говориш, ніби весілля – це тільки для родини, – сказала Віка, коли ми продовжили розмову.

– А хіба ні? Весілля – це для всіх, для об’єднання сім’ї.

– Але ж це наш день, мамо! Не ваш.

Від цих слів я замовкла. Вони мають рацію. Це їхній день. Але чому мені так важко?

Я не знаю, що робити. Поступитися й прийняти їхнє рішення чи далі намагатися переконати? Чи варто втручатися взагалі?

Розкажіть, як у вас було? Ви святкували весілля чи обрали щось скромніше? Як знайти компроміс у такій ситуації?

Джерело