— Ну, от. Сама й знаєш усе, — не став відпиратися дід Петро, — а я потім віддам. І нікому про вас зі Славком не скажу, що він тебе бачив на річці майже голу… — Що? — Валя округлила очі і замахнулася на діда доріжкою, — що ти там міг бачити, старий пень, коли нічого й не було! Ось так і розносять плітки

Валентина та Олег були одружені п’ять років, а їхні стосунки й досі залишалися такими ж ніжними, як після весілля. Ще б пак! Усе селище гуляло на їхньому святі, багато хто казав:
— От Олег наречену собі відхопив, красуня дівка, дивина! Шкода, що не наша, не місцева. Наші дівчата теж гарні, але Валя просто неймовірна…
Валя одразу ж після весілля дізналася, що чекає малятко, і ось уже підростала в них Юля, донечка, уся в маму. Олег працював у місті на будівництві, щодня повертався додому і одразу обіймав дружину й доньку. А Валентина працювала в місцевому дитячому садочку.
Стояло літо, у селищі було багато дачників, дзвеніли голоси дітей — канікули.
Валентина теж була у відпустці. Вона доглядала за своїм городом, Юля гралася поруч.
— Донечко, я на річку швиденько сходжу, а ти з подвір’я не йди, з тобою баба Тоня посидить. Я їй скажу.
Сусідка баба Тоня завжди була рада помилуватися Юлею. А Валентина поклала випрані доріжки на старий дитячий візочок і повезла до річки, щоб як слід прополоскати.
Вона спустилася з високого берега трохи подалі від пляжу, де купалися хлопці, і пройшла далі до верб, що звисали до води.
Там і невеликий місток був. Валя полоскала доріжки й не бачила, як милується нею хлопець Славко, сусід, який трохи віддалік рибалив.
Було спекотно, і Валентина вирішила зануритися у воду. Прямо у спідній білизні, лише скинувши халатик, вона швидко викупалася і задоволена вийшла на берег. Лише тут вона помітила Славка.
— Гей, ти що? Шпигуєш? — зніяковіла Валя, швидко надягаючи халат.
— Рибу ловлю, ніхто не забороняв. Це й моє місце, між іншим. А ти красива… — Славко усміхався й не зводив очей з Валентини.
— А ну тебе, — Валентина покотила свій візочок з доріжками й пішла вздовж берега, вишукуючи стежину нагору, де не такий був крутий берег.
— Та не гнівайся, давай допоможу втягнути твою химерну коляску, — наздогнав її Славко, і взявся за візок.
— Ну, давай, а там я сама, — погодилася Валентина.
Тут вони помітили старого діда Петра, що єхидно поглядав на них з кущів верболозу. Він теж рибалив поруч і, напевно, спостерігав, як Валя купалася.
— Доброго дня, сусідоньки, — протягнув він, як скрипучі двері, швидко збираючи свої снасті.
— Господи, з кожного куща пика, — зітхнула Валя, — викупатися у своєму селищі ніде…
— Це ти й про мене теж? — розсміявся Славко, зазираючи в очі Валі, — а кажуть, що я симпатичний.
— Мало що кажуть. А для мене мій чоловік найсимпатичніший! — Валя вихопила в нього візок і пішла далі сама. Славко повернувся до своєї вудки, а дід Петро прошмигнув повз, поспішаючи за Валентиною.
Не встигла Валя розвісити свої доріжки на паркан в палісаднику, як дід Петро вже крутився на вулиці поруч.
— Красива ти жінка, Валентино, задивляється на тебе навіть молодь. Славкові он лише двадцять три, а він на тебе як на молодицю дивиться.
— Не мели нісенітниць! — Валя аж почервоніла, — старий базікало і пліткар! Диви, чого навигадував, і ще прийшов сюди.
— Та я чого прийшов-то… — сказав вже тихіше дід, — мені б у борг трохи, помилуйся наді мною, Валю.
— Що, труби горять? — Валентина починала сердитися.
— Ну, от. Сама й знаєш усе, — не став відпиратися дід Петро, — а я потім віддам. І нікому про вас зі Славком не скажу, що він тебе бачив на річці майже голу…
— Що? — Валя округлила очі і замахнулася на діда доріжкою, — що ти там міг бачити, старий пень, коли нічого й не було! Ось так і розносять плітки!
— Ну, пробач, не так висловився. Нічого й не бачив. Але ти позич трохи, і я зникну одразу ж… — благав дід.
Валя зітхнула і винесла дідові трохи грошей. Знала, скільки йому знадобиться на склянку зілля. Петро зник, як і обіцяв, а Валя тільки головою похитала.
Вона знала, як ревнивий її чоловік, але не боялася сварки, а просто не хотіла турбувати Олега дурницями.
Через день, у вихідний, уся Валина сім’я була вдома. Чоловік ремонтував полицю у своїй майстерні, донька гралася на купі піску з сусідською дівчинкою, а Валя варила перше варення з полуниці.
На подвір’я зайшов дід Петро.
— Ну, що ще? — Валя суворо подивилася на нього, — а вигляд у тебе кепський, одначе…
— Ось чому я й тут. І одна ти мене можеш врятувати, Валюшо… — прохрипів дід осиплим голосом.
— А я повинна тебе рятувати? Я не швидка допомога і не витверезник, — Валентина озирнулася на майстерню чоловіка, — я думала, що ти борг приніс, а ти знову жебракуєш!
— Я тільки на секундочку, Валюшо, — благав дід, схрестивши руки на грудях, — дай вже ще на скляночку, і я зникну…
— Чи надовго? І скільки я так буду тобі догоджати? У чому я перед тобою завинила? Ох, скажу Олегу, він тебе звідси викине, їй-Богу… — сердилася Валентина, але все-таки винесла дідові ще трохи грошей, і він пішов.
— Хто приходив? — Олег вийшов на подвір’я.
— Дід Петро позичити на похмілля.
— Не привчай його постійно позичати, а то потім набридне. Сама знаєш, — сказав Олег і обійняв дружину, — що на обід сьогодні?
— Те, що ти любиш, — усміхнулася Валя.
— Невже сама власною персоною? — розсміявся Олег.
— Борщ, котлетки з пюре і салат зелений, — поправила його Валя і поцілувала.
Наступного дня Валентина знову пішла на річку з донькою та її подружками. Дівчатка викупалися й гралися на розстеленій ковдрі.
А Валя теж зайшла у воду і тільки хотіла зануритися, як раптом її обдав фонтан бризок. Це Славко кинувся у воду з берега, та так стрімко, що Валя скрикнула.
— Ти? Злякав от як… — вона одразу занурилася й попливла вздовж берега, — невже не можна було тихіше?
Славко плив поруч, а Валентина повернула до берега й вийшла.
— Ти наче вартуєш мене. Невже іншого місця немає, окрім дитячого пляжу? — сказала вона хлопцеві, — дівчаток потривожив.
Він вийшов з води. Засмаглий, стрункий, Славко стояв поруч на березі й мовчав, дивлячись на сонячні відблиски на воді. Валя накинула халат і дивилася, як граються діти. А поруч купалися й підлітки-дачники.
— І де тільки таких красивих дружин знаходять? — знову прошепотів Славко, дивлячись на Валентину.
— Одружуватися тобі треба, ось що, — порадила йому Валя, — а то, погано це закінчиться.
— Я б одружився. Тільки на такій же, як ти, красуні, — погодився Славко, усміхаючись.
Валя хитро усміхнулася. Вона знала, що сусід — гарний хлопець, працьовитий, добрий і дуже любить свою матір та бабусю, з якими й жив по сусідству. Славко закінчив технікум і вже працював у приватній фірмі електриком.
Минуло два тижні. Ні дід Петро, ні Славко більше (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) не показувалися Валі на очі, і вона спокійно займалася своїми справами. Тим паче, що готувалася до зустрічі гостей.
Коли рідні переступили поріг її дому, і Олег, і Валя, і маленька онучка повисли на шиї у бабусі, матері Валі.
З нею ж приїхала й молодша сестра Юлі — Ганна. Усі раділи, і було вирішено запросити ввечері й сусідів на вечерю в саду.
Це було традицією. Коли приїжджали гості, то близьких сусідів і друзів завжди кликали, щоб розділити радість зустрічі.
У Валентини вже було наготовлено, немов на весілля. Наговорившись спочатку з мамою, Оленою Петрівною, і з сестрою в домі, вона нагодувала їх обідом і повела дивитися сад, город, і всю живність. Давно не приїжджали до неї мама і сестра…
Юля не відпускала руку бабусі, і сама розповідала й показувала, де сидять кури, а де підростають курчата, який у них пес, і скільки котів.
Увечері зібралася компанія. Прийшли і Славко з матір’ю та бабусею. І тут Валентина представила їм свою сестру.
— На весіллі твоєму вона була ще маленькою… — зауважила мати Славка, — підлітком.
— Вірно, а тепер моїй сестричці двадцять років, — Валентина намагалася приховати посмішку, дивлячись на Славка, який не міг відвести очей від Ані.
— Та ви немов близнюки з нею, — тільки вимовив він, — хіба що Аня молодша.
— Нічого собі — на вісім років! — уточнила Валя, — мама її пізно народила.
— Але за тим же лекалом! — додала Олена Петрівна, — обидві красуні й розумниці вийшли.
Гості сиділи за столом, і вже чутно було сміх по всій вулиці, коли на подвір’я зайшов дід Петро. Валя вийшла до нього.
— Тут у тебе й голос Славка чути? — старий примружив очі на гостей.
— Аякже. Он він за столом з моєю ріднею сидить. Будете з нами чай пити? — Валя усміхнулася.
— Чай тільки? Ні, до чаю я не мисливець, — дід розглядав гостей у саду через парканчик. І тут побачив Славка, що сидів поруч з Анею. Хлопець явно залицявся до дівчини, наливав їй чай з заварника, подавав пиріжки та закуски.
— Ого, а у вас тут не весілля, часом? — запитав дід.
— Майже. Думаю, що все можливо… — Валя зачиняла хвіртку за дідом і поспішила до столу.
Славко вже був повністю зайнятий Анею. Він раз у раз порівнював сестер і захоплювався їхньою схожістю. А потім, коли компанія вже стала розходитися, він повів Аню погуляти вздовж річки.
— Швидкий який у вас сусід, одначе, — сказала Олена Петрівна, дивлячись на парочку, що йшла, — Валю, що за хлопець? Гарний хоч?
— Нормальний. Аня й сама розбереться, мамо. Ну, що ти. У нас у селищі бандитів немає. Усі свої, як одна сім’я.
А в селищі наступного ж дня заговорили про нову пасію Славка. Їх бачили майже всі, хто не сліпий, минулого вечора і біля річки, і біля магазину, і на танцях…
Тепер Аня стала часто їздити в гості до Валентини.
Вона вже здобула освіту в тому ж педагогічному училищі, що і її старша сестра, і готувалася з осені працювати.
Славко влітку теж не раз відвідував свою нову подругу в її містечку, і пара стала часто зустрічатися, а потім домовилися і про весілля.
Жити молода сім’я стала в тому ж місті, де й зіграли весілля — на батьківщині нареченої Ані. Мати і бабуся Славка були дуже раді за нього.
— Славко душі не чує у своїй дружині, — розповідали вони Валентині та Олегу, — працювати там влаштувався, і зарплатня удвічі більша. А живуть вони в сімейному гуртожитку, зі зручностями, в окремій великій кімнаті.
Валя, звичайно, все це знала, але ще й ще раз слухала кожну новину про сестру з чоловіком, бо раділа за обох.
Даремно, чи що, вона їх таємно засватала?